Мова
03 Червня

Еволюція прав жінок та їх втілення в різних політико-правових доктринах

Зростаючий інтерес до проблем, пов`язаних із “жіночим питанням”, спроби їх вирішення наштовхуються на відсутність досвіду, певних знань, наукової інформації, цілісних досліджень, які б об`єктивно відтворювали роль та значення жінки в соціальній, економічній, політичній, культурній сферах буття нашого народу. Теоретичні та історичні обгрунтування жіночої проблематики відстали від практичних потреб часу. Це зумовлює необхідність наукового пошуку, нового осмислення національної історії України в контексті світової історії, і зокрема ролі та місця в них української жінки.

Необхідність наукового дослідження теми визначається також домінуванням у суспільних науках патерналістських підходів при висвітленні процесів і явищ суспільного життя, так званої “чоловічої моделі” нашого суспільства з його чоловічими пріоритетами. Таке тлумачення історії обмежує самі наукові дослідження, подає неповну картину історичної реальності, однобоко впливає на формування історичної свідомості. Тому у наукових дослідженнях, як і в політичній діяльності, має панувати гендерний підхід, тобто рівноваги чоловічого і жіночого чинника в суспільних та державотворчих процесах України.

Споконвічно українська жінка поставала як незалежна особистість, яка мала майже однакові з чоловіком права і свободи, була активною учасницею історичного творення.

Питання жіночих прав не відразу стали надбанням правової науки, їх формулювання підготовлено тривалими пошуками. Аналіз прав жінок вимагає конкретно-історичного розгляду і вибору методології дослідження, адже, не спираючись на історичні філософсько-політологічні традиції, важко зрозуміти сучасні дискусії навколо проблеми жіночих прав. Метою даної роботи є аналіз найбільш впливових філософських і правових течій минулих часів та сучасності, які зможуть розкрити процеси формування правового поля в якому існує сучасна жінка. Обєктом виступають філософські та політологічні теоріїї з питань правового та соціального статусу жінки в суспільному розвитку. Предметом еволюція правового статусу жінки в процесі суспільного розвитку.

Підпорядковане, залежне, а точніше, безправне становище жінки було основою формування негативного ставлення до неї з боку чоловіків. Три речі можна вважати щастям, – стверджував старогрецький філософ Сократ, – те, що ти людина, а не дика тварина, що ти грек, а не варвар, що ти чоловік, а не жінка. Егалітарна ж тенденція в політологічній та філософській думках, якщо розглядати їх в історичному ракурсі, була виражена досить слабо.

Одним із перших, хто доводив необхідність рівноправності статей у суспільстві, був давньогрецький філософ Платон. У праці «Держава» Платон розвинув ідею про рівноправність чоловіків і жінок: «Однакові природні властивості зустрічаються у живих істот тієї й іншої статі і за своєю природою як жінки, так і чоловіка можуть брати участь в усіх справах» [1, с.251]. Але ця точка зору була скоріше авторитарною, ніж демократичною, оскільки рівноправність Платон визнавав лише для кращих: правителів і стражів. Він також обстоював спільність жінок, дітей і побуту, регулювання шлюбних відносин, виступав за державне виховання дітей. Платон вважав, що шлюбні відносини повинні допускатися для жінок лише з 20 до 40 років, для чоловіків – від досягнення повної зрілості і до 50 років, тобто в такому віці, коли можна чекати здорових дітей. Ті діти, що народяться від стосунків між чоловіком і жінкою, які досягли граничного віку підлягають знищенню [1, с.257 – 260].

У праці «Закони» Платон теж підняв проблему рівності статей. Він виступав за рівне виховання жінок із чоловіками, навчання їх військовій справі. Жінкам виділялись окремі сфери діяльності – виховання малолітніх, нагляд за шлюбами та навчання молоді [2, с.261 – 263, 285 – 286]. Але тут жінка не мала право втручатися в державні справи.

Таким чином, Платон, розробляючи свою ідею держави, виходив за рамки грецького права та звичаїв у питаннях, пов’язанних із місцем та роллю жінки. І хоча Платон був далекий від ідеї зрівняння жінки в правах із чоловіком, усе ж таки він високо цінив розумові здібності жінок і вказував на обов’язок держави зробити її становище відповідним її природному призначенню.

На противагу Платону, Арістотель був мислителем, який задав «біологічну парадигму» трактування жінок. Чоловіка він розглядав як активну форму, а жінку – як пасивну матерію, тіло [3, с.383]. Жінку Арістотель вважав істотою більш низького порядку, ніж чоловік, тому відносини в сім’ї, на його думку, повинні будуватися на пануванні чоловіка над жінкою, однак він підкреслював, що жінка не є рабою чоловіка. Оскільки жінки, в принципі, є здатними до прийняття суспільно-політичних рішень, вони займають становище вище від рабів [3, с.377, 398, 400]. Захищаючи сувору одношлюбність, Арістотель вважав, що держава буде тим міцніша, чим міцніше буде сім’я.

Таким чином, античні мислителі-класики, висловлюючи грецькі настрої відносно місця жінки в суспільстві, так і не змогли піднятися вище домінуючих тоді звичаїв і норм суспільного співжиття. Безперечною їх заслугою було те, що вони підняли питання рівності жінки і чоловіка, висловили думки про можливість участі жінок у громадському житті.

Християнське вчення оголосило рівність жінок і чоловіків, але не перед державою, а перед Ісусом Христом. Ось що Апостол Павло говорить у посланні до Галатів: «... нема чоловічої статі, ані жіночої, – бо всі ви один у Христі Ісусі!» [4, с.220]. Разом із визнанням провини жінки у гріхах людського роду, її онтологічної вторинності, християнство все ж залишало жінку у підпорядкуванні чоловікові. Апостол Павло вчив: «А жінці навчати я не дозволяю, ані панувати над мужем, але бути в мовчанні. Адам бо був створений перший, а Єва потому. І Адам не був зведений, але, зведена бувши, жінка попала в переступ» [4, с. 241]. Таким чином, зробивши певний крок уперед у зрівнянні жінки з чоловіком, все ж таки рівність жінок у християнстві мала обмежений характер. Становище жінки змінилося, коли християнство стало державною релігією. Апостольське вчення перетворювалось у закон новими проповідниками, що говорили від імені Бога. Тому законом стало підпорядкування жінки своєму чоловікові. Церква вважала жінку неповноцінним створінням, розглядаючи її лише як «засіб дітонародження». Визначний теоретик християнства Фома Аквінський заявив: «Жінка – бур’ян, що швидко росте, вона неповноцінна людина, тіло якої лише тому швидше достигає повного розвитку, що воно меншої вартості і що природа менше з ним займається» [5, с.100].

Епоха Відродження принесла Європі революційні зміни в культурному обличчі і в суспільній свідомості. Ренесансний гуманізм ставився однаково до чоловіків і жінок, а тому став об'єктивною передумовою для виникнення ідеї жіночої рівноправності. Видатні гуманісти того часу виявляли велику повагу до жінки, її розуму і духовного світу. Це підтверджується присвяченням жінці ряду творів Данте, Петрарки, Боккаччо, залученням жінок до обговорення наукових і літературних тем, а також їх участю в гуманістичному русі, зокрема, в боротьбі за жіночу освіту (Сфорца). Звичайно, коло освічених жінок того часу було надто обмежене. Ідеї були далекі від утілення їх у життя. Суспільний статус жінки залишався послідовно підлеглим. Навіть представниць знаті і коронованих персон, наділених певним статусом у суспільстві, сприймали тільки в контексті умовностей, що перетворювали жінок у безособистісних носіїв цього статусу. Але ідеї, що зародилися в епоху Відродження, жили і знаходили свій відгук у наступних поколіннях європейської інтелігенції, особливо серед інтелігенції освітньої епохи XVII – XVIII століть.

Просвітники, які створили культ розуму і які вважали, що всі люди вільні від народження і тому мають бути рівними перед законом, об'єктивно багато зробили для подолання суспільних забобонів, що ставили жінку в нерівне становище. «Одним із найважливіших для загального щастя результатів прогресу людського розуму ми повинні вважати повне руйнування забобонів, що створили нерівність прав між статями» [6, с. 246]. Інший видатний англійський мислитель – Д. Локк – у своїй праці «Два трактати про правління» багато уваги присв’ятив проблемі батьківської влади, яку він називає родинним правом. А це означає, що влада належить також і матері [7, с.291 – 292].

Подальшій ерозії суспільної установки феодалізму на призначення жінки в суспільстві піддав Ш. Монтеск’є у своїй відомій праці «Про дух законів». Він вважав природною властивість жінки управляти суспільством. Більше того, він уважав, що жінки з однаковим успіхом управляють у державах поміркованого способу правління і в деспотичних державах [8, с.253 – 254].

