Мова
Мова
У контексті змін, що відбуваються на пострадянському просторі, звернення до питань правового захисту є актуальним як в науковому, так і в практичному відношенні.
У 1920-30-і рр.. жіночий рух розвивався в рамках політики по залученню жінок у суспільне виробництво та політичне життя, через державне регулювання сім'ї та формування нових канонів жіночності. Становлення системи правового захисту жінок та їх залучення в суспільне виробництво стало важливою складовою державного будівництва означеного періоду.
Мета дослідження показати заходи радянської влади по залученню жінок до суспільного виробництва, крізь призму соціальних гарантій та правових норм.
Авторами праць по вирішенню «жіночого питання» в перші роки існування радянської влади були партійні, державні, громадські діячі, як чоловіки, так і жінки. У значній кількості друкувалися невеликі за обсягом видання, в яких визначалося офіційне бачення місця і ролі жінок у народному господарстві та громадському житті суспільства, висвітлювалися питання створення нового побуту, підвищення культурно-освітнього рівня тощо. З-поміж великої кількості подібних видань ми виділили праці А.Александрова (Останній рік п’ятирічки і завдання трудящої жінки. – Х.: Пролетар,1932.), в яких автори, попри агітаційну спрямованість робіт, спиралися на велику кількість статистичних матеріалів. В середині 30-х –50-х рр. ХХ ст. почали з’являтися узагальнюючі монографії в яких жінки розглядалися лише у загальному контексті виробничої та громадської активності. Певний інтерес для нашого дослідження становили праці Л.Кругової (Социалистическое соревнование и его роль в подъеме экономики сельского хозяйства: Дис.к.э.н. – Х.,1954). 80-ті роки ХХ ст. робляться спроби критичного відображення соціально-економічних перетворень досліджуваного періоду у СРСР та їх наслідків для країни. Зокрема, це дослідження Н.Сахарової (Оптимальные возможности использования женского труда в сфере общественного производства. – К.: Вища школа,1973.), Н.Шишкан (Cоциально - экономические проблемы женского труда. – М.: Экономика,1980.)
У радянській історіографії найбільш грунтовною роботою з теми, на нашу думку, є робота В. Михайлюка (Легенды и правда о женском труде – М.: Политиздат, 1981.).
Усі офіційні радянські видання в один голос стверджували, що головним, визначальним моментом фактичної рівноправності жінки в суспільстві є її участь у суспільній праці. Праця – це основа емансипації жінки, її економічної незалежності. Праця сприяє розвитку особистості жінки, підвищує її роль у житті суспільства і сім’ї, дає їй моральне задоволення [1, 44–45]. Уявлення про те, що жінка може і не працювати в суспільному виробництві, було відсутнє з радянській суспільній свідомості.
Важливо відзначити, що залучення жінок у суспільне виробництво зумовлювалося не стільки потребами емансипації, скільки потребами модернізації радянської економіки, її трансформацією з аграрно-індустріальної в індустріально-аграрну. Модель рівності між статями у сфері праці, яку в Східній Європі намагались реалізувати, була сформульована Марксом, Енгельсом, а потім Леніним. В її основі лежала ідея необхідності «звільнення жінки» від домашньої експлуатації, а у сфері зайнятості – «підтягування» її становища до становища чоловіка. За цією моделлю становище чоловіка (як у сфері зайнятості на ринку праці, так і в сім’ї) приймалося за еталон і коригуванню не підлягало. Для перетворення цієї моделі з теорії в практику використовувалися нижченаведені методи.
По-перше, законодавче оформлення рівності між статтями. З цією метою протягом досить короткого періоду були видані законодавчі акти, що визначали рівність між чоловіками і жінками за основними параметрами зайнятості: 1917 р. – Постанова радянського уряду про запровадження рівної оплати чоловіків і жінок за рівну працю; 1918 р. – Декрет «Про заробітну плату робітників та службовців у радянських установах» визначив мінімум зарплати дорослому робітнику без урахування статі.
