Мова
03 Червня

Ідеологічні та правові механізми формування гендерного паритету в СРСР

В статті зроблено спробу визначити основні ідеологічні та правові механізми формування гендерного паритету в СРСР. Вказано на шляхи соціалізації жінок через правову систему, а саме формування законодавчої бази, що дозволила жінкам стати повноправними членами суспільства, мати доступ до участі в управлінні тощо. Досліджено особливості ідеологічного впливу на процес емансипації та гендерного паритету в суспільстві. Показано зміни в поведінці представниць різних соціальних груп.

Ключові слова: гендерний паритет, законодавство, соціалізація, ідентичність, емансипація.

Постановка проблеми. В сучасній історіографії закономірним стало те, що проблеми жіноцтва розглядаються в працях, присвячених питанням розбудови громадянського суспільства, державотворення, проведення економічних реформ. Проте, процес становлення жіночої історії мав певні етапи, кожен із яких вирізнявся як соціальним потребами, так і замовленнями.

Висвітлення різноманітних аспектів становища жінок радянської доби були предметом вивчення переважно економістів, соціологів, публіцистів. Здебільшого, такі дослідження носили репрезентативний характер, але були й такі, що містили й практичні дані. Держава не могла не рахуватися з процесами складання нової радянської жіночої ідентичності в умовах побутових і психологічних змін 1920 – 1930-х рр. Так, якщо в 1926 р., коли ще сильно відчувалися наслідки Першої світової та громадянської воєн, дисбаланс статей вимірювався цифрою в 5 млн. на користь жінок, які складали 51,7% всього населення країни, то в 1937 р. порушення у співвідношенні статей було більш різким. Чоловіків було менше, ніж жінок уже на 8,5 млн., а останні складали 52,7% усього населення. Актуальність цієї розвідки обумовлена соціальними потребами, а саме пошуком витоків гендерної традиції в радянському суспільстві.

Метою публікації є дослідження ідеологічних та правових механізмів формування гендерного паритету в СРСР. Виокремлення загальних тенденцій та пошук явищ, характерних для визначеної політичної системи, в процесі емансипації та реалізації жінок.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Історіографія порушеного питання суттєво змінилася на початку 90-х рр. ХХ ст. і це було пов’язано не лише з демократичними процесами в державі, а й з формуванням на пострадянському просторі нових наукових тенденцій, а саме становлення «жіночих досліджень». Як відомо, першими дослідниками жіночого питання в СРСР були лідери жіночого руху. Вони змушені були пропагувати нові стереотипи, ідеологічні настанови, формувати пролетарську свідомість серед жіночого населення. На них лежала відповідальність за можливість доступу жінок до державного управління, освіти, місцевого управління. Особливо різноманітні дослідження перших років становлення радянської влади. Їх автори шукають механізми залучення жінок до активної суспільної діяльності це роботи І. Арманд [1], Н. Крупської [2], О. Коллонтай [3–5], К. Самойлової [6], К. Ніколаєвої [7], С. Смидович [8] (останні в різні періоди очолювали жіночі кооперативні відділи) та ін.

Окрім суто ідеологічних питань, потрібно було вирішувати економічні завдання більшовики намагалися залучити жінок до реорганізації промисловості та сільського господарства. В цей період виходить низка статей, брошур, що мали сформувати абсолютно нове сприйняття суспільством жінки і жінкою суспільства. Як приклад, робота М. Шабурової «Жінка – велика сила» [9], де йдеться про позитивну роль жіночих організацій у справі залучення жінок у виробництво, подібні дослідження Л. Сталь [10], Н. Островської [11; 12], Е. Бутузової [13]та інших [14–19].

Комплексні дослідження з історії вирішення жіночого питання носили характер історико-партійних нарисів, ґрунтувалися переважно на опублікованих статистичних матеріалах. У 1977 р. вийшла книга «Жінки Країни Рад», в якій автори узагальнили історію розвитку жіночого руху в СРСР [20]. У колективній монографії «Досвід КПРС у вирішенні жіночого питання» [21] під редакцією професора Н. Кондакової досліджувалися форми і методи діяльності партійних органів і громадських організацій серед жінок з 1917 – 1980-х років. Основний висновок цих робіт – до часу їх написання жіноче питання в СРСР повністю вирішене [5].

Серед сучасних досліджень варто відзначити роботу американської дослідниці Е. Вуд «Баба і товариш: гендер і політика в революційній Росії» [22] в якій вона спробувала відповісти на питання, як могла російська жінка, що сприймалася раніше та й сама вважала себе простою «бабою», стати активним учасником революційних перетворень, брати участь у будівництві нового суспільства. Особливо зацікавила автора історія жінвідділів і їхня політика з перевиховання жінок, діяльний внесок в яку внесла A. Коллонтай. Е. Вуд присвятила частину своєї роботи вивченню її ролі в подіях тих років [23].

Виклад основного матеріалу. Одним із основних аргументів більшовицької ідеології в жіночому питанні були рівні можливості для представництва чоловіків і жінок у сфері управління державою. Марксистська ідеологія наполегливо підкреслювала класовий характер права, як «засобу класового придушення». Інтереси і потреби жінок «трудящих» класів (робітників і селян) бачилися як загальні для всього пригнобленого населення і як протилежні інтересам гноблячої меншості, а суперечності, що існували між чоловіками і жінками працюючих класів,а також між, різними групами жінок, що належали до класу пригноблених (робітницями, дружинами робітників, селянками, домашньою прислугою і т.д.), фактично ігнорувалися. У той же час жінки з інших станів – купецтва, дворянства, духівництва, інтелігенції – були оголошені класово чужими і не одержали жодних політичних прав, про що свідчить ст. 22 Конституції 1919 р.: «Позбавляються виборчого права і права бути обраним такі особи, хоч би вони й входили в одну з вищезазначених категорій: а) особи, що користуються найманою працею з корисною метою; б) особи, які живуть на нетрудові прибутки, зокрема прибутки з підприємництва, з маєтків і т. п.; в) приватні торговці, комерційні посередники; г) ченці і духовні настоятелі церквей і релігійних культів; д) службовці і агенти колишньої поліції окремого корпусу жандармів і охоронних відділів, а також члени колишньої правлячої династії; е) особи, визнані усталеним ладом божевільними, а рівно особи, що перебувають під опікою; ж) особи, засуджені за корисливі та ганебні вчинки реченець, усталений законом, або судовим вироком» [24, 264].

Відтак пролетарський варіант жіночої рівноправності відразу ж виключив зі сфери своїх об’єктів значну частину жіночого населення, але незаперечним досягненням радянської влади було проголошення рівності виборчих прав чоловіків і жінок. Це було юридичною гарантією для рівної участі жінок в управлінні державою.

Характеризуючи радянський етап виборчого процесу, зауважимо, що принципи виборчого права і побудови виборчих систем закріплювались у радянських конституціях, набували подальшого розвитку і детальної регламентації в законах та інших нормативно-правових актах. Конституція УСРР 1919 р. заклала основу системи виборчого права початкового етапу радянського періоду. Вона обґрунтовувала класовий підхід до формування органів влади і управління, декларувала виборність усіх органів знизу доверху і встановлювала багатоступінчасті вибори.