Важливий крок у подальшій еволюції суспільно-політичних поглядів на жіноче питання відіграли праці Жан Жака Руссо. Він вважав, що кожна людина народжується свободою, і відмовиться від своєї свободи – «… це значить відмовитися від своєї людської гідності, від права людини, навіть від її обов’язків» [9, с.267 – 268]. Утверджуючи права кожної людини, її свободу і рівність перед законом, Руссо проголосив принцип рівноправності чоловіка і жінки: «У всьому, що не стосується статі, жінка рівна з чоловіком» [9, с.267 – 268]. Однак він вважав, що жінка повинна передовсім «віддаватися господарству і піклуватися про свою сім’ю», піклуватися про чоловіка і дітей і «робити їм життя легким і відрадним» [10, с.546, 555, 558]. Таким чином, обстоюючи ідею всебічного розвитку особи жінки, Руссо все ж таки не допускав повної рівноправності чоловіка і жінки в усіх сферах громадського життя.

Ідеологи буржуазних революцій проголошують настання нової ери – ери прав людини, відкидаючи непорушність повного і нібито освяченого небесами всевладдя монарха над підданими, чоловіка над жінкою. І натомість заявляють про свободу і рівність усіх людей перед законом. Такий підхід у глибині своїй передбачає перегляд самої сукупності відносин влади. Із відносин панування-підкорення вони повинні перетворитися у відносини рівноправні. Будь-який володар – монарх, начальник, господар або чоловік – «розвінчується», він перестає бути і, що також дуже важливо, відчувати себе володарем підлеглих, які за традиційного укладу належали йому душею і тілом. Володар перетворюється на простого виконавця певних функцій в абсолютно іншій системі розподілу праці, що передбачає не володіння іншою людиною, а управління конкретним процесом. Його взаємодія з підлеглими перетворюється на узгоджений розподіл ролей, обов'язків між різними, але рівними суб'єктами. У цьому перерозподілі повноважень між різними гілками влади, державою і громадянським суспільством, між чоловіками і жінками, за великим рахунком, полягає суть демократичного перевлаштування суспільних систем, суть їх модернізації.

Французький філософ-просвітник Ж.Е. Кондорсе в праці «Про допуск жінок до громадянських прав» виступив за надання жінкам виборчих прав, а також свободи вибору будь-якої посади. Він писав: «Одним із найважливіших для загального щастя результатів прогресу людського розуму ми повинні вважати повне руйнування забобонів, що створили нерівність прав між двома статями, згубну навіть для того, кому вона сприяє» [11, с.246 – 247].

Видатним організатором і агітатором жіночого руху під час Великої французької революції стала Олімпія де Гуж – поборниця прав жінок, драматург, автор «Декларації прав жінки і громадянки» (1789), написаної на противагу програмному документу французької революції «Декларації прав людини і громадянина». У гаслі «Усі люди народжуються і залишаються вільними і рівними в правах» її обурило слово «люди», що звучить по-французьки «les hommes», тобто «чоловіки». Вона кинула виклик патріархальним засадам, проголосивши, що жінка – «femme» – теж людина, а тому і вона має право на повноту цивільних прав і свобод нарівні з чоловіком. «Декларація» закликала всіх жінок пробудитися, з’єднатися і протиставити «безглуздю і тиранії … грубій фізичній силі силу розуму і справедливості» [12, с.244]. Під час якобінського терору її було страчено. Саме їй належить вислів: «…усі громадянки і всі громадяни, відповідно до своїх здібностей, мають бути допущені до всіх громадських місць, відзнак, посад; тільки відмінність між їх чеснотами і талантами повинна служити критерієм при їх виборі. Жінка має право вийти на ешафот, зійти на трибуну: їй слід було б мати обидва ці права» [12, с.244].

У ході буржуазних революцій, що передусім були революціями «права», «правосвідомості», про свої претензії на роль повноцінних громадянок заявляють і жінки Англії. Перш за все, це Марія Вольстонкрафт – авторка праці «На захист прав жінок» (1792), в якій докладно описано становище неуцтва і рабської покірності, на яке через соціальні забобони і систему виховання були приречені жінки. Вона проаналізувала «гідності жіночого характеру», підкресливши, що вони є результатом чоловічого погляду на жінок; критикувала дуже популярні у той час погляди на виховання відомого французького філософа Ж.-Ж. Руссо, який уважав, що жінка ніколи не спроможна відчути себе незалежною, що нею треба керувати. Марія Вольстонкрафт негативно ставилася до інституту шлюбу із його підходом, що принижує місце і позицію жінки, а також критикувала законодавство, яке закріплює підлегле становище жінок. На її думку, надання жінкам усіх громадянських прав служить не лише ідеї справедливості, а й виступає необхідною передумовою для їх всебічного розвитку: «Нехай жінку, як і чоловіка, прилучають до всіх благ виховання і до управління країною, тоді буде видно, наскільки жінки стануть розумніше й кращі у міру свого визволення» [12, с.247].

Потім, під час промислових революцій, жінки в масовому порядку виявляються втягнутими в суспільне виробництво, що змушує їх домагатися рівноправності вже у сфері соціально-економічних відносин. Пізніше настає час культурних революцій, що змінюють підхід до репродуктивних функцій жінок, поглядів на любов, народження дітей, сімейне життя. Більше двох століть жінки відвойовували для себе, умовно кажучи, три групи прав: політичні (громадянські), соціально-економічні та репродуктивні права, які могли б дозволити їм розраховувати на соціальний статус, порівнянний в основних параметрах із чоловічим.

Для подолання забобонів стосовно жінок багато зробили і утопісти. Уважаючи за необхідне перетворення існуючого суспільства і малюючи ідеалістичні картини майбутнього, утопісти думали, що перехід до уявного суспільства буде здійснюватися шляхом загального визвольного процесу, в якому величезне значення повинно належати визволенню жінок. Виступаючи за соціальну рівність жінок і чоловіків, вони разом з тим підкреслювали необхідність урахування особливостей жіночого організму при наданні їм конкретних видів праці. Прогресивною була їх вимога розвитку освіти серед жінок. Так, в ідеальній державі Т. Мора «чоловіки і жінки проводять у навчанні ті години, коли вони вільні від робіт» [13, с.145]. Але у сімейних відносинах проявляються патріархальні пережитки: «…дружини прислуговують чоловікам, діти батькам і взагалі молодші старшим» [13, с.128]. Відомий утопіст Т. Кампанелла в своїй праці «Місто сонця» повторив ідею Платона про регламентування державою сімейно-шлюбних відносин: «начальники визначають … які чоловіки і жінки за будовою свого тіла більше підходять одне одному», а вихованням дітей мала займатися держава [14, с.91–92].

Значний внесок у розробку жіночого питання у XIX столітті зробив Шарль Фур’є, який перший висловлює думку про те, що «міра визволення жінки є природним мірилом загального визволення» [15, с.55]. Він критикував тогочасний шлюб, який, на його думку, перетворив жінку в рабиню домогосподарства. Гармонією Фур’є називав суспільний лад, в якому панує організоване колективне домоводство, що спирається на кооперативну організацію промислового, ремісничого, селянського і домашнього виробництва та господарювання. Тут жінка має стати цілком рівноправним членом суспільства, в якому не буде «виключення жінок із галузі медицини і освіти, зведення їх діяльності до шиття і горщика» [16, с.400].

В Україні створюються нові правові засади і гарантії формування громадянського суспільства, основними гендерними параметрами якого є вільний вибір жінками і чоловіками форм соціальної діяльності, незалежність міжстатевих відносин індивідів від ідеологічних впливів. Утвердження в суспільстві принципів свободи й правової рівності жінки й чоловіка, дотримання гендерної демократії як загальногромадянської цінності. Політична соціалізація як жінки, так і чоловіка в умовах реформування і становлення правової , соціальної демократії, об’єктивно вимагає конституційного закріплення нових цінностей і пріоритетів. Водночас, всі ці кроки, гасла вимагають не лише активних дій з боку держави але й наукового обґрунтування їх доцільності. Без різностороннього наукового аналізу не можливо визначити менталітет , знайти дійові механізми впливу на свідомість і поведінку індивідів.

Метою даної розвідки є аналіз наукових течій в сфері формування демократичного суспільства на основі паритетних відносин між статями. Об єктом дослідження виступають політологічні та правові теорії, що стосувались шляхів соціалізації жінок в процесі еволюції суспільних відносин. Предметом дослідження є самі жінки та їх соціальний статус в суспільстві.

У XIX столітті, в часи розвитку капіталізму, формуванню специфіки дискусій навколо жіночих проблем сприяли дослідження Джона Стюарта Міля, Ф. Енгельса, Августа Бебеля та інших. У цей період і в політико-правовій думці України поряд з ідеями соціального і національного визволення виникають прогресивні ідеї емансипації жінки. Ідеологічне, філософське та політичне обґрунтування ідеї жіночого визволення знайшли в працях І. Франка, Л Українки, М. Коцюбинського, М. Драгоманова, Н. Кобринської та інших прогресивних діячів української культури. На наш погляд, ідейні концепції щодо прав жінки та її місця в суспільстві XIX – початку XX століття доцільно розглядати за такими напрямками: ліберальний, феміністський, радикально-демократичний і соціалістичний.

