Шляхи залучення селянок до виробничої сфери в перші роки становлення радянської влади

В сучасній історичній науці активно досліджуються процеси соціального, економічного розвитку, становлення політичної системи СРСР 20-30-х років ХХст. Історики на пострадянському просторі, та й не тільки, намагаються пов’язати тенденційні явища в політичному житті з реальними соціально-економічними відносинами, які мали власні закони розвитку, визначити багатовекторність суспільних відносин, що впливає на формування сучасних концепцій наукових досліджень.

Актуальною для історичної науки залишається сільськогосподарська проблематика, дослідженню якої присвячена левова частка монографій і дисертацій істориків. Вони не ідеалізують соціально-економічних відносин у 1920-х років, виокремлюють суперечливі явища повсякденного життя непманів і суспільства загалом, спростовують усталені в радянській історіографії тлумачення про відбудовний період 1921-1925 років, про своєрідний “непівський ренесанс”. Але помітний певний вакуум стосовно розробки базових питань розвитку промисловості в умовах непу, соціальних аномалій, внутрішньої і зовнішньої торгівлі, концесій. Фактично сформовано науковий напрямок дослідження аграрних відносин, а решта пріоритетних проблем перебувають на стадії формування нової історіографії. З огляду на це, ми вирішили в якійсь мірі заповнити дану прогалину.

Метою даної статті є з’ясування місця та ролі жінок у розбудові аграрного сектору економіки в 20-х рр.ХХст. Висвітлення основних тенденцій державної політики щодо залучення жіноцтва до виробничого сектору.

Хронологічно даний період охоплює відбудовний період 1921-1925 років та початковий період соціалістичних перетворень - індустріалізації і колективізації.

Сучасна українська історіографія питання почала формуватися на зламі 1980 - 1990-х років. Пріоритетними стали проблеми теорії та історії соціально-економічних відносин в українському селі, кооперативного руху, розвиток селянських господарств різних форм, формування приватного підприємництва, становлення ринку і кредитно-банківської системи. Вони представлені працями В.Марочка, В.Калініченка, О.Ганжі, Ю.Котляра, О.Сушка, О.Пиріга, М.Олійника, Ю.Волосника та інш[1]. Теоретичні аспекти запровадження та особливості здійснення непу тривалий час досліджує С.Кульчицький[2]

В 20-х роках ХХ ст. особливо нагальним постало питання соціалізації жінок шляхом залучення їх до виробничої сфери як в місті так і на селі. В цьому питанні, правляча партія керувалася положеннями В.І.Леніна, який, конкретизуючи задачі й етапи рішення проблеми участі жінок у суспільному виробництві в перехідний період від капіталізму до соціалізму, відзначав, що перше завдання і перший етап — це скасування всякої нерівності жінок із чоловіками за законом. Другим кроком він вважав скасування приватної власності на засоби виробництва, тому що, на його думку, „тільки через це відкривається шлях для повного...звільнення жінки від її „хатнього поневолення” [3,369]. Й.Сталін у своїх промовах також підтверджував роль жіноцтва у розбудові радянського суспільства: „...селянки є найбільшим резервом робітничого класу. Чи буде жіночий резерв за робітничий клас, чи проти нього, - від цього залежить доля пролетарського руху...І справа тут не лише в тому, що жінки складають половину населення...Жінки в колгоспах - велика сила [4,121]”.

Слід відзначити в цьому контексті, що у досліджуваний період перевага частки жінок в сільському населенні над чоловіками становила різницю пересічно майже у 3% [5,6], що було зумовлено демографічними наслідками І Світової війни та природнім і механічним рухом населення.

Протягом радянського періоду високий рівень зайнятості жінок у народному господарстві тлумачився як показник емансипації та досягнень соціалізму. У радянському суспільстві існував стереотип, що непрацюючі жінки не виконували певною мірою свій громадський обов’язок перед державою, а суспільна виробнича діяльність жінок допомагала їм подолати „пасивність та обмеженість власних інтересів”[6,12]. Практичним втіленням проголошених соціальних та економічних прав повинно було стати залучення жінок до суспільно-продуктивної праці й одночасне звільнення їх від домашнього господарства, тому що, не втягуючи жінок у суспільне виробництво, не вириваючи їх з „хатньої кухонної обстановки, яка отупляє, не можна будувати навіть демократію, не кажучи вже про соціалізм [3,370]”. Але сільські жінки, „вирвані з хатньої кухонної обстановки”, вже на етапі підготовки до суцільної колективізації зіткнулися з необхідністю заміняти чоловіків у виробництві.