Практичне втілення ідеї рівної участі жінок в управлінській сфері у 1920-ті рр. здійснювалося шляхом створення при партійних органах відділів по роботі серед жінок. Перед жінвідділами, що були невід’ємною частиною партійних структур у 1920-ті роки, поставили завдання «будити широкі маси жінок, зв’язувати їх з партією, удержувати під її впливом» [25, 52]. Більш конкретно функції жінвідділів були визначені постановою ЦК РКП(б)У від 8 липня 1921 р., що зобов’язувала жінвідділи провадити агітацію серед трудящих жінок з метою залучення їх до радянського і професійного будівництва, вивчати та спрямовувати діяльність парткомів у галузі роботи серед жінок, брати участь у розробці питань загальнопартійного будівництва, вносити пропозиції з питань, пов’язаних із фактичним розкріпаченням жінок [26, 33]. Чітке визначення завдань і функцій жінвідділів стало свідченням того, що вони були не осередками жіночого руху, а виступали знаряддям партії в ідеологічній роботі серед жінок. У телеграмі на ім’я секретаря ЦК РКП(б) М. Крестинського від ЦК РКП(б)У 16 січня 1920 р. йшлося: «Робота серед жінок гальмується відсутністю працівників. Командируйте Самойлову, інших для постановки роботи...» [27, 215]. Перший в Україні жінвідділ було створено при Харківському губкомі КП(б)У. А із заснуванням відділу робітниць і селянок при Центральному комітеті КП(б)У в січні 1920 р. розпочалася систематична робота партії серед жінок. Потягом 1920-х років очільницями жінвідділу при ЦК КП(б)У були К. Самойлова, В. Мойрова, О. Кравченко, М. Левкович, О. Пілацька. Керівництво роботою серед жінок на місцях здійснювали губернські, повітові та районні жінвідділи при партійних комітетах, які станом на 1925 р. охопили своїм впливом 1,5 млн. жінок [28, 139].

А втім, більшовикам не вдавалося за короткий час зламати суспільну свідомість, і переважна більшість чоловічого населення продовжувала вважати жінку істотою асоціальною, нездатною до самостійного мислення і діяльності. Про це свідчать і архівні матеріали. Так, у доповідній записці НК РСІ УСРР про наслідки перевірки роботи по залученню жінок до соціального будівництва читаємо: «Опір й нехтування голів сільрад жінок від членів рад чоловіків почалося з першого же дня, що дуже впливає на авторитет сільрад. Комісія Обухівського РВК примушена констатувати, що виборці зменшують свою явку на засідання пленумів рад, де головують жінки, пересічно на 5,6 чоловік. Жіноцтво збільшує свою явку пересічно на 2 чоловіки проти засідань, де головують чоловіки» В цій ж записці далі: «На Дніпропетровщині часто-густо чоловіки перешкоджали явці жінок на зібрання» [27, 20]. Найважче було працювати активісткам на селі, де чоловіки просто не відпускали своїх дружин на збори. З цієї причини у перші роки після революції волосні з’їзди селян і селянок проводили окремо.

Протягом 1923–1927 рр. Було зафіксовано особливу активність жінок-селянок у радах, органах кооперації та культурно-побутових закладах. Вони виявляли ініціативу, ретельно ставилися до роботи. Об’єктивним свідченням активізації соціального життя жінок є зростання їх чисельності у місцевих органах влади. У 1923 р. по УСРР усільради було обрано 2% жінок, а в 1927 р. – вже майже 10%.

В Європі найвідсталішою в культурному, суспільному житті соціальною групою досліджуваного періоду вважалися селяни. В Східній Європі саме селянки все активніше залучалися до соціального життя, і мати у сільрадічи в будь-якому іншому органі влади чи представництва жінку ставало модним. Утім, мода, точніше виконання ідеологічних настанов було однією із причин обрання жінок. Відсоток їх присутності в органах влади не відповідав тій ролі, яку виконувала селянка у господарському житті соціуму. Жінку обирали неохоче, чоловіки не поспішали змінювати свій погляд на інтелектуальні та організаторські можливості представниць слабкої статі. До того ж, залучення жінок до соціальної діяльності на селі часто відбувалося адміністративними методами, «за рознарядкою». Так, об’єднане засідання Президії Білоцерківської ОКК та колегії РСІ за підсумками перевірки виконання місцевими організаціями постанов Уряду та попередніх постанов Колегії РСІ щодо залучення працюючих жінок округи до соціалістичного будівництва постановило: «1) Рішуче посилити систематичне висування робітниць, наймичок та колгоспниць-біднячок і середнячок на провідну робот у Виконкомах, Радах, господарських, професійних, громадських організаціях і колгоспах, забезпечити найсприятливіші умови праці висуванок. 2) У зв’язку з закінченням перевірки й чистки низового радапарату Райвиконкомам за участю профорганізацій поповнити вичищених не менш, як на 30% робітницями, наймичками, біднячками і середнячками, зокрема з активу бригад по обслідуванню й перевірці установ. 3) Максимально залучити жінделегаток та актив жіноцтва до практичної роботи рад, звернути особливу увагу на широке притягнення жінок через Секції до боротьби з бюрократизмом, тяганиною й перекручуванням класової лінії партії та радвлади. 4) Поголовно залучити до організації КИС всіх наймичок та біднячок-колгоспниць. 5) Збільшити жіночий склад у лавах робітничо-селянської Міліції не менш як на 5 жінок, для кращого та широкого обслуговування жіноцтва в адміністративній справі висунути на роботу в судово-слідчих органах округи 2 жінки.6) Збільшити кількість жінок до 40% в апараті громадських обвинувателів і групах сприяння» [27, 22].

Багатовікова традиція залежності від чоловіків привчила жінку, особливо селянку, до соціальної пасивності. Над жінкою, та й над усім суспільством тяжіло усвідомлення того, що управління – це обов’язок і привілей чоловіка. При висуванні жінки у сільраду їй влаштовували своєрідні іспити на «соціальну зрілість», і найменша помилка закінчувалася висновком, що жінка не здатна виконувати чоловічу роботу. Доказом правильності наших суджень є зміст архівних документів. Наприклад, «Всього по 17 округах (Одеса, АМСРР, Кременчук, Суми, Волинь, Ніжин, Проскурів, Мелітополь, Лубни, Каменець, Київ, Умань, Чернігів, Конотоп, Миколаїв, Полтава й Каменець-Подільський) було обрано 231 чоловік сільрад. Знято за весь час по різним мотивам 47 жінок (20%). Цікаво відзначити, що за перекручування класової лінії та по чистці радапарату знято 12 жінок голів сільрад (25%)». Мотиви усунення жінок з посад голів сільрад: «Одеса відмічає таке: Знято 4 голови за перекручування класової лінії, а 1 за постановою комісії по чистці радапарату (несплата податку заможними верствами села, які знаходили захист з боку голів с/р., недостатня письменність, що перешкоджала засвоїти директиви вищих органів). АМСРР повідомляє, що причини усунення більшість невпорання. Є 2 випадки усунення підпадання під вплив куркуля, зв’язок з ними, а також гальмування міроприємств щодо заступу на куркуля. Суми повідомляє, що одну жінку усунено з посади за неетичні вчинки. На Волині – одна з жінок висунута на голову Райсудземкомісії. Друга була усунена в зв’язку з непідготовленістю та мало писемністю, щоб її не скомпрометувати. В Миколаївській окрузі – знято за бездіяльність, зв’язок з куркульством, одну як дочку великого землевласника, та одну за дискредитації Рад влади. В Полтаві – 3 жінки залишили роботу через перехід на іншу роботу, по одній відмовилося та через хворобу» [27, 23].

Хоча свою придатність до роботи у соціальній сфері жінки доводили регулярно: «Одеса зазначає, що значна частина жінок – голів сільрад зуміла цілком справитися зі своєю роботою... З Волині пишуть, що більшість голів сільрад – жінок себе виправдали. Київ зазначає, що більшість голів сільрад-жінок перемогли труднощі, що повстали в їхній практичній роботі, перемогли вони до певної міри й опір, що чинили консервативні члени рад – чоловіки. Київський ОВК констатує, що жіночі сільради своєчасно реагували на завдання вищих органів влади... й навіть у де в чому краще справилися з роботою щодо виконання планів засівних компаній, запровадження агромінімуму, організації суцільних засівів тощо»[27, 23]. «На Артемівщіні – в Константинівському районі в Сатуринській сільраді жінка – голова ради, яка закінчила Всеукраїнські курси в Харкові в 1929 р., виконала всі компанії з перевищенням, як-то: хлібозаготівлю – 117%, сільгоспподатку – 99,2%, за що сільрада одержала премію. У Сергієвській сільраді, Краматорського району, де голова теж жінка – виконано останню засівкомпанію на 104%, плана хлібозаготівлі виконано на 125,8%, продовольчі культури на 102,8%»[27, 24].