Лібералізм – ідейно-політична течія, яка ставить за мету визволення суспільства від опіки держави, а особистості – від тиску авторитарної колективності. Засновниками лібералізму в західній європейській політичній думці були І. Бентам, Дж. С. Міль, А. Сміт, Г. Спенсер. Ліберальний підхід до рівності статей полягає в усуненні перешкод на шляху до жіночої освіти, працевлаштування тощо.

Один із засновників ліберальної доктрини – англійський філософ і економіст Джон С. Міль – у своїй праці «Підпорядкованість жінки» виділяв два чинники, що ставлять жінку в підпорядковане становище: по-перше, любов чоловіків до влади, і, по-друге, їх перевага у фізичній силі [17, с.16]. Він заперечував поширені в ті часи твердження про розумову і моральну неповноцінність жінки, відкидав ідею про те, що є «якась різниця між обома статями, що розглядаються як розумні і моральні істоти» [17, с.16]. Визначаючи основні шляхи вирішення жіночого питання, Джон С. Міль наполягав на правовій рівності чоловіка й жінки і вважав, що для розвитку всіх здібностей жінки необхідно надати їй можливості вільної конкуренції з чоловіками.

В Україні представники ліберального напрямку розглядали емансипацію жінки як процес становлення особистості і її самореалізацію. Виключно важливе значення в цьому процесі відводилось розвитку духовної культури і освіти серед жінок. Своєю теоретичною і практичною діяльністю цю ідею підтримав український історик і громадський діяч М. Драгоманов. Він вважав, що при вирішенні жіночого питання не потрібно створювати окремі жіночі організації, бо жіноча справа не існує відокремлено від загальнолюдської і культурної справи. В листі до Н. Кобринської від 2.05.1893 р. М. Драгоманов пише: «Я все ніяк не можу собі поділити арифметики на жіночу і чоловічу і думаю, що вона одна для всіх і що жінки себе найскоріше піднімуть, коли просто стануть робити всі наші праці не гірше нас» [18, с.14].

Велику увагу руху жінок «... до інтелігентної праці, до вищої освіти, до публічної й письменної діяльності...» [19, с.4] приділяв М. Грушевський. Він критикував навіть деяких представників радикальних кіл, з котрими хотіла йти разом Н. Кобринська, які розглядали феміністичні ідеї як «маловажні і смішні забаганки поруч тих загальніших справ, що стали на дневнім порядку» [19, с.4].

На ліберальних позиціях стояла українська громадська діячка Софія Русова. У своїй праці «Наші визначні жінки» Русова зазначає, що «… за 70 літ вибороли собі наші українські жінки почесне місце на полі науки, мистецтва, літератури; виявили себе самовідданими політичними діячками, а в останні часи (з початку XX століття) знайшлися поміж ними визначні організаторші в соціальному життю українського народу...» [20, с.14].

Підсумовуючи погляди представників ліберального напрямку можна зробити висновок, що соціокультурний підхід є для них основним у процесі вирішення жіночого питання, вони говорять про найбільш важливе і на сьогоднішній день: про необхідність відродження людської особистості і її гідності.

Методологічне та теоретичне забезпечення жіночого руху з кінця XIX і протягом усього XX століття брав на себе фемінізм.

Фемінізм (фр. feminisme, від лат. femina – жінка) – загальна назва широкого руху за зрівняння в правах жінок із чоловіками. Спочатку його завданням було домогтися надання жінкам виборчих прав. Тому учасниці руху іменувалися суфражистками.

При історичному вивченні фемінізму дослідники виділяють три основні хвилі: боротьба за політичні права – XIX – початок XX століття; боротьба за права та рівні можливості – 1920 – 1960-ті роки XX століття; модерний фемінізм – початок 1970-х років, боротьба проти насильства та завуальованих форм дискримінації. Феміністки виступають проти обмеження в правах, позбавлення рівноправності, патріархальних стосунків, ідеології жіночого призначення, подвійних стандартів моралі щодо поведінки для чоловіків та жінок, насильства у відношенні жінок.

Фемінізм, як ідейно-політична течія, виникає в Україні в 70-ті роки XIX століття в східній Галичині і на Буковині. У його витоків стояли: українська письменниця, перший організатор жіночого руху в Галичині Наталія Кобринська, Євгенія Ярошинська, Уляна Кравченко (Снайдер Юлія Юліївна), Клементина Попович-Боярська та інші.

У своїх працях Н. Кобринська дає аналіз соціального стану жінок усіх верств населення тогочасного суспільства. Нерівноправне становище жінки в суспільстві вона пов’язувала з такими чинниками: в економічній сфері – з експлуатацією жінки як робітниці, з проблемами її подвійної зайнятості (дім і суспільна праця), з тими перепонами, які стоять на шляху жінки до оволодіння всіма професіями, в першу чергу пов’язаними з розумовою працею; в політичній сфері – з відсутністю громадянських та політичних прав жінок, що проживали на території західноукраїнських земель, які входили до складу Австро-Угорщини; в соціально-культурній сфері – з низьким культурним рівнем розвитку суспільства, про що Кобринська пише: «Не раз уже говорено, що теперішнє положення жінки в суспільстві видає в многих зглядах не дуже корисне світло на стан і висоту нашої культури» [21, с.5]. Вона розкрила погляди українського фемінізму на питання приниженого становища жінки в суспільстві: «Наше жіноцтво уважалося одною здегенерованою темнішою від мужицтва масою, але коли з одної так остро критикувалося, з другої забирано тому жіноцтву всі матеріальні средства на користь другого полу» [22, с.319]. Кобринська визначила основні шляхи процесу жіночої емансипації. Вона підкреслювала, що українські жінки виступали не проти чоловіків, а «лиш проти соціального ладу, того ладу, який мужчин зробив панами, а жінку зіпхав до положення невільниці, виключеної від охорони рівних прав, навіть від науки і матеріальної самостійності» [23, с.374]. Кобринська, так само, як і Франко, вважала, що здобуття національної свободи допоможе розв’язати і жіноче питання. Вона була одним із перших організаторів створення жіночих товариств, які, на її думку, повинні допомогти вирішити весь комплекс соціальних, економічних, політичних і культурних проблем українського жіноцтва. З метою поліпшення становища жінки вона ставить питання про організацію дитячих ясел і загальних кухонь. Оцінюючи діяльність Н. Кобринської, М. Грушевський писав: «Наталія Кобринська – безперечно одна з визначніших та інтересніших фігур в нашім письменстві та взагалі культурнім житю» [24, с.3].

Представники радикально-демократичного напрямку другої половини XIX – початку XX століття виступали за необхідність корінних соціально-економічних змін існуючого суспільства, що, на їх думку, знаходилось в органічному зв’язку з жіночою емансипацією. В Україні з таких позицій виступив Т.Г. Шевченко. Визволення жінки від феодально-кріпосницьких порядків пов’язувалось ним із визволенням усього українського народу. Найвищим призначенням жінки він вважав материнство. Ось що пише І. Франко, характеризуючи підхід Шевченка до визначення ролі жінки в суспільстві: «Не знаю в літературі всесвітній поета, котрий би представив так високий і так щиро людський ідеал жінки-матері, як се вчинив Шевченко в своїх поемах «Відьма», «Неофіти» і «Марія». Не посв’ячення своєї людської індивідуальності для мужчини, але найвище натуження тої індивідуальності для діл милосердя, перемноження власних терпінь, забуття власних ураз, де йде о службу високій і піднеслій ідеї – добра загалу, добра людськості – отже ідеал жінки, який полишив нам в спадщині Шевченко. Тож не диво, що й найвищий дотеперішній здобуток людськості на полі моральнім, велику ідею любові ближнього, сю основну ідею християнства, Шевченко в головній мірі вважав ділом женщини – Марії, матері Ісусової» [25, с.122]. Шевченко перший проводить нерозривний зв’язок індивідуальної жіночої долі з її соціальним становищем. Він вважає жінку здатною до рішучої й активної боротьби за свободу.

І. Франко бачив жіноче питання як цілий комплекс взаємозв’язанних соціально-економічних, морально-правових, і культурно-побутових проблем. Основними критеріями, які можуть зробити жінку економічно і морально незалежною, є освіта і суспільна праця. Програма радикальної партії, одним із редакторів якої був Франко, «визнала колективний устрій праці, активне й пасивне виборче право для жінок, доступ для жінок до всіх шкіл» [26, с.4]. Вирішення жіночого питання Франко пов’язував із вирішенням питання національного. В основі досягнення соціального ідеалу лежить національне відродження, від якого залежить і визволення жінки.

Тема жіночої долі була порушена українською письменницею і громадською діячкою Марко Вовчок (Марія Олександрівна Вілінська). Вона вважала, що особисті якості мають великий вплив на визначення долі жінки, тому засуджувала пасивне ставлення частини жінок до життя.