По-друге, ліквідація економічної, а багато в чому і виховної функції сім’ї, повне звільнення жінок від «дрібної, такої, що не містить у собі нічого, що хоч якось сприяло б розвитку», домашньої роботи. Це положення мало бути здійснене шляхом передачі всіх сімейно-побутових обов’язків жінки суспільному виробництву (державі). Оскільки соціалізм припускав найвищий розвиток суспільних продуктивних сил, він уважався несумісним із домашнім господарством – найменш продуктивною формою людської праці. Був навіть підрахований виграш від продуктивності праці при переході від домашньої організації побуту до суспільної. Так, за підрахунками академіка Струмиліна, продуктивність праці при суспільному побутовому обслуговуванні мала б зросли в порівнянні з домашнім господарством у п’ятьразів [2, 5]. Почалась робота з розвитку мережі домашніх кухонь, їдалень, ясел, дитячих садків тощо.
По-третє, максимально можливе залучення жінок у суспільне виробництво. Передбачалося, що у сфері професійної зайнятості чоловіки і жінки, звільнені від домашнього «рабства», мають рівні права, однак у періоди, позв’язані з народженням дітей, жінки мають певні пільги.
З метою реалізації цього напрямку роботи в 1917 р. було прийнято Постанову Раднаркому «Про відпуски», якою жінкам надавалося право на звільнення від роботи по вагітності і пологам тривалістю 16 тижнів із виплатою допомоги в розмірі повного заробітку (у той час це була найтриваліша відпустка у світі). Того же року був також прийнятий Декрет «Про восьмигодинний робочий день» (у ньому встановлювалися обмеження застосування праці жінок на понаднормових і нічних роботах). У 1922 р. було створено низку кодексів та інших комплексних законодавчих актів України, в тому числі і Кодекс законів про працю (далі – КЗпП), який був уведений в дію 15 листопада 1922 року [3, 751]. Особливістю цього законодавчого акту було те, що він уже містив систему норм, які встановлювали особливості регулювання праці жінок. Ця система передбачала: 1)Пільги щодо залучення до трудової повинності для чоловіків старших 45 років та жінок – старших 40 років, вагітним жінкам на період 8 тижнів перед пологами та протягом 8 тижнів після пологів, жінок, що годували груддю, а також жінок, які мали дітей до 8 років, якщо не було кому їх доглядати (ст. 13 КЗпП). Якщо застрахована жінка звільнялася від дитини, то питання про термін звільнення її від роботи вирішував у загальному порядку лікар, а якщо потрібно було продовжити відпустку понад два тижні – лікарсько-контрольна комісія. 2)Заборону використання праці жінок в особливо важких і шкідливих для здоров’я виробництвах, на підземних роботах. На виконання цієї норми Постановою Народного Комісаріату Праці СРСР № 53/325 від 24 лютого 1925 р. [4].був затверджений перелік особливо важких і шкідливих робіт, на яких було заборонено працювати жінкам, а постановою Наркомпраці від 4 березня 1921 року – запроваджено граничні норми перенесення ваги для жінок.
Зважаючи на витіснення жінок із виробництв, НКП СРСР дав розпорядження від 13 квітня 1925 р., щоб надалі дозволяти працювати жінкам в усіх галузях виробництва, крім тих особливо шкідливих виробництв, де жіноча праця взагалі була заборонена [5].
Недопущення на понаднормову і нічну роботу вагітних і годуючих жінок (вагітних жінок, починаючи з шостого місяця вагітності, жінок, що годували протягом перших місяців життя). Так, ст. 130 КЗпП встановлювала, що «жінки й особи, що не досягли 18 років, не можуть працювати вночі». Але з цього правила були винятки. Наркомпраці за погодженням з ВУРПС було надано право дозволяти дорослим жінкам працювати уночі в тих галузях виробництва, де це було викликано виробничою необхідністю. Так, зважаючи на те, що телеграфні і телефонні станції працювали цілодобово, і те, що в цих установах працювали переважно жінки, Наркомпраці постановою від 2 лютого 1923 р. тимчасово дозволив жінкам працювати на цих роботах уночі, крім вагітних жінок і тих жінок, що годували немовлят [6].
