Мова
Мова
Напрям соціально-мистецького проекту
«Черкащина: відома і невідома історія» - «Більше, ніж любов»
Джулай Валентин , ННІ історії і філософії, 3-А
Євген Маланюк й Наталка Лівицька
Наталя Лівицька-Холодна, відома поетеса українського зарубіжжя, дочка президента УНР в екзилі Андрія Лівицького народилася 16 червня 1902 року на родинному хуторі біля Гельм'язіва (нині Золотоніського району на Черкащині). Вісімнадцятирічною дівчиною вона залишила Україну, і з того часу почалися її поневіряння країнами: Польща, Чехія, Німеччина, США, Канада. Авторка багатьох поетичних збірок: «Вогонь і попіл», «Сім літер», «На грані», «Перекотиполе» та ін. Майже два останні десятиліття свого життя Н. Лівицька-Холодна провела у будинку престарілих пансіонату ім. І. Франка у Канаді, де і померла у 2005 році.
Наталка Лівицька
Наталя й класик української літератури Євген Маланюк познайомилися восени 1923 року в чеському містечку Подєбради, де на той час існувала Українська господарська технічна академія. Літературне угрупування «Празька школа» складали вчорашні учасники визвольних, нещасливих для України, змагань 1917–1921 рр., інтерновані в табори, зокрема на землях Польщі: Ю.Дараган, Є.Маланюк, О.Ольжич, Л.Мосендз, О.Теліга, Н.Левицька–Холодна, О.Лятуринська та інші.
МУР (Мистецький український рух) сформувався 1945 року на західнонімецьких землях. До складу війшли: вчорашні «пражани»: У.Самчук, Є.Маланюк, Ю.Клен, О.Лятуринська; поети Західної України: Б.Кравців, С.Гординський, Ю.Косач; наддніпрянці, котрі здебільшого перебували у таборах «насильно переміщених осіб»: Ю.Шерех (Шевельов), І.Багряний, Л.Полтава, Т.Осьмачка, В.Барка. «Слово» засновано 24 червня 1954 року в США за ініціативою І.Костецького, В.Барки, С.Гординського, Д.Гуменної, Г.Журби, Г.Костюка (очолив).
Вони боронили рідне слово! Багато українських письменників у різний час емігрували за межі України. Це Богдан Кравців і Яр Славутич, Богдан Рубчак і Вадим Лесич, Василь Барка і Улас Самчук, Віра Вовк і Святослав Гординський, Іван Багряний і Євген Маланюк, Дмитро Нитченко, Юрій Шерех, Наталія Левицька-Холодна і багато інших.
Так склалася їхня доля, що на рідній землі вони не могли повністю реалізувати свої знання. І десь далеко в чужих краях розвивався їхній талант, там творили вони українське мистецтво, науку, культуру.
На чужині вони зуміли зберегти те, що безжалісно нищилося тут, на батьківщині. І лишень грудочка рідної землі, привезена у вузлику з дому, додавала снаги, вселяла бодай якусь надію хай навіть на далеке ( може, й посмертне), повернення на батьківщину.
Євген Маланюк (1897 – 1968 рр.) - видатний поет, культуролог, літературний критик. Народився 2 лютого 1897 року у Ново-Архангельському на Херсонщині. В роки Першої світової служив офіцером у царській армії.
Євген Маланюк
Після падіння української держави перебував у таборі інтернованих у Каліші.
З 1923 р. жив і навчався у Чехо-Словаччині. У пошуках роботи виїхав до Варшави. Активно друкувався в емігрантській періодиці. Входив до літературної громади під назвою «Танк», а після Другої світової війни - до МУРу (Мистецький Український Рух) і деякий час мешкав у Німеччині. Наприкінці 40-х переїхав до США, жив у Нью-Йорку.
Помер 1968 року і похований в «українському пантеоні» у Баунд Бруку.
Нещодавно на Золотоніщині, в Гельмязівській сільській бібліотеці відзначили 110-у річницю з дня народження нашої видатної землячки — поетеси Наталії Лівицької-Холодної. Та мало хто знає, що ця дивовижна жінка була єдиним справжнім коханням знаменитого поета Євгена Маланюка. Наталю з Євгеном поєднували невидимі для сторонніх очей духовні ниті. Вони залишили в житті одне одного незгладимий слід: він мучився її відмовою, вона — тим, що завдала йому такого болю...