Ідеї переродження жінки в незалежну особистість, борця за своє щастя в умовах демократичного перетворення суспільства втілені в працях Л. Українки (Лариси Петрівни Косач). Вона вважала, що жінка може стати щасливою і вільною, а для цього вона повинна поєднувати в собі суто жіночі якості з високими громадянськими почуттями. Її жінки активно виступають проти застою, міщанства, обивательщини, пристосовництва, інертності, проти так званого «особистого щастя», заснованого на егоїзмі.

Таким чином, представники українських радикальних демократів на відміну від лібералів, виступали не тільки за розвиток жіночої освіти, надання жінкам права займатися усіма видами діяльності, які були привілеєм чоловіків, але й проводили і нерозривний зв’язок між проблемою емансипації і необхідністю корінних соціально-економічних змін існуючого суспільства.

Представники соціалістичного напрямку стверджують, що «не свідомість людей визначає їх буття, а, навпаки, їх суспільне буття визначає їх свідомість». Тому К. Маркс, Ф. Енгельс, А. Бебель, Л. Браун, К. Цеткін, О. Коллонтай, В. Ленін та ін. значення суспільного прогресу бачили в розвитку матеріальних продуктивних сил суспільства і в зміні виробничих відносин, тобто відносин власності, що визначають, в основному, буття людей. У первісному суспільстві існувала суспільна власність на засоби виробництва, і жінка була незалежною; вона очолювала спільне «домашнє» господарство, що охоплювало багато шлюбних пар і, таким чином, займала гідне суспільне становище. Але поступово засоби виробництва перейшли у приватну власність окремих сімей, а верховенство над сім’єю – до чоловіка. Чоловік став власником сімейного майна, а жінка виявилася в патріархальній сім'ї нерівноправною і поневоленою, оскільки її домашня робота перетворилася із суспільної в приватну справу, втратила своє значення у порівнянні з промисловою працею чоловіків. Жінка, таким чином, була виключена з суспільного виробництва. У зв’язку з цим соціалісти марксистського напрямку зробили висновок, що «…першою передумовою визволення жінки є повернення всієї жіночої статі до суспільного виробництва, що, в свою чергу, вимагає, щоб індивідуальна сім’я перестала бути господарською одиницею суспільства» [27, с.73]. Марксисти вважали, що повна незалежність і рівноправність жінок настане тільки тоді, коли приватна власність на засоби виробництва буде повністю знищена, і засоби виробництва знову стануть суспільною власністю. З цієї марксистської точки зору історичний процес розвивається за такою схемою: від суспільної власності первісного суспільства і незалежного становища жінок через приватну власність класового суспільства і поневолене становище жінок знову до суспільної власності і незалежного рівноправного становища жінок. Така, з матеріалістичної точки зору, діалектика в долях жінок.

У центрі марксистської концепції жіночого визволення – тема жіночої праці. Саме це питання було найгострішим для бідних прошарків міського населення другої половини XIX століття, тому йому приділяється основна увага з боку марксистів. Залучення жінок у суспільне виробництво в період становлення капіталізму марксизм розглядав як явище прогресивне в своїй основі. Водночас, згідно з марксистською концепцією, це призвело до їх подвійного пригноблення – на роботі і вдома. Але працююча жінка в капіталістичному суспільстві залишалась безправною тому, що широке коло соціально-економічних проблем залишались нерозв’язаними: це і низька кваліфікація жіночої праці, і нерівна заробітна платня за однакову з чоловіком роботу, і шкідливі для жіночого організму умови виробництва, і проблема суперечності між виробничою діяльністю і функціями дружини, матері, домашньої господині. Маркс критикував багатогодинну капіталістичну працю, що руйнує сім’ю і зовсім позбавляє жінку можливості виконувати свої материнські і домашні обов’язки [28, с.452, 453]. Важливими питаннями жіночої праці є: охорона праці на виробництві з урахуванням фізіологічних можливостей жіночого організму, підхід до материнства як до важливої соціальної функції, визнання суспільної значущості виконання жінкою як професійних, так і сімейно-побутових обов’язків, однакова плата за рівну з чоловіками працю. Марксисти вважали, що зламати психологічний стереотип суспільства про неповноцінність жінки як особи, звільнити їх від невільницького становища на виробництві, у суспільно-політичному житті, розкріпачити в сім’ї та побуті можна шляхом пролетарської революції і встановлення держави диктатури пролетаріату. Жіноцтво, на їх думку, було важливим резервом пролетарської революції і національно-визвольного руху: «... великі суспільні перетворення неможливі без жіночого ферменту» [29, с.461].

Доповнив марксизм своїм баченням вирішення жіночого питання А. Бебель, який у праці «Жінка та соціалізм» аналізує становище жінки в минулому і сучасності та висловлює своє бачення його у майбутньому. Основними завданнями, які поставив перед собою Бебель під час роботи над книгою, були: довести право жінок на рівноправність; внести ясність у становище жінки, а саме: з’ясувати «яким чином вона може всебічно розвивати свої сили і здібності, щоб стати повним, рівноправним і активним членом людського суспільства» [30, с.39]. Він вважав, що визволення людства неможливе без соціальної незалежності і рівноправного становища статей. Аналізуючи структури первісного суспільства, Бебель пов'язував гноблення жінок із становленням приватної власності й, отже, їхнє визволення – з ліквідацією останньої. Він першим чітко сформулював соціалістичну позицію відносно жіночого питання, пов'язавши його з класовою боротьбою пролетаріату: «жіноче питання – одна лише сторона соціального питання», «жіноче питання – становище, яке повинна зайняти жінка в суспільстві, збігається з питанням про те, який вид і організацію повинно прийняти людське суспільство». Бебель різко критикував сучасний йому феміністичний рух як буржуазний і далекий від потреб жінок-робітниць. У той же час А. Бебель відзначав подвійний характер гноблення жінки: по-перше, залежність від чоловіків, що заміняється, але не усувається формальною рівноправністю перед законом (завдяки спільним інтересам усіх жінок класові суперечності між ними згладжуються), по-друге, економічна залежність як пролетарів. Звідси, подвійне завдання жіночого робітничого руху: боротьба нарівні з чоловіками-пролетарями і боротьба зі специфічними проявами гноблення.

Клара Цеткін слідом за Августом Бабелем критикувала досить поширений на той час у соціалістичному середовищі погляд про відповідність жіночій природі винятково домашньої діяльності і ворожість праці. Появу жіночого питання К. Цеткін пов'язувала з розвитком капіталізму, що руйнує старе сімейне господарство, яке давало жінці засоби для існування і сенс життя. Тому, за її словами, в колах селянства, яке веде домашнє господарство, жіночого питання не існує. Існує жіноче питання в пролетарки, жінок середньої буржуазії і вищих прошарків, набуваючи різних форм, тобто немає єдиного жіночого питання, загального для всіх жінок. Багаті вимагають права розпоряджатися власністю, жінки середнього класу вимагають рівних прав на одержання фахової освіти і фахової діяльності, політичних прав. Джерелом жіночого безправ'я є приватна власність на засоби виробництва. Пролетарка веде боротьбу не з чоловіками, а з капіталом, однаково ворожим їм. Кінцева мета боротьби жінки-пролетарки – не вільна конкуренція з чоловіком, а завоювання політичної влади пролетаріатом. К. Цеткін вважає, що соціалістична агітація серед жінок не повинна заважати домашнім обов'язкам жінки, яка є матір’ю і дружиною. Навпаки, вона повинна спонукати жінку виконувати ці обов'язки краще, ніж колись – в інтересах визволення пролетаріату. Як показала історія, зведення розв’язання жіночого питання до знищення приватної власності виявилося утопією.

Прихильницею розвитку жіночого руху соціалістичним шляхом виступила Лілі Браун. У працях «Жіноче питання, його історичний розвиток і економічна сторона», «Жіноча праця в програмі майбутнього», «Жінка і політика» Браун дослідила історію жіночого руху, висловила своє бачення шляхів вирішення жіночого питання. По-перше вона стверджувала, що необхідними є просвіта жінок і звільнення від домашнього господарства: «Треба вивести жінку з її покірного тупого становища, треба підняти її розумово і вивести її інтереси далі чотирьох ст

Автор: Земзюліна Н.І.
Зростаючий інтерес до проблем, пов`язаних із “жіночим питанням”, спроби їх вирішення наштовхуються на відсутність досвіду, певних знань, наукової інформації, цілісних досліджень, які б об`єктивно відтворювали роль та значення жінки в соціальній, економічній, політичній, культурній сферах буття нашого народу. Теоретичні та історичні обгрунтування жіночої проблематики відстали від практичних потреб часу. Це зумовлює необхідність наукового пошуку, нового осмислення національної історії України в контексті світової історії, і зокрема ролі та місця в них української жінки.

Необхідність наукового дослідження теми визначається також домінуванням у суспільних науках патерналістських підходів при висвітленні процесів і явищ суспільного життя, так званої “чоловічої моделі” нашого суспільства з його чоловічими пріоритетами. Таке тлумачення історії обмежує самі наукові дослідження, подає неповну картину історичної реальності, однобоко впливає на формування історичної свідомості. Тому у наукових дослідженнях, як і в політичній діяльності, має панувати гендерний підхід, тобто рівноваги чоловічого і жіночого чинника в суспільних та державотворчих процесах України.