Постановою ЦВК і РНК СРСР від 4 червня 1926 р. було встановлено, що на сезонних роботах жінки працювати вночі можуть, за винятком жінок вагітних і тих, що годують немовлят [7].Стаття 131 КЗпП забороняла використання праці вагітних жінок на нічних та понаднормових роботах: «жінки вагітні й ті, що годують немовлят, уночі й позачергово працювати не можуть».
Говорячи про сільськогосподарське виробництво, варто зазначити що воно характеризувалося наявністю декількох напрямків застосування жіночої робочої сили. Кожен з яких мав певну специфіку, поряд із загальними для сільського господарства правовими документами, охорона праці жінок у різних галузях сільського господарства регулювалася відповідними юридичними документами. Спільною рисою загальних для усіх галузей сільськогосподарського виробництва нормативних документів було урахування соціальної та майнової диференціації жінок при виконанні заходів щодо охорони праці. Так, умови праці жінок-трактористок регулювалася Постановою Наркомпраці СРСР від 9 травня 1931 р. за №110 «Про умови праці жінок-трактористок», але навіть ці положення, на зменшення негативних наслідків для здоров’я трактористок майже не виконувалися.
Отже, форсований розвиток економіки призвів до кардинальних змін у сфері жіночої зайнятості. Питома вага жінок на виробництві зросла удвічі. Масовий характер застосування жіночої праці, першочерговість залучення жінок до суспільного виробництва за рахунок інших можливостей її реалізації дають нам право говорити про прагматичну, утилітарну політику держави щодо жіноцтва. Безумовно, позитивним здобутком радянської системи стала державна політика соціальних виплат працюючим жінкам, але допомога здійснювалася за класовим принципом. Формальна юридична рівноправність статей часто сприймалась як остаточна ліквідація правової дискримінації за статевою та класовою ознакою.
1. Женщины мира в борьбе за социальный прогресс. – М.: Мысль, 1972. – 380 с.
2. Рощин С.Ю. Занятость женщин в переходной экономике России / С. Рощин. – М.: Изд. фирма «ТЭИС», 1996. – 134 с.
3. Законодательные акты о труде. – К.: Политиздат Украины, 1976. – 632 с.
4. Известия УП НКТ. – 1925. – № 20.
5. Известия УП НКТ. – 1925. – № 45.
6. Трофименко Л.С. Феномен жіночого політичного лідерства в Україні. – Автореферат: Одеса. – 2002 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.lib.ua-ru.net/inode/17975.html.
7. Известия ЦИК. – 1926. – № 135
8. Известия УП НКТ. – 1923. – №11/35.
9. Известия УП НКТ. – 1923. – № 15 – 16.
10. Известия НКТ СССР. – 1926. – № 1.
11. Известия НКТ СССР. – 1925. – № 37-38.
12.Шарова Т. П. Вовлечение женщин в восстановление промышленности (1921 – 1925): опыт Компартии Украины: Автореф. дис. на соискание науч. степени канд. ист. наук: спец. 07.00.01 «История КПСС» / Т. П. Шарова. – Одесса, 1990 – 18 с.
У 1920-30-і рр.. жіночий рух розвивався в рамках політики по залученню жінок у суспільне виробництво та політичне життя, через державне регулювання сім'ї та формування нових канонів жіночності. Становлення системи правового захисту жінок та їх залучення в суспільне виробництво стало важливою складовою державного будівництва означеного періоду.
Мета дослідження показати заходи радянської влади по залученню жінок до суспільного виробництва, крізь призму соціальних гарантій та правових норм.