Селянки-делегатки рад займалися питаннями господарського розвитку села чи району, організацією побуту і вихованням дітей, входили до складів ясельних комітетів, які збирали кошти для організації ясел і дитсадків та забезпечення їх продовольством. Для практичної діяльності серед жінок-трудівниць на фабриках і заводах було створено інститут жінорганізаторів, однак найбільш масового характеру серед безпартійних жінок набула така форма роботи, як делегатські збори (конференції). Делегатки обиралися з-поміж безпартійних жінок, на місцевих зборах яких проводились систематичні заняття з політграмоти за програмою, складеною Центральним відділом робітниць і селянок. Делегатські збори використовувалися для залучення жінок у партію, під час яких проводилися «партійні дні делегатки». Таку форму роботи серед жінок уперше було застосовано на I Всеукраїнському з’їзді робітниць і селянок (м. Харків, 1920), коли із 1105 делегаток з’їзду 253 жінки було прийнято кандидатками у члени РКП(б) [29, 120]. Делегатські збори були формою поширеня серед жіноцтва партійних рішень та залучення жінок до їх виконання. Протягом 1920-х років кількість делегаток постійно зростала. У 1922 р. в Україні нараховувалося близько 15 тис. делегаток, у 1924 р. – 44,8 тис., на початку 1926 р. – 69,2 тис. [26]. У 1920–1928 рік школу делегатських конференцій в УРСР пройшло понад 300 тис. жінок.

У документах більшовиків у передреволюційні і перші післяреволюційні роки постійно зустрічаються згадування про необхідність «залучення жінок до самостійної участі», «повного звільнення жінки», «переробки зашкарублих, закостенілих порядків». Сам тон цих заяв, незважаючи на їх загальну визвольну спрямованість, постійно ставить працюючу жінку в позицію «одержувача» дарунків. Після революції ніхто з більшовицьких лідерів не очікував, що жінка в дійсності візьме на себе рішення політичних проблем. Жінки мали поступово усвідомити ступінь отриманої свободи і допомогти їм у цьому повинні були чоловіки-пролетарі. Активізація політичної участі жінок мислилася як «закономірний» перехід від досягнення елементарної загальноосвітньої грамотності і сучасних (для того часу) уявлень про гігієну до політичної грамотності, а від грамотності – до активності. Передбачалося, що навчившись читати слова, написані в політичних деклараціях більшовиків, жінка працюючого класу буде діяти відповідно до них, тому що «справжні» інтереси будь-якої працюючої жінки цілком збігаються з пропагованими завданнями. Подібні погляди на жіночу політичну участь виглядають сьогодні видаються утопічними, однак у ті часи вони викликали сумнів лише в деяких із більшовицьких лідерів.

У перше десятиліття після революції жінки залишалися меншістю у більшовицькій партії й особливо в її керівництві, вважаючись несамостійними, такими, що потребують керівництва і підтримки. У роки непу кількість жінок – членів партії навіть зменшилася в порівнянні з роками революції, що, мабуть, було зв’язано з появою інших можливостей для реалізації жіночої активності. Так, частка жінок України в компартії у 1922 р. становила 7,7% [26, 14]. У дні ленінського призову, проголошеного Пленумом ЦК РКП(б) у січні 1924 р., лави партії поповнилися 2253 робітницями, що, однак, становило лише 7,5% усіх прийнятих в РКП(б) від українського пролетаріату. Загальна кількість жінок-партійок зросла з 5927 до ленінського призову до 8180 – після нього [30, 12].

У перші роки після революції, партія поповнювалася головно за рахунок тих, хто до революції стояв унизу соціальних сходів, хто від більшовицької революції щось отримав, а тому був зацікавлений боротися за зміцнення комуністичного режиму. Перед більшовиками стояло завдання будь-яким чином утримати захоплену владу. І не тільки утримати, але й зміцнити і, відповідно до більшовицької доктрини, поширити її на увесь світ. Але для цього необхідно було індустріалізувати країну і побудувати воєнну промисловість. Тому наприкінці 1920-х – на початку 30-х років відбулася зміна політичного курсу радянського суспільства у бік подальшої централізації, монопольного керівництва партією усіма сферами життя, що призвело і до зміни становища жінок. Вони стали розглядатися як важливе знаряддя соціалістичного будівництва.

Після реорганізації партапарату в січні 1930 р. жінвідділи були ліквідовані, а їхні функції перейшли до секторів з роботи серед жінок, що входили до складу відділів агітації та масових компаній парткомів.

З початком «розкуркулення» селян в Україні було ліквідовано 550 тис. селянських господарств [31, 275]. Насильницькому об’єднанню селян у колгоспи найбільший опір чинили жінки. Після кількох селянських «жіночих революцій» чи «бабських бунтів» ВКП(б) усвідомила важливість «більшовизації селянок» [32, 355]. Уже в червні 1929 р. компартія провела Всеукраїнський з’їзд колгоспниць, який закликав жінок сприяти поширенню колгоспів. Соціалістичне змагання, що вже існувало у промисловості, було поширене і на село. Значну роль відігравали у ньому жінки. Вони ставали бригадирами і ланковими. З 1936 р. набув поширення новаторський рух п’ятисотинець у збиранні цукрових буряків, який розпочала ланкова колгоспу «Комінтерн» Марія Демченко. Колгоспниці активно освоювали нові сільськогосподарські професії трактористок та комбайнерок.

Одночасно з «розкуркуленням» розпочалися репресії проти тих політичних діячів, які повернулися в Україну і були ідеологами українського національного відродження. Одним із перших політичних процесів, розпочатих у 1930 р. компартією проти української інтелігенції, був судовий процес над неіснуючою Спілкою визволення України. У діяльності СВУ було звинувачено близько сорока чоловік, у тому числі жінки: активістка українських жіночих організацій Києва 1910-х рр. Людмила Старицька-Черняхівська, відомі письменниці і громадські діячки, представниці української інтелігенції Ганна Токарівська та Любов Жигмайло-Біднова [32, 352]. Долю багатьох репресованих українських інтелігенток у другій половині 1930-х рр. розділила дочка М. Грушевського Катерина Грушевська, життя якої обірвалось у таборах ГУЛАГу. 25 років провела у сталінських таборах Надія Суровцева – історик, активістка національного відродження, яку було засуджено у 1927 р. Протягом наступних років тисячі українських жінок опинилося в таборах за сфальсифікованими «справами», тисячі розділили долю батьків, чоловіків, засуджених як вороги народу. У цей час були репресовані комуністки В. Мойрова, О. Пілацька, які у 1920-і рр. очолювали жінвідділи ЦК КП(б)У та були активними учасниками процесу кооперації жінок, особливо селянок. Ініціювали відкриття кооперативних курсів проводили роботу по ліквідації неграмотності серед жінок, розбудовували соціальну сферу у вигляді створення дошкільних закладів, видали ряд просвітницьких брошур та статей. Наведені факти є яскравим прикладом того, що норми сталінської Конституції щодо політичних прав і свобод громадян були деклараціями.