Споконвічно українська жінка поставала як незалежна особистість, яка мала майже однакові з чоловіком права і свободи, була активною учасницею історичного творення.

Питання жіночих прав не відразу стали надбанням правової науки, їх формулювання підготовлено тривалими пошуками. Аналіз прав жінок вимагає конкретно-історичного розгляду і вибору методології дослідження, адже, не спираючись на історичні філософсько-політологічні традиції, важко зрозуміти сучасні дискусії навколо проблеми жіночих прав. Метою даної роботи є аналіз найбільш впливових філософських і правових течій минулих часів та сучасності, які зможуть розкрити процеси формування правового поля в якому існує сучасна жінка. Обєктом виступають філософські та політологічні теоріїї з питань правового та соціального статусу жінки в суспільному розвитку. Предметом еволюція правового статусу жінки в процесі суспільного розвитку.

Підпорядковане, залежне, а точніше, безправне становище жінки було основою формування негативного ставлення до неї з боку чоловіків. Три речі можна вважати щастям, – стверджував старогрецький філософ Сократ, – те, що ти людина, а не дика тварина, що ти грек, а не варвар, що ти чоловік, а не жінка. Егалітарна ж тенденція в політологічній та філософській думках, якщо розглядати їх в історичному ракурсі, була виражена досить слабо.

Одним із перших, хто доводив необхідність рівноправності статей у суспільстві, був давньогрецький філософ Платон. У праці «Держава» Платон розвинув ідею про рівноправність чоловіків і жінок: «Однакові природні властивості зустрічаються у живих істот тієї й іншої статі і за своєю природою як жінки, так і чоловіка можуть брати участь в усіх справах» [1, с.251]. Але ця точка зору була скоріше авторитарною, ніж демократичною, оскільки рівноправність Платон визнавав лише для кращих: правителів і стражів. Він також обстоював спільність жінок, дітей і побуту, регулювання шлюбних відносин, виступав за державне виховання дітей. Платон вважав, що шлюбні відносини повинні допускатися для жінок лише з 20 до 40 років, для чоловіків – від досягнення повної зрілості і до 50 років, тобто в такому віці, коли можна чекати здорових дітей. Ті діти, що народяться від стосунків між чоловіком і жінкою, які досягли граничного віку підлягають знищенню [1, с.257 – 260].

У праці «Закони» Платон теж підняв проблему рівності статей. Він виступав за рівне виховання жінок із чоловіками, навчання їх військовій справі. Жінкам виділялись окремі сфери діяльності – виховання малолітніх, нагляд за шлюбами та навчання молоді [2, с.261 – 263, 285 – 286]. Але тут жінка не мала право втручатися в державні справи.

Таким чином, Платон, розробляючи свою ідею держави, виходив за рамки грецького права та звичаїв у питаннях, пов’язанних із місцем та роллю жінки. І хоча Платон був далекий від ідеї зрівняння жінки в правах із чоловіком, усе ж таки він високо цінив розумові здібності жінок і вказував на обов’язок держави зробити її становище відповідним її природному призначенню.

На противагу Платону, Арістотель був мислителем, який задав «біологічну парадигму» трактування жінок. Чоловіка він розглядав як активну форму, а жінку – як пасивну матерію, тіло [3, с.383]. Жінку Арістотель вважав істотою більш низького порядку, ніж чоловік, тому відносини в сім’ї, на його думку, повинні будуватися на пануванні чоловіка над жінкою, однак він підкреслював, що жінка не є рабою чоловіка. Оскільки жінки, в принципі, є здатними до прийняття суспільно-політичних рішень, вони займають становище вище від рабів [3, с.377, 398, 400]. Захищаючи сувору одношлюбність, Арістотель вважав, що держава буде тим міцніша, чим міцніше буде сім’я.

Таким чином, античні мислителі-класики, висловлюючи грецькі настрої відносно місця жінки в суспільстві, так і не змогли піднятися вище домінуючих тоді звичаїв і норм суспільного співжиття. Безперечною їх заслугою було те, що вони підняли питання рівності жінки і чоловіка, висловили думки про можливість участі жінок у громадському житті.

Християнське вчення оголосило рівність жінок і чоловіків, але не перед державою, а перед Ісусом Христом. Ось що Апостол Павло говорить у посланні до Галатів: «... нема чоловічої статі, ані жіночої, – бо всі ви один у Христі Ісусі!» [4, с.220]. Разом із визнанням провини жінки у гріхах людського роду, її онтологічної вторинності, християнство все ж залишало жінку у підпорядкуванні чоловікові. Апостол Павло вчив: «А жінці навчати я не дозволяю, ані панувати над мужем, але бути в мовчанні. Адам бо був створений перший, а Єва потому. І Адам не був зведений, але, зведена бувши, жінка попала в переступ» [4, с. 241]. Таким чином, зробивши певний крок уперед у зрівнянні жінки з чоловіком, все ж таки рівність жінок у християнстві мала обмежений характер. Становище жінки змінилося, коли християнство стало державною релігією. Апостольське вчення перетворювалось у закон новими проповідниками, що говорили від імені Бога. Тому законом стало підпорядкування жінки своєму чоловікові. Церква вважала жінку неповноцінним створінням, розглядаючи її лише як «засіб дітонародження». Визначний теоретик християнства Фома Аквінський заявив: «Жінка – бур’ян, що швидко росте, вона неповноцінна людина, тіло якої лише тому швидше достигає повного розвитку, що воно меншої вартості і що природа менше з ним займається» [5, с.100].

Епоха Відродження принесла Європі революційні зміни в культурному обличчі і в суспільній свідомості. Ренесансний гуманізм ставився однаково до чоловіків і жінок, а тому став об'єктивною передумовою для виникнення ідеї жіночої рівноправності. Видатні гуманісти того часу виявляли велику повагу до жінки, її розуму і духовного світу. Це підтверджується присвяченням жінці ряду творів Данте, Петрарки, Боккаччо, залученням жінок до обговорення наукових і літературних тем, а також їх участю в гуманістичному русі, зокрема, в боротьбі за жіночу освіту (Сфорца). Звичайно, коло освічених жінок того часу було надто обмежене. Ідеї були далекі від утілення їх у життя. Суспільний статус жінки залишався послідовно підлеглим. Навіть представниць знаті і коронованих персон, наділених певним статусом у суспільстві, сприймали тільки в контексті умовностей, що перетворювали жінок у безособистісних носіїв цього статусу. Але ідеї, що зародилися в епоху Відродження, жили і знаходили свій відгук у наступних поколіннях європейської інтелігенції, особливо серед інтелігенції освітньої епохи XVII – XVIII століть.

Просвітники, які створили культ розуму і які вважали, що всі люди вільні від народження і тому мають бути рівними перед законом, об'єктивно багато зробили для подолання суспільних забобонів, що ставили жінку в нерівне становище. «Одним із найважливіших для загального щастя результатів прогресу людського розуму ми повинні вважати повне руйнування забобонів, що створили нерівність прав між статями» [6, с. 246]. Інший видатний англійський мислитель – Д. Локк – у своїй праці «Два трактати про правління» багато уваги присв’ятив проблемі батьківської влади, яку він називає родинним правом. А це означає, що влада належить також і матері [7, с.291 – 292].

Подальшій ерозії суспільної установки феодалізму на призначення жінки в суспільстві піддав Ш. Монтеск’є у своїй відомій праці «Про дух законів». Він вважав природною властивість жінки управляти суспільством. Більше того, він уважав, що жінки з однаковим успіхом управляють у державах поміркованого способу правління і в деспотичних державах [8, с.253 – 254].

Важливий крок у подальшій еволюції суспільно-політичних поглядів на жіноче питання відіграли праці Жан Жака Руссо. Він вважав, що кожна людина народжується свободою, і відмовиться від своєї свободи – «… це значить відмовитися від своєї людської гідності, від права людини, навіть від її обов’язків» [9, с.267 – 268]. Утверджуючи права кожної людини, її свободу і рівність перед законом, Руссо проголосив принцип рівноправності чоловіка і жінки: «У всьому, що не стосується статі, жінка рівна з чоловіком» [9, с.267 – 268]. Однак він вважав, що жінка повинна передовсім «віддаватися господарству і піклуватися про свою сім’ю», піклуватися про чоловіка і дітей і «робити їм життя легким і відрадним» [10, с.546, 555, 558]. Таким чином, обстоюючи ідею всебічного розвитку особи жінки, Руссо все ж таки не допускав повної рівноправності чоловіка і жінки в усіх сферах громадського життя.