Авторами праць по вирішенню «жіночого питання» в перші роки існування радянської влади були партійні, державні, громадські діячі, як чоловіки, так і жінки. У значній кількості друкувалися невеликі за обсягом видання, в яких визначалося офіційне бачення місця і ролі жінок у народному господарстві та громадському житті суспільства, висвітлювалися питання створення нового побуту, підвищення культурно-освітнього рівня тощо. З-поміж великої кількості подібних видань ми виділили праці А.Александрова (Останній рік п’ятирічки і завдання трудящої жінки. – Х.: Пролетар,1932.), в яких автори, попри агітаційну спрямованість робіт, спиралися на велику кількість статистичних матеріалів. В середині 30-х –50-х рр. ХХ ст. почали з’являтися узагальнюючі монографії в яких жінки розглядалися лише у загальному контексті виробничої та громадської активності. Певний інтерес для нашого дослідження становили праці Л.Кругової (Социалистическое соревнование и его роль в подъеме экономики сельского хозяйства: Дис.к.э.н. – Х.,1954). 80-ті роки ХХ ст. робляться спроби критичного відображення соціально-економічних перетворень досліджуваного періоду у СРСР та їх наслідків для країни. Зокрема, це дослідження Н.Сахарової (Оптимальные возможности использования женского труда в сфере общественного производства. – К.: Вища школа,1973.), Н.Шишкан (Cоциально - экономические проблемы женского труда. – М.: Экономика,1980.)
У радянській історіографії найбільш грунтовною роботою з теми, на нашу думку, є робота В. Михайлюка (Легенды и правда о женском труде – М.: Политиздат, 1981.).
Усі офіційні радянські видання в один голос стверджували, що головним, визначальним моментом фактичної рівноправності жінки в суспільстві є її участь у суспільній праці. Праця – це основа емансипації жінки, її економічної незалежності. Праця сприяє розвитку особистості жінки, підвищує її роль у житті суспільства і сім’ї, дає їй моральне задоволення [1, 44–45]. Уявлення про те, що жінка може і не працювати в суспільному виробництві, було відсутнє з радянській суспільній свідомості.
Важливо відзначити, що залучення жінок у суспільне виробництво зумовлювалося не стільки потребами емансипації, скільки потребами модернізації радянської економіки, її трансформацією з аграрно-індустріальної в індустріально-аграрну. Модель рівності між статями у сфері праці, яку в Східній Європі намагались реалізувати, була сформульована Марксом, Енгельсом, а потім Леніним. В її основі лежала ідея необхідності «звільнення жінки» від домашньої експлуатації, а у сфері зайнятості – «підтягування» її становища до становища чоловіка. За цією моделлю становище чоловіка (як у сфері зайнятості на ринку праці, так і в сім’ї) приймалося за еталон і коригуванню не підлягало. Для перетворення цієї моделі з теорії в практику використовувалися нижченаведені методи.
По-перше, законодавче оформлення рівності між статтями. З цією метою протягом досить короткого періоду були видані законодавчі акти, що визначали рівність між чоловіками і жінками за основними параметрами зайнятості: 1917 р. – Постанова радянського уряду про запровадження рівної оплати чоловіків і жінок за рівну працю; 1918 р. – Декрет «Про заробітну плату робітників та службовців у радянських установах» визначив мінімум зарплати дорослому робітнику без урахування статі.
По-друге, ліквідація економічної, а багато в чому і виховної функції сім’ї, повне звільнення жінок від «дрібної, такої, що не містить у собі нічого, що хоч якось сприяло б розвитку», домашньої роботи. Це положення мало бути здійснене шляхом передачі всіх сімейно-побутових обов’язків жінки суспільному виробництву (державі). Оскільки соціалізм припускав найвищий розвиток суспільних продуктивних сил, він уважався несумісним із домашнім господарством – найменш продуктивною формою людської праці. Був навіть підрахований виграш від продуктивності праці при переході від домашньої організації побуту до суспільної. Так, за підрахунками академіка Струмиліна, продуктивність праці при суспільному побутовому обслуговуванні мала б зросли в порівнянні з домашнім господарством у п’ятьразів [2, 5]. Почалась робота з розвитку мережі домашніх кухонь, їдалень, ясел, дитячих садків тощо.