Висновки та напрями подальших досліджень. Отже, якщо говорити про Східну Європу то радянській проект жіночої емансипації містив уявлення про бажаний кінцевий результат, ідеал – нову радянську жінку, що на рівні з чоловіком буде розбудовувати новий суспільний лад. Ці уявлення, хоча і базувалися на марксистській доктрині, наповнювались конкретним змістом під впливом реалій тогочасного життя. Нова жінка поставала в якості носія активного та потужного соціального потенціалу. Це, безумовно, позитивне явище, але прогресивний в цілому радянський проект, в самій своїй суті містив обмеження щодо розвитку процесу емансипації жінки, оскільки влада, підтримуючи цей процес, одночасно скеровувала його у власних інтересах: визначала його зміст, сама формулювала прагнення та інтереси жінок. Політика в жіночому питанні створювалась чоловічою більшістю, «нові» норми стосунків між чоловіком та жінкою змінились, але лишались за своїм характером андроцентричними.

Вирішення жіночого питання в СРСР ще довго залишалось показовою моделлю та мрією всієї прогресивної частини жіноцтва, але чи усвідомлювали вони до кінця шляхи реалізації цієї мрії. Скільки жінок стали вигнанцями, або змушені були в екстремальних умовах прилаштовуватись до нових суспільних норм.

Список використаної літератури

  1. Арманд И. Ф. Коммунистическая партия и организация работниц : сб. статей / И. Арманд. – М. : Госиздат, 1919. – 340 с.
  2. Крупская Н. О работе среди женщин : Сборник статей с краткой биографией / Н. Крупская. – М. ; Л. : Госиздат, 1926. – 156 с.
  3. Коллонтай А. Работница за год революции / А. Коллонтай. – М. : Книгоиздательство «Коммунизм», 1918. – 35 с.
  4. Коллонтай А. Работница и крестьянка в Советской России / А. Коллонтай. – М., 1921. – 416 с.
  5. Коллонтай А. Положение женщины в эволюции хозяйства (Лекции, читанные в Университете имени Я. М. Свердлова). – 1987. – Vol. 49, № 4. – P. 893–902.
  6. Самойлова К. Работницы в Российской революции / К. Самойлова. – Петроград, 1919. – 44 с.
  7. Николаева М. Е. Ленин и раскрепощение трудящейся женщины / М. Е. Николаева. – Ленинград, 1924. – 88 с.
  8. Смидович С. Работница и крестьянка в Октябрьской революции / С. Смидович. – М. ; Ленинград : Гос. изд., 1927. – 148 с.
  9. Шабурова М. Женщина – большая сила / М. Шабурова. – М. : Партиздат, 1935. – 195 с.
  10. Сталь Л. Что нам могут дать районные думы / Л. Сталь // Работница. – 1917. – № 1–2. – С. 7–8.
  11. Островская Н. Вовлечение работниц и крестьянок в кооперативное строительство / Н. Островская // Коммунистка. – 1924. – № 3. – С. 23.
  12. Островская Н. Несколько слово потребительской кооперации / Н. Островская // Коммунистка. – 1922. – № 8–9. – С. 24–25.
  13. Бутузова Е. Режим экономии и работа по кооперированию женщин / Е. Бутузова // Коммунистка. – 1926. – № 9. – С. 60–62.
  14. Тюрберг С. Значение кооперации / С. Тюрберг // Женское дело. – 1917. – № 10. – С. 5–6.
  15. Кооперация в домашнем хозяйстве // Журнал для хозяек. – 1917. – № 14–15. – С. 5–8.
  16. Досекин В. Кооперация – друг работницы и крестьянки // Работница. – 1923. – № 4. – С. 17.
  17. Смидович С. Итоги всесоюзного совещания заведующих Отделами работниц и крестьянок / С. Смидович // Коммунистка. – 1924. – № 3. – С. 24.
  18. Смидович С. Реорганизация быта за 10 лет пролетарской революции / С. Смидович // Коммунистка. – 1927. – № 9. – С. 73.
  19. Как строить новый быт / под ред. П. Кожанного и Н. Пыжова. – М., 1925. – 90 с.
  20. Женщины в социалистическом строительстве СССР: Стенограмма Совещания женщин – членов ЦИК и ВЦИК – участниц 3-й сессии ЦИК СССР VI созыва и 3-й сессии ВЦИК XV созыва, 23–26 января 1933 г. – М., 1933. – 334 с.
  21. Опыт КПСС в решении женского вопроса / под ред. проф. Н. И. Кондаковой. – М., 1981. – 467 с.
  22. Wood E. A. The Baba and the Comrade : Gender and Politics in Revolutionary Russia / E. A. Wood. – Bloomington, 1997. – 567 р.
  23. Waters E. Female Form in Soviet Political Iconography // Clements B. And others (eds.) Russia’s Women: Accommodation, Resistance, Transformation. Berkeley. – Los Angeles ; Oxford, 1991. – Р. 130–136.
  24. История Советской Конституции. 1917–1956. – М. : Госириздат, 1957. – 1046 с.
  25. Крупская Н. Клара Цеткин / Н. Крупская. – М., 1933.
  26. Шарова Т. П. Вовлечение женщин в восстановление промышленности (1921–1925): опыт Компартии Украины ; автореф. дис. на соискание науч. степени канд. ист. наук : спец. 07.00.01 / Т. П. Шарова. – О., 1990 – 18 с.
  27. Российский государственный архив социально-политической истории
  28. Кулик В. Тверитянки в 1917 году / В. Кулик // Женщины. История. Общество : сб. науч. трудов. – Тверь, 1999. – Вып. 1. – С. 138–142.
  29. Курченко Т. Женотделы партийных комитетов Украины в борьбе за идейно-организационное сплочение работниц вокруг партии (1921–1925) / Т. Курченко // Научные труды по истории КПСС. – 1987. – Вып. 1. – С. 120.
  30. Курченко Т. Опыт работы КП(б)У по осуществлению ленинских идей о вовлечении женщин-работниц в активную общественно-политическую жизнь в начале 20-х годов : автореф. дис. на соискание науч. степени канд. ист. наук : спец. 07.00.01 / Т. Курченко. – К., 1990. – 26 с.
  31. Історія Української РСР : у 8 т., 10 кн. / голов. редкол. : Ю. Ю. Кондуфор (голов. ред.) [та ін.]. – К. : Наукова думка, 1977–1979. – Т. 3: Україна в період розкладу і кризи феодально-кріпосницької системи. Скасування кріпосного права і розвиток капіталізму (ХІХ ст.). – К., 1978. – 608 с.
  32. Богачевська-Хомяк М. Білим по білому. Жінки в громадському житті України (1884–1939) / М. Богачевська-Хомяк. – К. : Либідь, 1995. – 424 с.
  33. Ф. 17. Оп. 10. Д. 146. Документальные материалы Отдела ЦК ВКП(б) по работе среди женщин (Женотдел) 1919-1929. – 540 л.

Автор: Земзюліна Н.І.
В статті зроблено спробу визначити основні ідеологічні та правові механізми формування гендерного паритету в СРСР. Вказано на шляхи соціалізації жінок через правову систему, а саме формування законодавчої бази, що дозволила жінкам стати повноправними членами суспільства, мати доступ до участі в управлінні тощо. Досліджено особливості ідеологічного впливу на процес емансипації та гендерного паритету в суспільстві. Показано зміни в поведінці представниць різних соціальних груп.

Ключові слова: гендерний паритет, законодавство, соціалізація, ідентичність, емансипація.

Постановка проблеми. В сучасній історіографії закономірним стало те, що проблеми жіноцтва розглядаються в працях, присвячених питанням розбудови громадянського суспільства, державотворення, проведення економічних реформ. Проте, процес становлення жіночої історії мав певні етапи, кожен із яких вирізнявся як соціальним потребами, так і замовленнями.