Ідеологи буржуазних революцій проголошують настання нової ери – ери прав людини, відкидаючи непорушність повного і нібито освяченого небесами всевладдя монарха над підданими, чоловіка над жінкою. І натомість заявляють про свободу і рівність усіх людей перед законом. Такий підхід у глибині своїй передбачає перегляд самої сукупності відносин влади. Із відносин панування-підкорення вони повинні перетворитися у відносини рівноправні. Будь-який володар – монарх, начальник, господар або чоловік – «розвінчується», він перестає бути і, що також дуже важливо, відчувати себе володарем підлеглих, які за традиційного укладу належали йому душею і тілом. Володар перетворюється на простого виконавця певних функцій в абсолютно іншій системі розподілу праці, що передбачає не володіння іншою людиною, а управління конкретним процесом. Його взаємодія з підлеглими перетворюється на узгоджений розподіл ролей, обов'язків між різними, але рівними суб'єктами. У цьому перерозподілі повноважень між різними гілками влади, державою і громадянським суспільством, між чоловіками і жінками, за великим рахунком, полягає суть демократичного перевлаштування суспільних систем, суть їх модернізації.

Французький філософ-просвітник Ж.Е. Кондорсе в праці «Про допуск жінок до громадянських прав» виступив за надання жінкам виборчих прав, а також свободи вибору будь-якої посади. Він писав: «Одним із найважливіших для загального щастя результатів прогресу людського розуму ми повинні вважати повне руйнування забобонів, що створили нерівність прав між двома статями, згубну навіть для того, кому вона сприяє» [11, с.246 – 247].

Видатним організатором і агітатором жіночого руху під час Великої французької революції стала Олімпія де Гуж – поборниця прав жінок, драматург, автор «Декларації прав жінки і громадянки» (1789), написаної на противагу програмному документу французької революції «Декларації прав людини і громадянина». У гаслі «Усі люди народжуються і залишаються вільними і рівними в правах» її обурило слово «люди», що звучить по-французьки «les hommes», тобто «чоловіки». Вона кинула виклик патріархальним засадам, проголосивши, що жінка – «femme» – теж людина, а тому і вона має право на повноту цивільних прав і свобод нарівні з чоловіком. «Декларація» закликала всіх жінок пробудитися, з’єднатися і протиставити «безглуздю і тиранії … грубій фізичній силі силу розуму і справедливості» [12, с.244]. Під час якобінського терору її було страчено. Саме їй належить вислів: «…усі громадянки і всі громадяни, відповідно до своїх здібностей, мають бути допущені до всіх громадських місць, відзнак, посад; тільки відмінність між їх чеснотами і талантами повинна служити критерієм при їх виборі. Жінка має право вийти на ешафот, зійти на трибуну: їй слід було б мати обидва ці права» [12, с.244].

У ході буржуазних революцій, що передусім були революціями «права», «правосвідомості», про свої претензії на роль повноцінних громадянок заявляють і жінки Англії. Перш за все, це Марія Вольстонкрафт – авторка праці «На захист прав жінок» (1792), в якій докладно описано становище неуцтва і рабської покірності, на яке через соціальні забобони і систему виховання були приречені жінки. Вона проаналізувала «гідності жіночого характеру», підкресливши, що вони є результатом чоловічого погляду на жінок; критикувала дуже популярні у той час погляди на виховання відомого французького філософа Ж.-Ж. Руссо, який уважав, що жінка ніколи не спроможна відчути себе незалежною, що нею треба керувати. Марія Вольстонкрафт негативно ставилася до інституту шлюбу із його підходом, що принижує місце і позицію жінки, а також критикувала законодавство, яке закріплює підлегле становище жінок. На її думку, надання жінкам усіх громадянських прав служить не лише ідеї справедливості, а й виступає необхідною передумовою для їх всебічного розвитку: «Нехай жінку, як і чоловіка, прилучають до всіх благ виховання і до управління країною, тоді буде видно, наскільки жінки стануть розумніше й кращі у міру свого визволення» [12, с.247].

Потім, під час промислових революцій, жінки в масовому порядку виявляються втягнутими в суспільне виробництво, що змушує їх домагатися рівноправності вже у сфері соціально-економічних відносин. Пізніше настає час культурних революцій, що змінюють підхід до репродуктивних функцій жінок, поглядів на любов, народження дітей, сімейне життя. Більше двох століть жінки відвойовували для себе, умовно кажучи, три групи прав: політичні (громадянські), соціально-економічні та репродуктивні права, які могли б дозволити їм розраховувати на соціальний статус, порівнянний в основних параметрах із чоловічим.

Для подолання забобонів стосовно жінок багато зробили і утопісти. Уважаючи за необхідне перетворення існуючого суспільства і малюючи ідеалістичні картини майбутнього, утопісти думали, що перехід до уявного суспільства буде здійснюватися шляхом загального визвольного процесу, в якому величезне значення повинно належати визволенню жінок. Виступаючи за соціальну рівність жінок і чоловіків, вони разом з тим підкреслювали необхідність урахування особливостей жіночого організму при наданні їм конкретних видів праці. Прогресивною була їх вимога розвитку освіти серед жінок. Так, в ідеальній державі Т. Мора «чоловіки і жінки проводять у навчанні ті години, коли вони вільні від робіт» [13, с.145]. Але у сімейних відносинах проявляються патріархальні пережитки: «…дружини прислуговують чоловікам, діти батькам і взагалі молодші старшим» [13, с.128]. Відомий утопіст Т. Кампанелла в своїй праці «Місто сонця» повторив ідею Платона про регламентування державою сімейно-шлюбних відносин: «начальники визначають … які чоловіки і жінки за будовою свого тіла більше підходять одне одному», а вихованням дітей мала займатися держава [14, с.91–92].

Значний внесок у розробку жіночого питання у XIX столітті зробив Шарль Фур’є, який перший висловлює думку про те, що «міра визволення жінки є природним мірилом загального визволення» [15, с.55]. Він критикував тогочасний шлюб, який, на його думку, перетворив жінку в рабиню домогосподарства. Гармонією Фур’є називав суспільний лад, в якому панує організоване колективне домоводство, що спирається на кооперативну організацію промислового, ремісничого, селянського і домашнього виробництва та господарювання. Тут жінка має стати цілком рівноправним членом суспільства, в якому не буде «виключення жінок із галузі медицини і освіти, зведення їх діяльності до шиття і горщика» [16, с.400].

В Україні створюються нові правові засади і гарантії формування громадянського суспільства, основними гендерними параметрами якого є вільний вибір жінками і чоловіками форм соціальної діяльності, незалежність міжстатевих відносин індивідів від ідеологічних впливів. Утвердження в суспільстві принципів свободи й правової рівності жінки й чоловіка, дотримання гендерної демократії як загальногромадянської цінності. Політична соціалізація як жінки, так і чоловіка в умовах реформування і становлення правової , соціальної демократії, об’єктивно вимагає конституційного закріплення нових цінностей і пріоритетів. Водночас, всі ці кроки, гасла вимагають не лише активних дій з боку держави але й наукового обґрунтування їх доцільності. Без різностороннього наукового аналізу не можливо визначити менталітет , знайти дійові механізми впливу на свідомість і поведінку індивідів.

Метою даної розвідки є аналіз наукових течій в сфері формування демократичного суспільства на основі паритетних відносин між статями. Об єктом дослідження виступають політологічні та правові теорії, що стосувались шляхів соціалізації жінок в процесі еволюції суспільних відносин. Предметом дослідження є самі жінки та їх соціальний статус в суспільстві.

У XIX столітті, в часи розвитку капіталізму, формуванню специфіки дискусій навколо жіночих проблем сприяли дослідження Джона Стюарта Міля, Ф. Енгельса, Августа Бебеля та інших. У цей період і в політико-правовій думці України поряд з ідеями соціального і національного визволення виникають прогресивні ідеї емансипації жінки. Ідеологічне, філософське та політичне обґрунтування ідеї жіночого визволення знайшли в працях І. Франка, Л Українки, М. Коцюбинського, М. Драгоманова, Н. Кобринської та інших прогресивних діячів української культури. На наш погляд, ідейні концепції щодо прав жінки та її місця в суспільстві XIX – початку XX століття доцільно розглядати за такими напрямками: ліберальний, феміністський, радикально-демократичний і соціалістичний.

Лібералізм – ідейно-політична течія, яка ставить за мету визволення суспільства від опіки держави, а особистості – від тиску авторитарної колективності. Засновниками лібералізму в західній європейській політичній думці були І. Бентам, Дж. С. Міль, А. Сміт, Г. Спенсер. Ліберальний підхід до рівності статей полягає в усуненні перешкод на шляху до жіночої освіти, працевлаштування тощо.

Один із засновників ліберальної доктрини – англійський філософ і економіст Джон С. Міль – у своїй праці «Підпорядкованість жінки» виділяв два чинники, що ставлять жінку в підпорядковане становище: по-перше, любов чоловіків до влади, і, по-друге, їх перевага у фізичній силі [17, с.16]. Він заперечував поширені в ті часи твердження про розумову і моральну неповноцінність жінки, відкидав ідею про те, що є «якась різниця між обома статями, що розглядаються як розумні і моральні істоти» [17, с.16]. Визначаючи основні шляхи вирішення жіночого питання, Джон С. Міль наполягав на правовій рівності чоловіка й жінки і вважав, що для розвитку всіх здібностей жінки необхідно надати їй можливості вільної конкуренції з чоловіками.