Вісімнадцятирічною дівчиною покинула Наталка рідну землю восени 1920 року, що став важким і для Євгена Маланюка. Любов до України вони пронесли через десятиліття, та цих непересічних особистостей єднав не лише патріотизм. Між ними спалахнуло й вже не згасало протягом усього їхнього життя занадто сильне почуття, яке важко назвати коханням. Скоріше за все, це була пристрасть з боку Маланюка й ностальгія зі сторони Лівицької.
Він завжди подобався жінкам. Красивий, мужній, атлетично збудований, понад 180 сантиметрів зросту, Євген Маланюк постійно закохувався і вмів причаровувати представниць прекрасної статі. Пройшов він і крізь численні фронтові романи.
Та справжнє почуття – глибоке, хвилююче й драматичне – каменепадом обрушилося на поета в 1924 році. Сталося так, що Євген у чеському містечку Подебради, де він навчався на інженерному факультеті Української господарської академії, зустрів юну поетесу Наталку Лівицьку... і закохався в неї. Дівчина народилася й виросла на хуторі поблизу села Гельмязів теперішнього Золотоніського району Черкащини. Наталчин батько був міністром уряду УНР, і після розгрому української армії сім’я Лівицьких втекла спочатку до Варшави, а потім переїхала до Праги. Почалося важке емігрантське життя.
З Маланюком дівчина познайомилася досить романтично. Якось Лівицька приїхала розважитися на якусь вечірку, де українці-емігранти охоче спілкувалися, читали вірші, співали пісень і танцювали. Адже молодість брала своє навіть за важкого життя на чужині. Наталя невимушено розмовляла з подругою Лесею Крат, аж раптом до них підійшов Маланюк і шепнув щось Лесі на вушко. Сама Лівицька потім так згадувала про першу зустріч із відомим в еміграції поетом. «Раптом Леся до мене: «Натусю, дайте мені Вашу квітку». Я без роздумів вийняла з волосся квітку і подала їй. Раптом із здивуванням побачила, що та квітка помандрувала до її співрозмовника... Він заклав її до петлі свого жакета і, низько вклонившись, подякував мені».
Лівицька не могла встояти перед поетичним даром і чоловічим шармом Євгена Маланюка. Між ними зав’язалися теплі стосунки. Він став найуважнішим слухачем і прискіпливим критиком її перших віршів. Водив за собою по різним літературним зборам та творчим вечорам, причому часто представляв друзям і знайомим так: «Наша Анна Ахматова». Це бентежило дівчину, яка тоді зачитувалася Ахматовою, але було їй надзвичайно приємно.
Спочатку їх вважали просто друзями. Та дружба Маланюка й Лівицької відразу сягнула небачених висот кохання. Ось тільки їхні почуття пішли протилежними шляхами — якщо Євген з головою поринув у вир пристрасті, то Наталя обмежилася легким фліртом і сердечним спілкуванням. У першому листі до коханої Маланюк зізнається, що він, немов закоханий юнак, чекає незвичайної й чарівної любовної казки: «Ви ж знаєте, яку весну Ви утворили в мені — черешні цвітуть у серці...». Йому сняться руки коханої, порожнеча покинула його — «і квітень зашумів». Тоді ж поет пише вірш-освідчення, в якому свою єдину й найкращу в цілому світі жінку порівнює з першим пелюстком весни. Євген писав їй просто, але неймовірно проникливо: «Ви маленька дитино моя з половецьким розрізом очей!».
Однак злива любовних листів просто-таки налякала юну Наталю. Поет мріє про інтимну зустріч і чекає ніжного побачення з душевним трепетом. Але дівчина не поспішає давати ствердну відповідь. Тому серце Маланюка все частіше стискається від болю й самоти. Він боїться того, що кохану хтось украде в нього. Врешті-решт, Наталя наважується сказати Євгену гірку для нього правду. Їй цікаво з ним, як з близьким другом і талановитим поетом, але дівчина не відчуває до Маланюка справжнього почуття. Вона відверто про це написала йому в одному з листів. І для Маланюка така відвертість Лівицької обернулася на страшну трагедію.