Висвітлення різноманітних аспектів становища жінок радянської доби були предметом вивчення переважно економістів, соціологів, публіцистів. Здебільшого, такі дослідження носили репрезентативний характер, але були й такі, що містили й практичні дані. Держава не могла не рахуватися з процесами складання нової радянської жіночої ідентичності в умовах побутових і психологічних змін 1920 – 1930-х рр. Так, якщо в 1926 р., коли ще сильно відчувалися наслідки Першої світової та громадянської воєн, дисбаланс статей вимірювався цифрою в 5 млн. на користь жінок, які складали 51,7% всього населення країни, то в 1937 р. порушення у співвідношенні статей було більш різким. Чоловіків було менше, ніж жінок уже на 8,5 млн., а останні складали 52,7% усього населення. Актуальність цієї розвідки обумовлена соціальними потребами, а саме пошуком витоків гендерної традиції в радянському суспільстві.

Метою публікації є дослідження ідеологічних та правових механізмів формування гендерного паритету в СРСР. Виокремлення загальних тенденцій та пошук явищ, характерних для визначеної політичної системи, в процесі емансипації та реалізації жінок.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Історіографія порушеного питання суттєво змінилася на початку 90-х рр. ХХ ст. і це було пов’язано не лише з демократичними процесами в державі, а й з формуванням на пострадянському просторі нових наукових тенденцій, а саме становлення «жіночих досліджень». Як відомо, першими дослідниками жіночого питання в СРСР були лідери жіночого руху. Вони змушені були пропагувати нові стереотипи, ідеологічні настанови, формувати пролетарську свідомість серед жіночого населення. На них лежала відповідальність за можливість доступу жінок до державного управління, освіти, місцевого управління. Особливо різноманітні дослідження перших років становлення радянської влади. Їх автори шукають механізми залучення жінок до активної суспільної діяльності це роботи І. Арманд [1], Н. Крупської [2], О. Коллонтай [3–5], К. Самойлової [6], К. Ніколаєвої [7], С. Смидович [8] (останні в різні періоди очолювали жіночі кооперативні відділи) та ін.

Окрім суто ідеологічних питань, потрібно було вирішувати економічні завдання більшовики намагалися залучити жінок до реорганізації промисловості та сільського господарства. В цей період виходить низка статей, брошур, що мали сформувати абсолютно нове сприйняття суспільством жінки і жінкою суспільства. Як приклад, робота М. Шабурової «Жінка – велика сила» [9], де йдеться про позитивну роль жіночих організацій у справі залучення жінок у виробництво, подібні дослідження Л. Сталь [10], Н. Островської [11; 12], Е. Бутузової [13]та інших [14–19].

Комплексні дослідження з історії вирішення жіночого питання носили характер історико-партійних нарисів, ґрунтувалися переважно на опублікованих статистичних матеріалах. У 1977 р. вийшла книга «Жінки Країни Рад», в якій автори узагальнили історію розвитку жіночого руху в СРСР [20]. У колективній монографії «Досвід КПРС у вирішенні жіночого питання» [21] під редакцією професора Н. Кондакової досліджувалися форми і методи діяльності партійних органів і громадських організацій серед жінок з 1917 – 1980-х років. Основний висновок цих робіт – до часу їх написання жіноче питання в СРСР повністю вирішене [5].

Серед сучасних досліджень варто відзначити роботу американської дослідниці Е. Вуд «Баба і товариш: гендер і політика в революційній Росії» [22] в якій вона спробувала відповісти на питання, як могла російська жінка, що сприймалася раніше та й сама вважала себе простою «бабою», стати активним учасником революційних перетворень, брати участь у будівництві нового суспільства. Особливо зацікавила автора історія жінвідділів і їхня політика з перевиховання жінок, діяльний внесок в яку внесла A. Коллонтай. Е. Вуд присвятила частину своєї роботи вивченню її ролі в подіях тих років [23].

Виклад основного матеріалу. Одним із основних аргументів більшовицької ідеології в жіночому питанні були рівні можливості для представництва чоловіків і жінок у сфері управління державою. Марксистська ідеологія наполегливо підкреслювала класовий характер права, як «засобу класового придушення». Інтереси і потреби жінок «трудящих» класів (робітників і селян) бачилися як загальні для всього пригнобленого населення і як протилежні інтересам гноблячої меншості, а суперечності, що існували між чоловіками і жінками працюючих класів,а також між, різними групами жінок, що належали до класу пригноблених (робітницями, дружинами робітників, селянками, домашньою прислугою і т.д.), фактично ігнорувалися. У той же час жінки з інших станів – купецтва, дворянства, духівництва, інтелігенції – були оголошені класово чужими і не одержали жодних політичних прав, про що свідчить ст. 22 Конституції 1919 р.: «Позбавляються виборчого права і права бути обраним такі особи, хоч би вони й входили в одну з вищезазначених категорій: а) особи, що користуються найманою працею з корисною метою; б) особи, які живуть на нетрудові прибутки, зокрема прибутки з підприємництва, з маєтків і т. п.; в) приватні торговці, комерційні посередники; г) ченці і духовні настоятелі церквей і релігійних культів; д) службовці і агенти колишньої поліції окремого корпусу жандармів і охоронних відділів, а також члени колишньої правлячої династії; е) особи, визнані усталеним ладом божевільними, а рівно особи, що перебувають під опікою; ж) особи, засуджені за корисливі та ганебні вчинки реченець, усталений законом, або судовим вироком» [24, 264].

Відтак пролетарський варіант жіночої рівноправності відразу ж виключив зі сфери своїх об’єктів значну частину жіночого населення, але незаперечним досягненням радянської влади було проголошення рівності виборчих прав чоловіків і жінок. Це було юридичною гарантією для рівної участі жінок в управлінні державою.

Характеризуючи радянський етап виборчого процесу, зауважимо, що принципи виборчого права і побудови виборчих систем закріплювались у радянських конституціях, набували подальшого розвитку і детальної регламентації в законах та інших нормативно-правових актах. Конституція УСРР 1919 р. заклала основу системи виборчого права початкового етапу радянського періоду. Вона обґрунтовувала класовий підхід до формування органів влади і управління, декларувала виборність усіх органів знизу доверху і встановлювала багатоступінчасті вибори.

Практичне втілення ідеї рівної участі жінок в управлінській сфері у 1920-ті рр. здійснювалося шляхом створення при партійних органах відділів по роботі серед жінок. Перед жінвідділами, що були невід’ємною частиною партійних структур у 1920-ті роки, поставили завдання «будити широкі маси жінок, зв’язувати їх з партією, удержувати під її впливом» [25, 52]. Більш конкретно функції жінвідділів були визначені постановою ЦК РКП(б)У від 8 липня 1921 р., що зобов’язувала жінвідділи провадити агітацію серед трудящих жінок з метою залучення їх до радянського і професійного будівництва, вивчати та спрямовувати діяльність парткомів у галузі роботи серед жінок, брати участь у розробці питань загальнопартійного будівництва, вносити пропозиції з питань, пов’язаних із фактичним розкріпаченням жінок [26, 33]. Чітке визначення завдань і функцій жінвідділів стало свідченням того, що вони були не осередками жіночого руху, а виступали знаряддям партії в ідеологічній роботі серед жінок. У телеграмі на ім’я секретаря ЦК РКП(б) М. Крестинського від ЦК РКП(б)У 16 січня 1920 р. йшлося: «Робота серед жінок гальмується відсутністю працівників. Командируйте Самойлову, інших для постановки роботи...» [27, 215]. Перший в Україні жінвідділ було створено при Харківському губкомі КП(б)У. А із заснуванням відділу робітниць і селянок при Центральному комітеті КП(б)У в січні 1920 р. розпочалася систематична робота партії серед жінок. Потягом 1920-х років очільницями жінвідділу при ЦК КП(б)У були К. Самойлова, В. Мойрова, О. Кравченко, М. Левкович, О. Пілацька. Керівництво роботою серед жінок на місцях здійснювали губернські, повітові та районні жінвідділи при партійних комітетах, які станом на 1925 р. охопили своїм впливом 1,5 млн. жінок [28, 139].