В Україні представники ліберального напрямку розглядали емансипацію жінки як процес становлення особистості і її самореалізацію. Виключно важливе значення в цьому процесі відводилось розвитку духовної культури і освіти серед жінок. Своєю теоретичною і практичною діяльністю цю ідею підтримав український історик і громадський діяч М. Драгоманов. Він вважав, що при вирішенні жіночого питання не потрібно створювати окремі жіночі організації, бо жіноча справа не існує відокремлено від загальнолюдської і культурної справи. В листі до Н. Кобринської від 2.05.1893 р. М. Драгоманов пише: «Я все ніяк не можу собі поділити арифметики на жіночу і чоловічу і думаю, що вона одна для всіх і що жінки себе найскоріше піднімуть, коли просто стануть робити всі наші праці не гірше нас» [18, с.14].

Велику увагу руху жінок «... до інтелігентної праці, до вищої освіти, до публічної й письменної діяльності...» [19, с.4] приділяв М. Грушевський. Він критикував навіть деяких представників радикальних кіл, з котрими хотіла йти разом Н. Кобринська, які розглядали феміністичні ідеї як «маловажні і смішні забаганки поруч тих загальніших справ, що стали на дневнім порядку» [19, с.4].

На ліберальних позиціях стояла українська громадська діячка Софія Русова. У своїй праці «Наші визначні жінки» Русова зазначає, що «… за 70 літ вибороли собі наші українські жінки почесне місце на полі науки, мистецтва, літератури; виявили себе самовідданими політичними діячками, а в останні часи (з початку XX століття) знайшлися поміж ними визначні організаторші в соціальному життю українського народу...» [20, с.14].

Підсумовуючи погляди представників ліберального напрямку можна зробити висновок, що соціокультурний підхід є для них основним у процесі вирішення жіночого питання, вони говорять про найбільш важливе і на сьогоднішній день: про необхідність відродження людської особистості і її гідності.

Методологічне та теоретичне забезпечення жіночого руху з кінця XIX і протягом усього XX століття брав на себе фемінізм.

Фемінізм (фр. feminisme, від лат. femina – жінка) – загальна назва широкого руху за зрівняння в правах жінок із чоловіками. Спочатку його завданням було домогтися надання жінкам виборчих прав. Тому учасниці руху іменувалися суфражистками.

При історичному вивченні фемінізму дослідники виділяють три основні хвилі: боротьба за політичні права – XIX – початок XX століття; боротьба за права та рівні можливості – 1920 – 1960-ті роки XX століття; модерний фемінізм – початок 1970-х років, боротьба проти насильства та завуальованих форм дискримінації. Феміністки виступають проти обмеження в правах, позбавлення рівноправності, патріархальних стосунків, ідеології жіночого призначення, подвійних стандартів моралі щодо поведінки для чоловіків та жінок, насильства у відношенні жінок.

Фемінізм, як ідейно-політична течія, виникає в Україні в 70-ті роки XIX століття в східній Галичині і на Буковині. У його витоків стояли: українська письменниця, перший організатор жіночого руху в Галичині Наталія Кобринська, Євгенія Ярошинська, Уляна Кравченко (Снайдер Юлія Юліївна), Клементина Попович-Боярська та інші.

У своїх працях Н. Кобринська дає аналіз соціального стану жінок усіх верств населення тогочасного суспільства. Нерівноправне становище жінки в суспільстві вона пов’язувала з такими чинниками: в економічній сфері – з експлуатацією жінки як робітниці, з проблемами її подвійної зайнятості (дім і суспільна праця), з тими перепонами, які стоять на шляху жінки до оволодіння всіма професіями, в першу чергу пов’язаними з розумовою працею; в політичній сфері – з відсутністю громадянських та політичних прав жінок, що проживали на території західноукраїнських земель, які входили до складу Австро-Угорщини; в соціально-культурній сфері – з низьким культурним рівнем розвитку суспільства, про що Кобринська пише: «Не раз уже говорено, що теперішнє положення жінки в суспільстві видає в многих зглядах не дуже корисне світло на стан і висоту нашої культури» [21, с.5]. Вона розкрила погляди українського фемінізму на питання приниженого становища жінки в суспільстві: «Наше жіноцтво уважалося одною здегенерованою темнішою від мужицтва масою, але коли з одної так остро критикувалося, з другої забирано тому жіноцтву всі матеріальні средства на користь другого полу» [22, с.319]. Кобринська визначила основні шляхи процесу жіночої емансипації. Вона підкреслювала, що українські жінки виступали не проти чоловіків, а «лиш проти соціального ладу, того ладу, який мужчин зробив панами, а жінку зіпхав до положення невільниці, виключеної від охорони рівних прав, навіть від науки і матеріальної самостійності» [23, с.374]. Кобринська, так само, як і Франко, вважала, що здобуття національної свободи допоможе розв’язати і жіноче питання. Вона була одним із перших організаторів створення жіночих товариств, які, на її думку, повинні допомогти вирішити весь комплекс соціальних, економічних, політичних і культурних проблем українського жіноцтва. З метою поліпшення становища жінки вона ставить питання про організацію дитячих ясел і загальних кухонь. Оцінюючи діяльність Н. Кобринської, М. Грушевський писав: «Наталія Кобринська – безперечно одна з визначніших та інтересніших фігур в нашім письменстві та взагалі культурнім житю» [24, с.3].

Представники радикально-демократичного напрямку другої половини XIX – початку XX століття виступали за необхідність корінних соціально-економічних змін існуючого суспільства, що, на їх думку, знаходилось в органічному зв’язку з жіночою емансипацією. В Україні з таких позицій виступив Т.Г. Шевченко. Визволення жінки від феодально-кріпосницьких порядків пов’язувалось ним із визволенням усього українського народу. Найвищим призначенням жінки він вважав материнство. Ось що пише І. Франко, характеризуючи підхід Шевченка до визначення ролі жінки в суспільстві: «Не знаю в літературі всесвітній поета, котрий би представив так високий і так щиро людський ідеал жінки-матері, як се вчинив Шевченко в своїх поемах «Відьма», «Неофіти» і «Марія». Не посв’ячення своєї людської індивідуальності для мужчини, але найвище натуження тої індивідуальності для діл милосердя, перемноження власних терпінь, забуття власних ураз, де йде о службу високій і піднеслій ідеї – добра загалу, добра людськості – отже ідеал жінки, який полишив нам в спадщині Шевченко. Тож не диво, що й найвищий дотеперішній здобуток людськості на полі моральнім, велику ідею любові ближнього, сю основну ідею християнства, Шевченко в головній мірі вважав ділом женщини – Марії, матері Ісусової» [25, с.122]. Шевченко перший проводить нерозривний зв’язок індивідуальної жіночої долі з її соціальним становищем. Він вважає жінку здатною до рішучої й активної боротьби за свободу.

І. Франко бачив жіноче питання як цілий комплекс взаємозв’язанних соціально-економічних, морально-правових, і культурно-побутових проблем. Основними критеріями, які можуть зробити жінку економічно і морально незалежною, є освіта і суспільна праця. Програма радикальної партії, одним із редакторів якої був Франко, «визнала колективний устрій праці, активне й пасивне виборче право для жінок, доступ для жінок до всіх шкіл» [26, с.4]. Вирішення жіночого питання Франко пов’язував із вирішенням питання національного. В основі досягнення соціального ідеалу лежить національне відродження, від якого залежить і визволення жінки.

Тема жіночої долі була порушена українською письменницею і громадською діячкою Марко Вовчок (Марія Олександрівна Вілінська). Вона вважала, що особисті якості мають великий вплив на визначення долі жінки, тому засуджувала пасивне ставлення частини жінок до життя.

Ідеї переродження жінки в незалежну особистість, борця за своє щастя в умовах демократичного перетворення суспільства втілені в працях Л. Українки (Лариси Петрівни Косач). Вона вважала, що жінка може стати щасливою і вільною, а для цього вона повинна поєднувати в собі суто жіночі якості з високими громадянськими почуттями. Її жінки активно виступають проти застою, міщанства, обивательщини, пристосовництва, інертності, проти так званого «особистого щастя», заснованого на егоїзмі.

Таким чином, представники українських радикальних демократів на відміну від лібералів, виступали не тільки за розвиток жіночої освіти, надання жінкам права займатися усіма видами діяльності, які були привілеєм чоловіків, але й проводили і нерозривний зв’язок між проблемою емансипації і необхідністю корінних соціально-економічних змін існуючого суспільства.