Отже, пристрасна любов не принесла ні щастя, ні втіхи їм обом — він страждав через байдужість своєї коханої Наталочки, а їй було невимовно тяжко казати Євгену «ні», адже в той час дівчину вже захопило серйозне й рівне почуття до талановитого художника Петра Холодного-молодшого, свого майбутнього чоловіка. З ним поетеса пройде разом життєвою стежиною понад 65 років і переживе судженого аж на 15 літ, закінчивши свій земний шлях у 2005 році в Канаді.
Маланюк ледве не покінчив життя самогубством, і тільки аристократична гордість поета й воїна не дозволили йому так безглуздо піти з життя. Щоб якось забутися й, можливо, втішитися в жіночих обіймах, Євген наступного року в Празі одружився зі студенткою-медичкою Зоєю Равич, родом з Полтавщини. Поетеса Олена Теліга, яка добре знала всі колізії драматичного роману Маланюка й Лівицької, адже була близькою подругою Наталії, якось обмовилася, що Зоя Равич не підходила «шаленому Маланюку». Такі чоловіки, як він, сказала пані Олена Наталці, «бояться розумної жінки, яка їх може захитати на їхньому п’єдесталі», тому й обирають в дружини «сірих мишок». Однак дехто з дослідників вважає, що відома поетеса сказала так із ревнощів, оскільки сама тоді захоплювалася і самим Євгеном, і його пульсуючою поезією.
Врешті-решт, він розлучився і знову помандрував світом у пошуках щасливої долі. Наступною його дружиною стала чешка Богуміла Савицька. З нею він познайомився у Варшаві, де жінка працювала в чеському посольстві. Вони одружилися в 1933-му, а наступного року народився син Богдан. Сім’я переїхала на батьківщину дружини. Із Богумілою Євген прожив разом до весни 1945-го, коли радянські війська окупували Чехословаччину. Від них він тікав поспіхом, боячись арешту. Потім жив у Західній Німеччині, а Богуміла з сином у Празі. Довгих сімнадцять літ не бачив Маланюк свою сім’ю.
І все ж таки полум’яне кохання «залізного поета» ніяк не хотіло вмирати. Навіть тоді, коли Лівицька стала Холодною, а Маланюк одружився із Зоєю Равич, він продовжував писати листи, в яких свою Наталочку продовжував називати «любою, коханою». Світлу й чисту, але трагічну свою любов Євген Маланюк проніс через все життя.
У 1971 році, оглядаючись на минуле, Наталя Лівицька-Холодна зізнається читачам:
То була пора неповторна,
Як поезія Маланюка,
А була вона недоговорена.
Наче вірші без одного рядка…
Остання зустріч Євгена й Наталії відбулася наприкінці 1967 року в Нью-Йорку, за кілька місяців до смерті поета. Двоє вже немолодих людей зі славним минулим, в якому догорало давнє солодке почуття, але без майбутнього, зустрілися, щоб вшанувати сумну дату — 25-річчя з дня загибелі Олени Теліги. Поет був стриманим і зовсім небалакучим. Можливо, палке кохання далекої молодості пішло в небуття. А може, Маланюка душила давня образа на Лівицьку, з якою він міг бути щасливим. Самотній сивий чоловік просто мовчав. І все. Начебто вже перебував за порогом життя.
Серед українських емігрантів США поет мав надзвичайну популярність. Друзі знали, що Євген любить яблука і яєчню з салом, а також — їсти мед ложками. Однак, як справжній аристократ, шанував коньяк «Курвуазьє» й курив люльку. 16 лютого 1968 року ввечері він збирався йти до театру. Але вдень Маланюка знайшли мертвим у його холостяцькому помешканні. На похоронах соратники по перу плакали й читали його вірші.
Дізнавшись про його смерть, Наталя Лівицька-Холодна, мабуть, вперше сказала правду про їхні заплутані стосунки з Маланюком у вірші «По кому дзвонять»:
Хтось помер. Хтось чужий:
ні брат, ні коханець.
І було між нами скільки завіс!
Можливо, якби жінка сама не створила ці завіси, вони були б щасливими. Хтозна…
Джерела:
1.Фатальне кохання Євгена Маланюка. – Електронний ресурс. – Режим доступу : http://www.kray.ck.ua/suspilstvo/postati/item/739-...