А втім, більшовикам не вдавалося за короткий час зламати суспільну свідомість, і переважна більшість чоловічого населення продовжувала вважати жінку істотою асоціальною, нездатною до самостійного мислення і діяльності. Про це свідчать і архівні матеріали. Так, у доповідній записці НК РСІ УСРР про наслідки перевірки роботи по залученню жінок до соціального будівництва читаємо: «Опір й нехтування голів сільрад жінок від членів рад чоловіків почалося з першого же дня, що дуже впливає на авторитет сільрад. Комісія Обухівського РВК примушена констатувати, що виборці зменшують свою явку на засідання пленумів рад, де головують жінки, пересічно на 5,6 чоловік. Жіноцтво збільшує свою явку пересічно на 2 чоловіки проти засідань, де головують чоловіки» В цій ж записці далі: «На Дніпропетровщині часто-густо чоловіки перешкоджали явці жінок на зібрання» [27, 20]. Найважче було працювати активісткам на селі, де чоловіки просто не відпускали своїх дружин на збори. З цієї причини у перші роки після революції волосні з’їзди селян і селянок проводили окремо.

Протягом 1923–1927 рр. Було зафіксовано особливу активність жінок-селянок у радах, органах кооперації та культурно-побутових закладах. Вони виявляли ініціативу, ретельно ставилися до роботи. Об’єктивним свідченням активізації соціального життя жінок є зростання їх чисельності у місцевих органах влади. У 1923 р. по УСРР усільради було обрано 2% жінок, а в 1927 р. – вже майже 10%.

В Європі найвідсталішою в культурному, суспільному житті соціальною групою досліджуваного періоду вважалися селяни. В Східній Європі саме селянки все активніше залучалися до соціального життя, і мати у сільрадічи в будь-якому іншому органі влади чи представництва жінку ставало модним. Утім, мода, точніше виконання ідеологічних настанов було однією із причин обрання жінок. Відсоток їх присутності в органах влади не відповідав тій ролі, яку виконувала селянка у господарському житті соціуму. Жінку обирали неохоче, чоловіки не поспішали змінювати свій погляд на інтелектуальні та організаторські можливості представниць слабкої статі. До того ж, залучення жінок до соціальної діяльності на селі часто відбувалося адміністративними методами, «за рознарядкою». Так, об’єднане засідання Президії Білоцерківської ОКК та колегії РСІ за підсумками перевірки виконання місцевими організаціями постанов Уряду та попередніх постанов Колегії РСІ щодо залучення працюючих жінок округи до соціалістичного будівництва постановило: «1) Рішуче посилити систематичне висування робітниць, наймичок та колгоспниць-біднячок і середнячок на провідну робот у Виконкомах, Радах, господарських, професійних, громадських організаціях і колгоспах, забезпечити найсприятливіші умови праці висуванок. 2) У зв’язку з закінченням перевірки й чистки низового радапарату Райвиконкомам за участю профорганізацій поповнити вичищених не менш, як на 30% робітницями, наймичками, біднячками і середнячками, зокрема з активу бригад по обслідуванню й перевірці установ. 3) Максимально залучити жінделегаток та актив жіноцтва до практичної роботи рад, звернути особливу увагу на широке притягнення жінок через Секції до боротьби з бюрократизмом, тяганиною й перекручуванням класової лінії партії та радвлади. 4) Поголовно залучити до організації КИС всіх наймичок та біднячок-колгоспниць. 5) Збільшити жіночий склад у лавах робітничо-селянської Міліції не менш як на 5 жінок, для кращого та широкого обслуговування жіноцтва в адміністративній справі висунути на роботу в судово-слідчих органах округи 2 жінки.6) Збільшити кількість жінок до 40% в апараті громадських обвинувателів і групах сприяння» [27, 22].

Багатовікова традиція залежності від чоловіків привчила жінку, особливо селянку, до соціальної пасивності. Над жінкою, та й над усім суспільством тяжіло усвідомлення того, що управління – це обов’язок і привілей чоловіка. При висуванні жінки у сільраду їй влаштовували своєрідні іспити на «соціальну зрілість», і найменша помилка закінчувалася висновком, що жінка не здатна виконувати чоловічу роботу. Доказом правильності наших суджень є зміст архівних документів. Наприклад, «Всього по 17 округах (Одеса, АМСРР, Кременчук, Суми, Волинь, Ніжин, Проскурів, Мелітополь, Лубни, Каменець, Київ, Умань, Чернігів, Конотоп, Миколаїв, Полтава й Каменець-Подільський) було обрано 231 чоловік сільрад. Знято за весь час по різним мотивам 47 жінок (20%). Цікаво відзначити, що за перекручування класової лінії та по чистці радапарату знято 12 жінок голів сільрад (25%)». Мотиви усунення жінок з посад голів сільрад: «Одеса відмічає таке: Знято 4 голови за перекручування класової лінії, а 1 за постановою комісії по чистці радапарату (несплата податку заможними верствами села, які знаходили захист з боку голів с/р., недостатня письменність, що перешкоджала засвоїти директиви вищих органів). АМСРР повідомляє, що причини усунення більшість невпорання. Є 2 випадки усунення підпадання під вплив куркуля, зв’язок з ними, а також гальмування міроприємств щодо заступу на куркуля. Суми повідомляє, що одну жінку усунено з посади за неетичні вчинки. На Волині – одна з жінок висунута на голову Райсудземкомісії. Друга була усунена в зв’язку з непідготовленістю та мало писемністю, щоб її не скомпрометувати. В Миколаївській окрузі – знято за бездіяльність, зв’язок з куркульством, одну як дочку великого землевласника, та одну за дискредитації Рад влади. В Полтаві – 3 жінки залишили роботу через перехід на іншу роботу, по одній відмовилося та через хворобу» [27, 23].

Хоча свою придатність до роботи у соціальній сфері жінки доводили регулярно: «Одеса зазначає, що значна частина жінок – голів сільрад зуміла цілком справитися зі своєю роботою... З Волині пишуть, що більшість голів сільрад – жінок себе виправдали. Київ зазначає, що більшість голів сільрад-жінок перемогли труднощі, що повстали в їхній практичній роботі, перемогли вони до певної міри й опір, що чинили консервативні члени рад – чоловіки. Київський ОВК констатує, що жіночі сільради своєчасно реагували на завдання вищих органів влади... й навіть у де в чому краще справилися з роботою щодо виконання планів засівних компаній, запровадження агромінімуму, організації суцільних засівів тощо»[27, 23]. «На Артемівщіні – в Константинівському районі в Сатуринській сільраді жінка – голова ради, яка закінчила Всеукраїнські курси в Харкові в 1929 р., виконала всі компанії з перевищенням, як-то: хлібозаготівлю – 117%, сільгоспподатку – 99,2%, за що сільрада одержала премію. У Сергієвській сільраді, Краматорського району, де голова теж жінка – виконано останню засівкомпанію на 104%, плана хлібозаготівлі виконано на 125,8%, продовольчі культури на 102,8%»[27, 24].