Представники соціалістичного напрямку стверджують, що «не свідомість людей визначає їх буття, а, навпаки, їх суспільне буття визначає їх свідомість». Тому К. Маркс, Ф. Енгельс, А. Бебель, Л. Браун, К. Цеткін, О. Коллонтай, В. Ленін та ін. значення суспільного прогресу бачили в розвитку матеріальних продуктивних сил суспільства і в зміні виробничих відносин, тобто відносин власності, що визначають, в основному, буття людей. У первісному суспільстві існувала суспільна власність на засоби виробництва, і жінка була незалежною; вона очолювала спільне «домашнє» господарство, що охоплювало багато шлюбних пар і, таким чином, займала гідне суспільне становище. Але поступово засоби виробництва перейшли у приватну власність окремих сімей, а верховенство над сім’єю – до чоловіка. Чоловік став власником сімейного майна, а жінка виявилася в патріархальній сім'ї нерівноправною і поневоленою, оскільки її домашня робота перетворилася із суспільної в приватну справу, втратила своє значення у порівнянні з промисловою працею чоловіків. Жінка, таким чином, була виключена з суспільного виробництва. У зв’язку з цим соціалісти марксистського напрямку зробили висновок, що «…першою передумовою визволення жінки є повернення всієї жіночої статі до суспільного виробництва, що, в свою чергу, вимагає, щоб індивідуальна сім’я перестала бути господарською одиницею суспільства» [27, с.73]. Марксисти вважали, що повна незалежність і рівноправність жінок настане тільки тоді, коли приватна власність на засоби виробництва буде повністю знищена, і засоби виробництва знову стануть суспільною власністю. З цієї марксистської точки зору історичний процес розвивається за такою схемою: від суспільної власності первісного суспільства і незалежного становища жінок через приватну власність класового суспільства і поневолене становище жінок знову до суспільної власності і незалежного рівноправного становища жінок. Така, з матеріалістичної точки зору, діалектика в долях жінок.

У центрі марксистської концепції жіночого визволення – тема жіночої праці. Саме це питання було найгострішим для бідних прошарків міського населення другої половини XIX століття, тому йому приділяється основна увага з боку марксистів. Залучення жінок у суспільне виробництво в період становлення капіталізму марксизм розглядав як явище прогресивне в своїй основі. Водночас, згідно з марксистською концепцією, це призвело до їх подвійного пригноблення – на роботі і вдома. Але працююча жінка в капіталістичному суспільстві залишалась безправною тому, що широке коло соціально-економічних проблем залишались нерозв’язаними: це і низька кваліфікація жіночої праці, і нерівна заробітна платня за однакову з чоловіком роботу, і шкідливі для жіночого організму умови виробництва, і проблема суперечності між виробничою діяльністю і функціями дружини, матері, домашньої господині. Маркс критикував багатогодинну капіталістичну працю, що руйнує сім’ю і зовсім позбавляє жінку можливості виконувати свої материнські і домашні обов’язки [28, с.452, 453]. Важливими питаннями жіночої праці є: охорона праці на виробництві з урахуванням фізіологічних можливостей жіночого організму, підхід до материнства як до важливої соціальної функції, визнання суспільної значущості виконання жінкою як професійних, так і сімейно-побутових обов’язків, однакова плата за рівну з чоловіками працю. Марксисти вважали, що зламати психологічний стереотип суспільства про неповноцінність жінки як особи, звільнити їх від невільницького становища на виробництві, у суспільно-політичному житті, розкріпачити в сім’ї та побуті можна шляхом пролетарської революції і встановлення держави диктатури пролетаріату. Жіноцтво, на їх думку, було важливим резервом пролетарської революції і національно-визвольного руху: «... великі суспільні перетворення неможливі без жіночого ферменту» [29, с.461].

Доповнив марксизм своїм баченням вирішення жіночого питання А. Бебель, який у праці «Жінка та соціалізм» аналізує становище жінки в минулому і сучасності та висловлює своє бачення його у майбутньому. Основними завданнями, які поставив перед собою Бебель під час роботи над книгою, були: довести право жінок на рівноправність; внести ясність у становище жінки, а саме: з’ясувати «яким чином вона може всебічно розвивати свої сили і здібності, щоб стати повним, рівноправним і активним членом людського суспільства» [30, с.39]. Він вважав, що визволення людства неможливе без соціальної незалежності і рівноправного становища статей. Аналізуючи структури первісного суспільства, Бебель пов'язував гноблення жінок із становленням приватної власності й, отже, їхнє визволення – з ліквідацією останньої. Він першим чітко сформулював соціалістичну позицію відносно жіночого питання, пов'язавши його з класовою боротьбою пролетаріату: «жіноче питання – одна лише сторона соціального питання», «жіноче питання – становище, яке повинна зайняти жінка в суспільстві, збігається з питанням про те, який вид і організацію повинно прийняти людське суспільство». Бебель різко критикував сучасний йому феміністичний рух як буржуазний і далекий від потреб жінок-робітниць. У той же час А. Бебель відзначав подвійний характер гноблення жінки: по-перше, залежність від чоловіків, що заміняється, але не усувається формальною рівноправністю перед законом (завдяки спільним інтересам усіх жінок класові суперечності між ними згладжуються), по-друге, економічна залежність як пролетарів. Звідси, подвійне завдання жіночого робітничого руху: боротьба нарівні з чоловіками-пролетарями і боротьба зі специфічними проявами гноблення.

Клара Цеткін слідом за Августом Бабелем критикувала досить поширений на той час у соціалістичному середовищі погляд про відповідність жіночій природі винятково домашньої діяльності і ворожість праці. Появу жіночого питання К. Цеткін пов'язувала з розвитком капіталізму, що руйнує старе сімейне господарство, яке давало жінці засоби для існування і сенс життя. Тому, за її словами, в колах селянства, яке веде домашнє господарство, жіночого питання не існує. Існує жіноче питання в пролетарки, жінок середньої буржуазії і вищих прошарків, набуваючи різних форм, тобто немає єдиного жіночого питання, загального для всіх жінок. Багаті вимагають права розпоряджатися власністю, жінки середнього класу вимагають рівних прав на одержання фахової освіти і фахової діяльності, політичних прав. Джерелом жіночого безправ'я є приватна власність на засоби виробництва. Пролетарка веде боротьбу не з чоловіками, а з капіталом, однаково ворожим їм. Кінцева мета боротьби жінки-пролетарки – не вільна конкуренція з чоловіком, а завоювання політичної влади пролетаріатом. К. Цеткін вважає, що соціалістична агітація серед жінок не повинна заважати домашнім обов'язкам жінки, яка є матір’ю і дружиною. Навпаки, вона повинна спонукати жінку виконувати ці обов'язки краще, ніж колись – в інтересах визволення пролетаріату. Як показала історія, зведення розв’язання жіночого питання до знищення приватної власності виявилося утопією.

Прихильницею розвитку жіночого руху соціалістичним шляхом виступила Лілі Браун. У працях «Жіноче питання, його історичний розвиток і економічна сторона», «Жіноча праця в програмі майбутнього», «Жінка і політика» Браун дослідила історію жіночого руху, висловила своє бачення шляхів вирішення жіночого питання. По-перше вона стверджувала, що необхідними є просвіта жінок і звільнення від домашнього господарства: «Треба вивести жінку з її покірного тупого становища, треба підняти її розумово і вивести її інтереси далі чотирьох ст" data-services="vkontakte,facebook,odnoklassniki,gplus,twitter">

Останні публікації

Женские профессии

Я действительно женщина и действительно работаю; но многого ли стоит мой опыт, трудно сказать. Моя профессия — литература; а в этой профессии трудностей для женщин меньше, чем во всех других, не считая только театра, — я имею в виду специфически женские трудности. Потому что дорога уже раньше была протоптана такими путницами, как Фанни Бэрни, Афра Бен, Гарриет Мартино, Джейн Остен, Джордж Элиот.

Автор: Вирджиния Вулф
Как устроен мозг: революционные знания

Подобные изменения в представлении ученых о том, что такое мозг и как он «работает», можно назвать поистине революционными. Дело в том, что долгое время человечеству внушались догмы о том, что наши способности и личные качества навсегда определены статикой мозговых структур. Кроме того, серьезно меняются сейчас и существовавшие ранее теории о завершении формирования мозга к 7 годам. В самом своем основании пошатнулись (и более уже не считаются единственно верными) мнения о коренных различиях мозга мужчин и женщин. В частности, было доказано, что формирование половых поведенческих стереотипов не имеет никакого отношения к физиологическим особенностям строения мозга у представителей разных полов.

Автор: Катрин Видаль — нейробиолог, директор по научным исследованиям Института Пастера, кавалер ордена Почетного легиона.
Екофемінізм: соціально-філософський огляд

Порушення екофеміністської тематики не є відкриттям ані для феміністського дискурсу сучасної західної філософії, ані для феміністської думки пострадянського простору. Однак сам по собі екофемінізм є досить новим об'єктом аналізу для вітчизняної соціальної філософії, який звертає на себе увагу тим, що формує уявлення не тільки про традиції, але і тенденції, перспективи розвитку сучасної (на сьогоднішній день в переважній мірі західної) цивілізації і культури.

Автор: Шевченко З.В. Екофемінізм: соціально-філософський огляд // Актуальні проблеми філософії та соціології . – Випуск 4. – Одеса: Національний університет «Одеська юридична академія», 2015. – С. 166 – 171.

Теги