«Черкащина: відома і невідома історія» - «Більше, ніж любов»
Джулай Валентин , ННІ історії і філософії, 3-А
Євген Маланюк й Наталка Лівицька
Наталя Лівицька-Холодна, відома поетеса українського зарубіжжя, дочка президента УНР в екзилі Андрія Лівицького народилася 16 червня 1902 року на родинному хуторі біля Гельм'язіва (нині Золотоніського району на Черкащині). Вісімнадцятирічною дівчиною вона залишила Україну, і з того часу почалися її поневіряння країнами: Польща, Чехія, Німеччина, США, Канада. Авторка багатьох поетичних збірок: «Вогонь і попіл», «Сім літер», «На грані», «Перекотиполе» та ін. Майже два останні десятиліття свого життя Н. Лівицька-Холодна провела у будинку престарілих пансіонату ім. І. Франка у Канаді, де і померла у 2005 році.
Наталка Лівицька
Наталя й класик української літератури Євген Маланюк познайомилися восени 1923 року в чеському містечку Подєбради, де на той час існувала Українська господарська технічна академія. Літературне угрупування «Празька школа» складали вчорашні учасники визвольних, нещасливих для України, змагань 1917–1921 рр., інтерновані в табори, зокрема на землях Польщі: Ю.Дараган, Є.Маланюк, О.Ольжич, Л.Мосендз, О.Теліга, Н.Левицька–Холодна, О.Лятуринська та інші.
МУР (Мистецький український рух) сформувався 1945 року на західнонімецьких землях. До складу війшли: вчорашні «пражани»: У.Самчук, Є.Маланюк, Ю.Клен, О.Лятуринська; поети Західної України: Б.Кравців, С.Гординський, Ю.Косач; наддніпрянці, котрі здебільшого перебували у таборах «насильно переміщених осіб»: Ю.Шерех (Шевельов), І.Багряний, Л.Полтава, Т.Осьмачка, В.Барка. «Слово» засновано 24 червня 1954 року в США за ініціативою І.Костецького, В.Барки, С.Гординського, Д.Гуменної, Г.Журби, Г.Костюка (очолив).
Вони боронили рідне слово! Багато українських письменників у різний час емігрували за межі України. Це Богдан Кравців і Яр Славутич, Богдан Рубчак і Вадим Лесич, Василь Барка і Улас Самчук, Віра Вовк і Святослав Гординський, Іван Багряний і Євген Маланюк, Дмитро Нитченко, Юрій Шерех, Наталія Левицька-Холодна і багато інших.
Так склалася їхня доля, що на рідній землі вони не могли повністю реалізувати свої знання. І десь далеко в чужих краях розвивався їхній талант, там творили вони українське мистецтво, науку, культуру.
На чужині вони зуміли зберегти те, що безжалісно нищилося тут, на батьківщині. І лишень грудочка рідної землі, привезена у вузлику з дому, додавала снаги, вселяла бодай якусь надію хай навіть на далеке ( може, й посмертне), повернення на батьківщину.
Євген Маланюк (1897 – 1968 рр.) - видатний поет, культуролог, літературний критик. Народився 2 лютого 1897 року у Ново-Архангельському на Херсонщині. В роки Першої світової служив офіцером у царській армії.
Євген Маланюк
Після падіння української держави перебував у таборі інтернованих у Каліші.
З 1923 р. жив і навчався у Чехо-Словаччині. У пошуках роботи виїхав до Варшави. Активно друкувався в емігрантській періодиці. Входив до літературної громади під назвою «Танк», а після Другої світової війни - до МУРу (Мистецький Український Рух) і деякий час мешкав у Німеччині. Наприкінці 40-х переїхав до США, жив у Нью-Йорку.
Помер 1968 року і похований в «українському пантеоні» у Баунд Бруку.
Нещодавно на Золотоніщині, в Гельмязівській сільській бібліотеці відзначили 110-у річницю з дня народження нашої видатної землячки — поетеси Наталії Лівицької-Холодної. Та мало хто знає, що ця дивовижна жінка була єдиним справжнім коханням знаменитого поета Євгена Маланюка. Наталю з Євгеном поєднували невидимі для сторонніх очей духовні ниті. Вони залишили в житті одне одного незгладимий слід: він мучився її відмовою, вона — тим, що завдала йому такого болю...
Вісімнадцятирічною дівчиною покинула Наталка рідну землю восени 1920 року, що став важким і для Євгена Маланюка. Любов до України вони пронесли через десятиліття, та цих непересічних особистостей єднав не лише патріотизм. Між ними спалахнуло й вже не згасало протягом усього їхнього життя занадто сильне почуття, яке важко назвати коханням. Скоріше за все, це була пристрасть з боку Маланюка й ностальгія зі сторони Лівицької.