З огляду на політику партії, направлену на перетворення СРСР із аграрної держави на індустріальну, потрібно було змінити динаміку зростання сільського населення по відношенню до міського. Проблему аграрного перенаселення країни держава вирішувала за декількома напрямками, які також відповідали господарським потребам держави. Першим, і основним напрямком, було подолання безробіття в містах до 1930 р. та додаткове залучення робочої сили з села на промислові об’єкти.

Забравши кваліфікованих робітників, які перебували на обліку бірж праці, промисловість почала шукати потрібну їй робочу силу поза міського ринку праці, і з 1926 р. посиленими темпами приймала на виробництво всіх тих, хто шукав роботу, у тому числі й селян. Вже у першому кварталі 1926 р. 57,7% від загальної кількості прийнятих у промисловість робітників були вихідцями із сільської місцевості [7,31].

Внаслідок вищевказаних причин в українському селі відбулись певні зміни у кількості сільського населення, яке зросло з 24 112,4 тис. чоловік у 1927 р. до 24 742,7 тис. чоловік у 1933 р. (загальна кількість населення України на початок 1933 р. становила 31901,4 тис. чоловік [8,150]). Сільське населення у 1927 р. становило 82,8% від усього населення України, а у 1933 р. майже 77,5%. Зменшення питомої ваги сільського населення в складі всього населення УРСР свідчило, з офіційної точки зору, про швидкий індустріальний розвиток республіки.

Проведений у 1929 р. вибірковий перепис населення показав, що склад робітничого класу України за післявоєнний період обновився майже на 60%, а питома вага некваліфікованих робітників у промисловості складала 59% [9,174-175]. Це було пов’язано з аграрним перенаселенням країни, і як наслідок цього, з великим напливом у промисловість вихідців із села. На 1 червня 1928 р. безробітних жінок-членів спілки сільгоспробітників по Україні було 9448, а чоловіків – 31 710 [10,61]. У жовтні 1928 р. на сорок одній біржі праці в Україні було зареєстровано 1,95 тис. безробітних сільських жінок, які переїхали до міста [11,251].

Докорінний перелом у використанні жіночої робочої сили в СРСР відбувся протягом 1928-1929 рр. Взагалі, ступінь зайнятості жінок у сфері сільськогосподарського виробництва визначав ряд чинників: регіональні особливості сільського господарства, характер праці, культурно-освітній рівень, соціально-професійний склад.

У ході декількох наступних років питома вага участі жінок у складі працездатних колгоспників в Україні збільшилася до 56,1% [8,176]. „Зростання промисловості, - констатували учасники Всесоюзної наради відповідальних секретарів комісій з поліпшення праці і побуту жінок, - привів до того, що в країні стала відчуватися потреба в робочій силі, чоловіча сила була зайнята, і тоді господарники стали залучати жіночу працю [12,41]”. Станом на 1 жовтня 1928 р. загальна кількість колгоспниць віком від 16 років становила 219 797 жінок по всім сільгоспоб´єднанням України .

За таких умов жінки самі створювали суто жіночі артілі, комуни, колгоспи, але організовані ними сільськогосподарські підприємства швидко розпадалися, оскільки не отримували суттєвої державної допомоги. Так, в Успенському районі на Луганщині жінки створили колгосп імені Р.Люксембург на основі лише 200 десятин землі та одного коня, що було явно недостатнім для ведення колективного господарства, тому невдовзі колгосп припинив свою діяльність .В деяких селах ініціаторами створення колективних господарств були жінки-вдови. Як приклади можна назвати артіль у с. Хомутець Миргородського району, артіль „Жіноча праця” у с. Первозванівка Полтавської області, артіль „Вільна жінка” у с. Мар’ївка на Криворіжжі [13,95]. У травні 1928 р. в 15 % селянських господарств по СРСР керували жінки [14,99]. Взагалі, коли самі селянки порушували питання про організацію колгоспів, переважна маса середняків та бідняків не вагалася щодо вступу до них, „...бо бояться селяни тих неприємностей, що вдома роблять жінки, які не усвідомили ще значення колгоспу [15,20]”.