Селянки-делегатки рад займалися питаннями господарського розвитку села чи району, організацією побуту і вихованням дітей, входили до складів ясельних комітетів, які збирали кошти для організації ясел і дитсадків та забезпечення їх продовольством. Для практичної діяльності серед жінок-трудівниць на фабриках і заводах було створено інститут жінорганізаторів, однак найбільш масового характеру серед безпартійних жінок набула така форма роботи, як делегатські збори (конференції). Делегатки обиралися з-поміж безпартійних жінок, на місцевих зборах яких проводились систематичні заняття з політграмоти за програмою, складеною Центральним відділом робітниць і селянок. Делегатські збори використовувалися для залучення жінок у партію, під час яких проводилися «партійні дні делегатки». Таку форму роботи серед жінок уперше було застосовано на I Всеукраїнському з’їзді робітниць і селянок (м. Харків, 1920), коли із 1105 делегаток з’їзду 253 жінки було прийнято кандидатками у члени РКП(б) [29, 120]. Делегатські збори були формою поширеня серед жіноцтва партійних рішень та залучення жінок до їх виконання. Протягом 1920-х років кількість делегаток постійно зростала. У 1922 р. в Україні нараховувалося близько 15 тис. делегаток, у 1924 р. – 44,8 тис., на початку 1926 р. – 69,2 тис. [26]. У 1920–1928 рік школу делегатських конференцій в УРСР пройшло понад 300 тис. жінок.

У документах більшовиків у передреволюційні і перші післяреволюційні роки постійно зустрічаються згадування про необхідність «залучення жінок до самостійної участі», «повного звільнення жінки», «переробки зашкарублих, закостенілих порядків». Сам тон цих заяв, незважаючи на їх загальну визвольну спрямованість, постійно ставить працюючу жінку в позицію «одержувача» дарунків. Після революції ніхто з більшовицьких лідерів не очікував, що жінка в дійсності візьме на себе рішення політичних проблем. Жінки мали поступово усвідомити ступінь отриманої свободи і допомогти їм у цьому повинні були чоловіки-пролетарі. Активізація політичної участі жінок мислилася як «закономірний» перехід від досягнення елементарної загальноосвітньої грамотності і сучасних (для того часу) уявлень про гігієну до політичної грамотності, а від грамотності – до активності. Передбачалося, що навчившись читати слова, написані в політичних деклараціях більшовиків, жінка працюючого класу буде діяти відповідно до них, тому що «справжні» інтереси будь-якої працюючої жінки цілком збігаються з пропагованими завданнями. Подібні погляди на жіночу політичну участь виглядають сьогодні видаються утопічними, однак у ті часи вони викликали сумнів лише в деяких із більшовицьких лідерів.

У перше десятиліття після революції жінки залишалися меншістю у більшовицькій партії й особливо в її керівництві, вважаючись несамостійними, такими, що потребують керівництва і підтримки. У роки непу кількість жінок – членів партії навіть зменшилася в порівнянні з роками революції, що, мабуть, було зв’язано з появою інших можливостей для реалізації жіночої активності. Так, частка жінок України в компартії у 1922 р. становила 7,7% [26, 14]. У дні ленінського призову, проголошеного Пленумом ЦК РКП(б) у січні 1924 р., лави партії поповнилися 2253 робітницями, що, однак, становило лише 7,5% усіх прийнятих в РКП(б) від українського пролетаріату. Загальна кількість жінок-партійок зросла з 5927 до ленінського призову до 8180 – після нього [30, 12].

У перші роки після революції, партія поповнювалася головно за рахунок тих, хто до революції стояв унизу соціальних сходів, хто від більшовицької революції щось отримав, а тому був зацікавлений боротися за зміцнення комуністичного режиму. Перед більшовиками стояло завдання будь-яким чином утримати захоплену владу. І не тільки утримати, але й зміцнити і, відповідно до більшовицької доктрини, поширити її на увесь світ. Але для цього необхідно було індустріалізувати країну і побудувати воєнну промисловість. Тому наприкінці 1920-х – на початку 30-х років відбулася зміна політичного курсу радянського суспільства у бік подальшої централізації, монопольного керівництва партією усіма сферами життя, що призвело і до зміни становища жінок. Вони стали розглядатися як важливе знаряддя соціалістичного будівництва.

Після реорганізації партапарату в січні 1930 р. жінвідділи були ліквідовані, а їхні функції перейшли до секторів з роботи серед жінок, що входили до складу відділів агітації та масових компаній парткомів.

З початком «розкуркулення» селян в Україні було ліквідовано 550 тис. селянських господарств [31, 275]. Насильницькому об’єднанню селян у колгоспи найбільший опір чинили жінки. Після кількох селянських «жіночих революцій» чи «бабських бунтів» ВКП(б) усвідомила важливість «більшовизації селянок» [32, 355]. Уже в червні 1929 р. компартія провела Всеукраїнський з’їзд колгоспниць, який закликав жінок сприяти поширенню колгоспів. Соціалістичне змагання, що вже існувало у промисловості, було поширене і на село. Значну роль відігравали у ньому жінки. Вони ставали бригадирами і ланковими. З 1936 р. набув поширення новаторський рух п’ятисотинець у збиранні цукрових буряків, який розпочала ланкова колгоспу «Комінтерн» Марія Демченко. Колгоспниці активно освоювали нові сільськогосподарські професії трактористок та комбайнерок.

Одночасно з «розкуркуленням» розпочалися репресії проти тих політичних діячів, які повернулися в Україну і були ідеологами українського національного відродження. Одним із перших політичних процесів, розпочатих у 1930 р. компартією проти української інтелігенції, був судовий процес над неіснуючою Спілкою визволення України. У діяльності СВУ було звинувачено близько сорока чоловік, у тому числі жінки: активістка українських жіночих організацій Києва 1910-х рр. Людмила Старицька-Черняхівська, відомі письменниці і громадські діячки, представниці української інтелігенції Ганна Токарівська та Любов Жигмайло-Біднова [32, 352]. Долю багатьох репресованих українських інтелігенток у другій половині 1930-х рр. розділила дочка М. Грушевського Катерина Грушевська, життя якої обірвалось у таборах ГУЛАГу. 25 років провела у сталінських таборах Надія Суровцева – історик, активістка національного відродження, яку було засуджено у 1927 р. Протягом наступних років тисячі українських жінок опинилося в таборах за сфальсифікованими «справами», тисячі розділили долю батьків, чоловіків, засуджених як вороги народу. У цей час були репресовані комуністки В. Мойрова, О. Пілацька, які у 1920-і рр. очолювали жінвідділи ЦК КП(б)У та були активними учасниками процесу кооперації жінок, особливо селянок. Ініціювали відкриття кооперативних курсів проводили роботу по ліквідації неграмотності серед жінок, розбудовували соціальну сферу у вигляді створення дошкільних закладів, видали ряд просвітницьких брошур та статей. Наведені факти є яскравим прикладом того, що норми сталінської Конституції щодо політичних прав і свобод громадян були деклараціями.

Висновки та напрями подальших досліджень. Отже, якщо говорити про Східну Європу то радянській проект жіночої емансипації містив уявлення про бажаний кінцевий результат, ідеал – нову радянську жінку, що на рівні з чоловіком буде розбудовувати новий суспільний лад. Ці уявлення, хоча і базувалися на марксистській доктрині, наповнювались конкретним змістом під впливом реалій тогочасного життя. Нова жінка поставала в якості носія активного та потужного соціального потенціалу. Це, безумовно, позитивне явище, але прогресивний в цілому радянський проект, в самій своїй суті містив обмеження щодо розвитку процесу емансипації жінки, оскільки влада, підтримуючи цей процес, одночасно скеровувала його у власних інтересах: визначала його зміст, сама формулювала прагнення та інтереси жінок. Політика в жіночому питанні створювалась чоловічою більшістю, «нові» норми стосунків між чоловіком та жінкою змінились, але лишались за своїм характером андроцентричними.

Вирішення жіночого питання в СРСР ще довго залишалось показовою моделлю та мрією всієї прогресивної частини жіноцтва, але чи усвідомлювали вони до кінця шляхи реалізації цієї мрії. Скільки жінок стали вигнанцями, або змушені були в екстремальних умовах прилаштовуватись до нових суспільних норм.