По-третє, максимально можливе залучення жінок у суспільне виробництво. Передбачалося, що у сфері професійної зайнятості чоловіки і жінки, звільнені від домашнього «рабства», мають рівні права, однак у періоди, позв’язані з народженням дітей, жінки мають певні пільги.
З метою реалізації цього напрямку роботи в 1917 р. було прийнято Постанову Раднаркому «Про відпуски», якою жінкам надавалося право на звільнення від роботи по вагітності і пологам тривалістю 16 тижнів із виплатою допомоги в розмірі повного заробітку (у той час це була найтриваліша відпустка у світі). Того же року був також прийнятий Декрет «Про восьмигодинний робочий день» (у ньому встановлювалися обмеження застосування праці жінок на понаднормових і нічних роботах). У 1922 р. було створено низку кодексів та інших комплексних законодавчих актів України, в тому числі і Кодекс законів про працю (далі – КЗпП), який був уведений в дію 15 листопада 1922 року [3, 751]. Особливістю цього законодавчого акту було те, що він уже містив систему норм, які встановлювали особливості регулювання праці жінок. Ця система передбачала: 1)Пільги щодо залучення до трудової повинності для чоловіків старших 45 років та жінок – старших 40 років, вагітним жінкам на період 8 тижнів перед пологами та протягом 8 тижнів після пологів, жінок, що годували груддю, а також жінок, які мали дітей до 8 років, якщо не було кому їх доглядати (ст. 13 КЗпП). Якщо застрахована жінка звільнялася від дитини, то питання про термін звільнення її від роботи вирішував у загальному порядку лікар, а якщо потрібно було продовжити відпустку понад два тижні – лікарсько-контрольна комісія. 2)Заборону використання праці жінок в особливо важких і шкідливих для здоров’я виробництвах, на підземних роботах. На виконання цієї норми Постановою Народного Комісаріату Праці СРСР № 53/325 від 24 лютого 1925 р. [4].був затверджений перелік особливо важких і шкідливих робіт, на яких було заборонено працювати жінкам, а постановою Наркомпраці від 4 березня 1921 року – запроваджено граничні норми перенесення ваги для жінок.
Зважаючи на витіснення жінок із виробництв, НКП СРСР дав розпорядження від 13 квітня 1925 р., щоб надалі дозволяти працювати жінкам в усіх галузях виробництва, крім тих особливо шкідливих виробництв, де жіноча праця взагалі була заборонена [5].
Недопущення на понаднормову і нічну роботу вагітних і годуючих жінок (вагітних жінок, починаючи з шостого місяця вагітності, жінок, що годували протягом перших місяців життя). Так, ст. 130 КЗпП встановлювала, що «жінки й особи, що не досягли 18 років, не можуть працювати вночі». Але з цього правила були винятки. Наркомпраці за погодженням з ВУРПС було надано право дозволяти дорослим жінкам працювати уночі в тих галузях виробництва, де це було викликано виробничою необхідністю. Так, зважаючи на те, що телеграфні і телефонні станції працювали цілодобово, і те, що в цих установах працювали переважно жінки, Наркомпраці постановою від 2 лютого 1923 р. тимчасово дозволив жінкам працювати на цих роботах уночі, крім вагітних жінок і тих жінок, що годували немовлят [6].
Постановою ЦВК і РНК СРСР від 4 червня 1926 р. було встановлено, що на сезонних роботах жінки працювати вночі можуть, за винятком жінок вагітних і тих, що годують немовлят [7].Стаття 131 КЗпП забороняла використання праці вагітних жінок на нічних та понаднормових роботах: «жінки вагітні й ті, що годують немовлят, уночі й позачергово працювати не можуть».