Нижчий рівень сільськогосподарських працівників складали некваліфіковані робітниці. В 1928 р. у лісному господарстві жінки становили 33% [16,16]. В основній масі вони були низькокваліфікованими, адже штат лісного господарства України у цей час характеризувався надзвичайною текучістю, що пояснювалося невеликою платнею (від 24 до 62 руб.) та тяжкими умовами праці, через що приблизно 75% молодих спеціалістів, які закінчували спеціалізовані лісничі вузи, йшли на роботу у інші галузі народного господарства. До групи малокваліфікованих працівників сільського господарства у 1928 р. в Україні також входили 42 087 доярок та 65 174 свинарки [8,158]. Спостерігалася тенденція: чим більше господарство вимагало ручної праці, тим більше у ньому використовували жіночу робочу силу. В таких галузях сільського господарства як птахівництво, городництво, садівництво, молочарство, технічні культури працювали переважно самі жінки. Наприклад, в комуні „Червона зірка” Баранівського району на Житомирщині, на обробці просапних культур жінки складали 85-98 % [17,11].

На початку 1929 р. кількість колгоспниць збільшилась - у колгоспах України працювало 250 тис. жінок, або приблизно 40% усього дорослого населення колгоспів. Але в суспільній праці їхня частка була ще незначною: у комунах працювало лише 44% усіх жінок із родин колгоспників, у сільськогосподарських артілях – 14%, а в СОЗах – лише 7% [14,95]. У 1930 р. в Україні нараховувалося 500 тис. жінок, які працювали на суспільних сільськогосподарських підприємствах .

Згідно з завданнями ЦК КП (б)У по виявленню надлишків робочої сили (тобто робітників, які не були задіяні в сільськогосподарському виробництві) у сільському господарстві для подальшого їх направлення до важкої промисловості, в Україні у грудні 1930 р. була створена група економістів під керівництвом О.Г.Шліхтера, якою було обстежено п’ятдесят п’ять колгоспів на Коростенщині, Каменець-Подільщині, Одещині, Шевченківщині, Сумщині, Роменщині, Харківщині, Сталінщині, Маріупільщині, Дніпропетровщині, Херсонщині (3 колгоспи в Поліссі, 11 на Правобережжі, 16 на Лівобережжі, 25 у Степу). В кожному районі було обстежено по 4-5 колгоспів, які були утворені не пізніше 1927 р. та складалися більш ніж із 50 господарств: з них 12 комун, 46 артілей, 2 ТСОЗ. Усього до розробки увійшли 384 господарства - члени 42 сільськогосподарських артілей (дані ще по 4 артілям відсутні) [18,7].

На основі аналізу цих статистичних матеріалів виведені наступні результати :

1) Жінок у сільської місцевості України було більше половини від загальної кількості населення в усіх соціально-майнових групах .

2) Відсоток працюючих жінок був більшим за чоловіків лише серед бідняків та частково серед середняків. Це пояснювалося тим, що в бідняцькій групі чоловіки були змушені виїздити на заробітки до міст, а сільське господарство залишалося у веденні жінок. Також слід зауважити, що працювали не лише дорослі жінки, але й підлітки та діти жіночої статі.

3) „Зайвина” робочої сили чоловік і жінок у комунах (рахуючи витрачання робочої сили тільки в колективному господарстві) становила 37,2% до річного запасу робочої сили, а в артілях майже 60,8%.

Треба зауважити, що у цьому дослідженні колгоспи поділялися на дві групи: з промисловими підприємствами (більш розвинені) та без промислових підприємств. У колгоспах із промисловими підприємствами ( в комунах та артілях разом) було відмічено 52,7% „зайвини” робочої сили, а в колгоспах без промислових підприємств – 76,8%. [19]

Тобто в комунах спостерігалося менше надлишків робочої сили, ніж в артілях, що пояснювалось визначенням комуни як колгоспу вищого соціального типу, через що їх цілком усуспільнене господарство потребувало більше праці. В артілях певну частину робочої сили колгоспники витрачали на рештки індивідуального господарства (на колгоспне господарство-39,2% проти 62,8% у комунах). Цей висновок підтверджується даними з іншого джерела: за 1930/31 рр. по 118 колгоспах України в середньому за рік жінки відпрацьовували в комунах – 157 трудоднів, в артілях – 66 трудоднів [20,210].

4) Наявність промислових підприємств у колгоспах призводила до такої самої різниці у використанні робочої сили: в колгоспах із промисловими підприємствами робочу силу на колективну роботу використовували на 47,3 %, а без промислових підприємств - лише на 32,3%.

Нерівномірний розподіл задіяної робочої сили у колгоспному господарстві між чоловіками та жінками разом спостерігався у різних видах колгоспів і у комунах, де чоловічу працю використовували на 57,7%, а жіночу – на 38,3%, в артілях відповідно 44,4% та 24,8% ( відносно запасу праці, взятого за 100%).