Список використаної літератури

  1. Арманд И. Ф. Коммунистическая партия и организация работниц : сб. статей / И. Арманд. – М. : Госиздат, 1919. – 340 с.
  2. Крупская Н. О работе среди женщин : Сборник статей с краткой биографией / Н. Крупская. – М. ; Л. : Госиздат, 1926. – 156 с.
  3. Коллонтай А. Работница за год революции / А. Коллонтай. – М. : Книгоиздательство «Коммунизм», 1918. – 35 с.
  4. Коллонтай А. Работница и крестьянка в Советской России / А. Коллонтай. – М., 1921. – 416 с.
  5. Коллонтай А. Положение женщины в эволюции хозяйства (Лекции, читанные в Университете имени Я. М. Свердлова). – 1987. – Vol. 49, № 4. – P. 893–902.
  6. Самойлова К. Работницы в Российской революции / К. Самойлова. – Петроград, 1919. – 44 с.
  7. Николаева М. Е. Ленин и раскрепощение трудящейся женщины / М. Е. Николаева. – Ленинград, 1924. – 88 с.
  8. Смидович С. Работница и крестьянка в Октябрьской революции / С. Смидович. – М. ; Ленинград : Гос. изд., 1927. – 148 с.
  9. Шабурова М. Женщина – большая сила / М. Шабурова. – М. : Партиздат, 1935. – 195 с.
  10. Сталь Л. Что нам могут дать районные думы / Л. Сталь // Работница. – 1917. – № 1–2. – С. 7–8.
  11. Островская Н. Вовлечение работниц и крестьянок в кооперативное строительство / Н. Островская // Коммунистка. – 1924. – № 3. – С. 23.
  12. Островская Н. Несколько слово потребительской кооперации / Н. Островская // Коммунистка. – 1922. – № 8–9. – С. 24–25.
  13. Бутузова Е. Режим экономии и работа по кооперированию женщин / Е. Бутузова // Коммунистка. – 1926. – № 9. – С. 60–62.
  14. Тюрберг С. Значение кооперации / С. Тюрберг // Женское дело. – 1917. – № 10. – С. 5–6.
  15. Кооперация в домашнем хозяйстве // Журнал для хозяек. – 1917. – № 14–15. – С. 5–8.
  16. Досекин В. Кооперация – друг работницы и крестьянки // Работница. – 1923. – № 4. – С. 17.
  17. Смидович С. Итоги всесоюзного совещания заведующих Отделами работниц и крестьянок / С. Смидович // Коммунистка. – 1924. – № 3. – С. 24.
  18. Смидович С. Реорганизация быта за 10 лет пролетарской революции / С. Смидович // Коммунистка. – 1927. – № 9. – С. 73.
  19. Как строить новый быт / под ред. П. Кожанного и Н. Пыжова. – М., 1925. – 90 с.
  20. Женщины в социалистическом строительстве СССР: Стенограмма Совещания женщин – членов ЦИК и ВЦИК – участниц 3-й сессии ЦИК СССР VI созыва и 3-й сессии ВЦИК XV созыва, 23–26 января 1933 г. – М., 1933. – 334 с.
  21. Опыт КПСС в решении женского вопроса / под ред. проф. Н. И. Кондаковой. – М., 1981. – 467 с.
  22. Wood E. A. The Baba and the Comrade : Gender and Politics in Revolutionary Russia / E. A. Wood. – Bloomington, 1997. – 567 р.
  23. Waters E. Female Form in Soviet Political Iconography // Clements B. And others (eds.) Russia’s Women: Accommodation, Resistance, Transformation. Berkeley. – Los Angeles ; Oxford, 1991. – Р. 130–136.
  24. История Советской Конституции. 1917–1956. – М. : Госириздат, 1957. – 1046 с.
  25. Крупская Н. Клара Цеткин / Н. Крупская. – М., 1933.
  26. Шарова Т. П. Вовлечение женщин в восстановление промышленности (1921–1925): опыт Компартии Украины ; автореф. дис. на соискание науч. степени канд. ист. наук : спец. 07.00.01 / Т. П. Шарова. – О., 1990 – 18 с.
  27. Российский государственный архив социально-политической истории
  28. Кулик В. Тверитянки в 1917 году / В. Кулик // Женщины. История. Общество : сб. науч. трудов. – Тверь, 1999. – Вып. 1. – С. 138–142.
  29. Курченко Т. Женотделы партийных комитетов Украины в борьбе за идейно-организационное сплочение работниц вокруг партии (1921–1925) / Т. Курченко // Научные труды по истории КПСС. – 1987. – Вып. 1. – С. 120.
  30. Курченко Т. Опыт работы КП(б)У по осуществлению ленинских идей о вовлечении женщин-работниц в активную общественно-политическую жизнь в начале 20-х годов : автореф. дис. на соискание науч. степени канд. ист. наук : спец. 07.00.01 / Т. Курченко. – К., 1990. – 26 с.
  31. Історія Української РСР : у 8 т., 10 кн. / голов. редкол. : Ю. Ю. Кондуфор (голов. ред.) [та ін.]. – К. : Наукова думка, 1977–1979. – Т. 3: Україна в період розкладу і кризи феодально-кріпосницької системи. Скасування кріпосного права і розвиток капіталізму (ХІХ ст.). – К., 1978. – 608 с.
  32. Богачевська-Хомяк М. Білим по білому. Жінки в громадському житті України (1884–1939) / М. Богачевська-Хомяк. – К. : Либідь, 1995. – 424 с.
  33. Ф. 17. Оп. 10. Д. 146. Документальные материалы Отдела ЦК ВКП(б) по работе среди женщин (Женотдел) 1919-1929. – 540 л.

" data-services="vkontakte,facebook,odnoklassniki,gplus,twitter">

Останні публікації

Женские профессии

Я действительно женщина и действительно работаю; но многого ли стоит мой опыт, трудно сказать. Моя профессия — литература; а в этой профессии трудностей для женщин меньше, чем во всех других, не считая только театра, — я имею в виду специфически женские трудности. Потому что дорога уже раньше была протоптана такими путницами, как Фанни Бэрни, Афра Бен, Гарриет Мартино, Джейн Остен, Джордж Элиот.

Автор: Вирджиния Вулф
Как устроен мозг: революционные знания

Подобные изменения в представлении ученых о том, что такое мозг и как он «работает», можно назвать поистине революционными. Дело в том, что долгое время человечеству внушались догмы о том, что наши способности и личные качества навсегда определены статикой мозговых структур. Кроме того, серьезно меняются сейчас и существовавшие ранее теории о завершении формирования мозга к 7 годам. В самом своем основании пошатнулись (и более уже не считаются единственно верными) мнения о коренных различиях мозга мужчин и женщин. В частности, было доказано, что формирование половых поведенческих стереотипов не имеет никакого отношения к физиологическим особенностям строения мозга у представителей разных полов.

Автор: Катрин Видаль — нейробиолог, директор по научным исследованиям Института Пастера, кавалер ордена Почетного легиона.
Екофемінізм: соціально-філософський огляд

Порушення екофеміністської тематики не є відкриттям ані для феміністського дискурсу сучасної західної філософії, ані для феміністської думки пострадянського простору. Однак сам по собі екофемінізм є досить новим об'єктом аналізу для вітчизняної соціальної філософії, який звертає на себе увагу тим, що формує уявлення не тільки про традиції, але і тенденції, перспективи розвитку сучасної (на сьогоднішній день в переважній мірі західної) цивілізації і культури.

Автор: Шевченко З.В. Екофемінізм: соціально-філософський огляд // Актуальні проблеми філософії та соціології . – Випуск 4. – Одеса: Національний університет «Одеська юридична академія», 2015. – С. 166 – 171.

Теги