Говорячи про сільськогосподарське виробництво, варто зазначити що воно характеризувалося наявністю декількох напрямків застосування жіночої робочої сили. Кожен з яких мав певну специфіку, поряд із загальними для сільського господарства правовими документами, охорона праці жінок у різних галузях сільського господарства регулювалася відповідними юридичними документами. Спільною рисою загальних для усіх галузей сільськогосподарського виробництва нормативних документів було урахування соціальної та майнової диференціації жінок при виконанні заходів щодо охорони праці. Так, умови праці жінок-трактористок регулювалася Постановою Наркомпраці СРСР від 9 травня 1931 р. за №110 «Про умови праці жінок-трактористок», але навіть ці положення, на зменшення негативних наслідків для здоров’я трактористок майже не виконувалися.
Отже, форсований розвиток економіки призвів до кардинальних змін у сфері жіночої зайнятості. Питома вага жінок на виробництві зросла удвічі. Масовий характер застосування жіночої праці, першочерговість залучення жінок до суспільного виробництва за рахунок інших можливостей її реалізації дають нам право говорити про прагматичну, утилітарну політику держави щодо жіноцтва. Безумовно, позитивним здобутком радянської системи стала державна політика соціальних виплат працюючим жінкам, але допомога здійснювалася за класовим принципом. Формальна юридична рівноправність статей часто сприймалась як остаточна ліквідація правової дискримінації за статевою та класовою ознакою.
1. Женщины мира в борьбе за социальный прогресс. – М.: Мысль, 1972. – 380 с.
2. Рощин С.Ю. Занятость женщин в переходной экономике России / С. Рощин. – М.: Изд. фирма «ТЭИС», 1996. – 134 с.
3. Законодательные акты о труде. – К.: Политиздат Украины, 1976. – 632 с.
4. Известия УП НКТ. – 1925. – № 20.
5. Известия УП НКТ. – 1925. – № 45.
6. Трофименко Л.С. Феномен жіночого політичного лідерства в Україні. – Автореферат: Одеса. – 2002 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.lib.ua-ru.net/inode/17975.html.
7. Известия ЦИК. – 1926. – № 135
8. Известия УП НКТ. – 1923. – №11/35.
9. Известия УП НКТ. – 1923. – № 15 – 16.
10. Известия НКТ СССР. – 1926. – № 1.
11. Известия НКТ СССР. – 1925. – № 37-38.
12.Шарова Т. П. Вовлечение женщин в восстановление промышленности (1921 – 1925): опыт Компартии Украины: Автореф. дис. на соискание науч. степени канд. ист. наук: спец. 07.00.01 «История КПСС» / Т. П. Шарова. – Одесса, 1990 – 18 с.
" data-services="vkontakte,facebook,odnoklassniki,gplus,twitter">
Я действительно женщина и действительно работаю; но многого ли стоит мой опыт, трудно сказать. Моя профессия — литература; а в этой профессии трудностей для женщин меньше, чем во всех других, не считая только театра, — я имею в виду специфически женские трудности. Потому что дорога уже раньше была протоптана такими путницами, как Фанни Бэрни, Афра Бен, Гарриет Мартино, Джейн Остен, Джордж Элиот.
Подобные изменения в представлении ученых о том, что такое мозг и как он «работает», можно назвать поистине революционными. Дело в том, что долгое время человечеству внушались догмы о том, что наши способности и личные качества навсегда определены статикой мозговых структур. Кроме того, серьезно меняются сейчас и существовавшие ранее теории о завершении формирования мозга к 7 годам. В самом своем основании пошатнулись (и более уже не считаются единственно верными) мнения о коренных различиях мозга мужчин и женщин. В частности, было доказано, что формирование половых поведенческих стереотипов не имеет никакого отношения к физиологическим особенностям строения мозга у представителей разных полов.
Порушення екофеміністської тематики не є відкриттям ані для феміністського дискурсу сучасної західної філософії, ані для феміністської думки пострадянського простору. Однак сам по собі екофемінізм є досить новим об'єктом аналізу для вітчизняної соціальної філософії, який звертає на себе увагу тим, що формує уявлення не тільки про традиції, але і тенденції, перспективи розвитку сучасної (на сьогоднішній день в переважній мірі західної) цивілізації і культури.