У колгоспах із промисловими підприємствами чоловіча праця використовувалася на 56,9%, а жіноча – на 32,7%; у колгоспах без промислових підприємств витрата робочої сили чоловіків становила 43,6%, а жінок – 23,4%.

Такий великий розрив використання праці у сільському господарстві у різні періоди, за твердженнями дослідників, свідчив на користь залучення чоловіків взимку та навесні до роботи на підприємствах важкої промисловості (відходництво). Тобто, якщо вирахувати на основі даних кількість робочої сили чоловіків та жінок відповідно, стає зрозумілим, що жінки і становили основний „резерв” робочої сили, яка могла бути використана в сільському господарстві в разі відтоку чоловіків із сільської місцевості у міста на потреби промислових підприємств.

Постанова Президії ЦК КП(б) та Колегії НК РСІ УРСР „Про стан організації праці та відхідництва в колгоспах” від 24 березня 1931 р. підтверджує, що у колгоспному виробництві планувалося збільшити кількість жінок: „...З огляду на слабке втягування в колгоспне виробництво жінок...і їх доцільне використання, а також значення використання жінок у зв’язку з розвитком відхідництва, Укрколгоспцентру забезпечити максимальне втягування жінок...[21,345]”. Колгоспам пропонувалося скорочувати тривалість основних сільськогосподарських періодів за рахунок ліпшої організації праці, ущільнення робочого дня та максимальної механізації робіт. В типовій умові між госпорганом та колгоспом на постачання промисловості додатковою робочою силою повинно було вказуватися також кількість жінок та підлітків, що їх колгосп зобов´язувався направити на виробництво [22,69].

Як наслідок соціально-демографічних перекосів серед сільського населення завдяки вилученню чоловічої робочої сили на промислові підприємства, масове залучення жінок у всі сфери сільськогосподарського виробництва та не звертання уваги на нерівномірність у концентрації сільського населення, вже у 1932 р. на сільськогосподарських підприємствах у різних районах стала відчуватися нестача і у жіночій робочій силі.

Той факт, що жінки внаслідок нестачі чоловічої робочої сили мусили працювати на сільськогосподарських роботах, пов’язаних із використанням важкої фізичної сили, підтверджує „Доповідна записка інструктора Укрколгоспцентру про обстеження артілі «Перебудова» Володимирської сільради Межівського району” (на Дніпропетровщині) від 8 вересня 1931 р.: „...По окремих колгоспах до рільничих бригад залучені й жінки (артіль «Серп і Молот» на Знаменщині)...Всі жінки поголовно з сіялками й боронками, тому що чоловіків мало” (з повідом­лень Знаменської бригади) [21,672]”.

У сільському господарстві через нестачу чоловіків починали працювати жінки, які були вимушені навчатися чоловічим професіям (трактористки, комбайнерки, механізатори тощо). Необхідність у залученні жінок до суспільного сектору виробництва виникла за умов нестачі часу та засобів на адаптацію до традиційно чоловічих робочих місць під фізичні та психологічні особливості жінок. Через великі фізичні та психологічні навантаження, адже жінки окрім роботи в колгоспах мали піклуватися і про дітей та власне хатнє господарство, в жінок-селянок починалися проблеми зі здоров’ям, спостерігалося раннє старіння. Всі ці побічні явища, були ніщо в порівнянні з завданнями партії - хто і якої ціною буде їх виконувати зовсім не цікавило державне керівництво. Це був лише початок формування тоталітарного суспільства але в ньому чітко прослідковується курс на одержавлення всього людського.

Література:

1. Марочко В. Українська селянська кооперація. Історико-теоретичний аспект (1861-1929 рр.). – К.: М.Р. Kots Publishihg, 1995. – 216с.; Калініченко В. Селянське господарство України в період непу: Історико-економічне дослідження. – Харків: Основа,1997. – 400с.; Ганжа О. Українське селянство в період становлення тоталітарного режиму (1917-1927 рр.). – К.: Ін -т історії України НАНУ, 2000. – 205с.; Котляр Ю. Селянство Півдня України: доба нової економічної політики (1921-1929 рр.). – О.,.: ТОВ ВІД, 2004. – 354с.; Сушко О. Особливості становлення і функціонування приватного підприємництва в Україні періоду НЕПу (1921-1928 рр.): історико-теоретичний аспект. – К.: Преса України, 2003. – 251с.: Пиріг О. Неп: біьшовицька політика імпровізації . – К.: КНТЕУ, 2001. – 274с.: Олійник М. Діяльність приватних виробництв України та створення і удосконалення системи соціального захисту працюючих на них в 1921-1929 рр. – Х.: Основа,1998. – 128с.; Волосник Ю. Нова буржуазія України та розвиток приватно-підприємницької діяльності на фінансовому ринку в роки непу. – Х.: НМЦ „СД”, 2002. – 384с.
2. Кульчицький С.В. УСРР в добу нової економічної політики (1921-1928 рр.): Спроба побудови концептуальних засад реальної історії. – К.: І-т історії НАНУ,1995. – 204с.; Комунізм в Україні: перше десятиріччя (1919-1928). – К.: „Основи”,1996. – 396с. ; Україна між двома війнами (1921-1939 рр.). – К.: Вид-во Дім „Альтернативи”,1999. – 336с.
3. Ленин В. И. Полное собрание сочинений, т. 42. / изд.4, перераб. и доп. – М.: Изд-во политич. лит-ры,1966.
4. Сталин И.В. Краткая биография. – М.: Полиграфкнига, 1947. – 243 с.
5. Чекотовский Э.В. Статистико-экономическое изучение женских трудовых ресурсов колхозов ( на примере колхозов Киевской области): Дис...к.э.н./ КИНХ им. Д.С.Коротченко. – К.,1972. – 190 л.
6. Селянка України. – 1930. – 15 січня. – №1.
7. Нагорний П. Що дала Радянська влада трудящому селянству України. – К.: Укрполітвидав,1946.– 30 с.
8. Очерки развития социально-классовой структуры УССР: 1917-1937 / С.В. Кульчицкий, И.К. Рыбалка, Ф.Г. Турченко и др.; АН УССР. Ин-т истории. – К.:Наукова думка, 1987. – 238 с.
9. Історія селянства Української РСР: У 2-х т. / АН УРСР, Ін-т історії, Редкол.: І.І.Команієць та ін. – К.: Наукова думка, 1967. – Т.2. – 536 с.
10. ЦДАВО. – Там само. – Спр.2159. Баланс робочої сили у сільському господарстві України на 1931 р. – 1931 р. – 60 aрк.
11. Україна: Статистичний щорічник. – Х.,1929. – 400 с.
12. Шишкан Н.М. Cоциально - экономические проблемы женского труда. –М.:Экономика,1980. – 144 с.
13. Кульчицький С.В. Становление основ социалистического уклада жизни крестьянства УССР / С.В. Кульчицкий, С.Р.Лях, В.И.Марочко; АН УССР, Ин-т истории. – К.:Наукова думка,1988. – 180 с.
14. ДАЛО. – Ф.П-34. Луганський окружком КП(б) України. – Оп.1. – 1922-1930 рр. – Спр.844. Директивні вказівки ЦК ВКП(б), ЦК КП(б)У та листування про роботу серед жінок. – 13.01.-30.12.1928. – 211 арк.
15. Шинкар О. Що дає селянці колгосп. – Х.: Книгоспілка,1930. – 41 с.
16. Програма і матеріали для сільських делегатських зборів на 1928/29 рік / Агітпроп і відділ робітниць та селянок ЦК КП(б)У. – Б.м.: Пролетарий,1928. – 132 с.
17. Колгоспниця України. – 1931. – 30 травня. – №10.
18. Соціальний склад, організація праці і наслідки господарювання колгоспів 1930 р. Матеріали вибіркового дослідження колгоспів восени 1930 р. / За ред. Шліхтера О.Г. та ін. – Х.-К.: Держсільгоспвидав,1931. – 526 с.
19. Сапицька О.М. Порівняльний аналіз використання жіночої та чоловічої праці в сільському господарстві України в 1930 р. // Історія української науки на межі тисячоліть: Зб. наукових праць / Відп. редактор О.Я.Пилипчук. – К.,2005. – Вип.20. – С.193-200.
20. ЦДАВО. – Там само. – Спр.345. Документи про вибори жіночих делегатських зібрань у колгоспах України та роботу районних зльотів жінок-колгоспниць (протоколи, плани, відомості).–25.10.1930.-15.10.1931. – 234 aрк.
21. Історія колективізації сільського господарства УРСР:1917-1937: Збірник документів і матеріалів: У 3-х т. / Ін-т історії АН УРСР; під ред. І.Х. Ганжі. – К.: Наукова думка,1965. – Т.2. – 839 с.
22. ЦДАВО. – Ф. Р-34 СУ. – Оп.16. – 1931-1932 рр. – Спр.1429. Документи про використання праці колгоспників у промисловості УРСР (постанови, договори, переписка). – 02.01.-19.07. 1931. – 115 арк.