Він завжди подобався жінкам. Красивий, мужній, атлетично збудований, понад 180 сантиметрів зросту, Євген Маланюк постійно закохувався і вмів причаровувати представниць прекрасної статі. Пройшов він і крізь численні фронтові романи.
Та справжнє почуття – глибоке, хвилююче й драматичне – каменепадом обрушилося на поета в 1924 році. Сталося так, що Євген у чеському містечку Подебради, де він навчався на інженерному факультеті Української господарської академії, зустрів юну поетесу Наталку Лівицьку... і закохався в неї. Дівчина народилася й виросла на хуторі поблизу села Гельмязів теперішнього Золотоніського району Черкащини. Наталчин батько був міністром уряду УНР, і після розгрому української армії сім’я Лівицьких втекла спочатку до Варшави, а потім переїхала до Праги. Почалося важке емігрантське життя.
З Маланюком дівчина познайомилася досить романтично. Якось Лівицька приїхала розважитися на якусь вечірку, де українці-емігранти охоче спілкувалися, читали вірші, співали пісень і танцювали. Адже молодість брала своє навіть за важкого життя на чужині. Наталя невимушено розмовляла з подругою Лесею Крат, аж раптом до них підійшов Маланюк і шепнув щось Лесі на вушко. Сама Лівицька потім так згадувала про першу зустріч із відомим в еміграції поетом. «Раптом Леся до мене: «Натусю, дайте мені Вашу квітку». Я без роздумів вийняла з волосся квітку і подала їй. Раптом із здивуванням побачила, що та квітка помандрувала до її співрозмовника... Він заклав її до петлі свого жакета і, низько вклонившись, подякував мені».
Лівицька не могла встояти перед поетичним даром і чоловічим шармом Євгена Маланюка. Між ними зав’язалися теплі стосунки. Він став найуважнішим слухачем і прискіпливим критиком її перших віршів. Водив за собою по різним літературним зборам та творчим вечорам, причому часто представляв друзям і знайомим так: «Наша Анна Ахматова». Це бентежило дівчину, яка тоді зачитувалася Ахматовою, але було їй надзвичайно приємно.
Спочатку їх вважали просто друзями. Та дружба Маланюка й Лівицької відразу сягнула небачених висот кохання. Ось тільки їхні почуття пішли протилежними шляхами — якщо Євген з головою поринув у вир пристрасті, то Наталя обмежилася легким фліртом і сердечним спілкуванням. У першому листі до коханої Маланюк зізнається, що він, немов закоханий юнак, чекає незвичайної й чарівної любовної казки: «Ви ж знаєте, яку весну Ви утворили в мені — черешні цвітуть у серці...». Йому сняться руки коханої, порожнеча покинула його — «і квітень зашумів». Тоді ж поет пише вірш-освідчення, в якому свою єдину й найкращу в цілому світі жінку порівнює з першим пелюстком весни. Євген писав їй просто, але неймовірно проникливо: «Ви маленька дитино моя з половецьким розрізом очей!».
Однак злива любовних листів просто-таки налякала юну Наталю. Поет мріє про інтимну зустріч і чекає ніжного побачення з душевним трепетом. Але дівчина не поспішає давати ствердну відповідь. Тому серце Маланюка все частіше стискається від болю й самоти. Він боїться того, що кохану хтось украде в нього. Врешті-решт, Наталя наважується сказати Євгену гірку для нього правду. Їй цікаво з ним, як з близьким другом і талановитим поетом, але дівчина не відчуває до Маланюка справжнього почуття. Вона відверто про це написала йому в одному з листів. І для Маланюка така відвертість Лівицької обернулася на страшну трагедію.
Отже, пристрасна любов не принесла ні щастя, ні втіхи їм обом — він страждав через байдужість своєї коханої Наталочки, а їй було невимовно тяжко казати Євгену «ні», адже в той час дівчину вже захопило серйозне й рівне почуття до талановитого художника Петра Холодного-молодшого, свого майбутнього чоловіка. З ним поетеса пройде разом життєвою стежиною понад 65 років і переживе судженого аж на 15 літ, закінчивши свій земний шлях у 2005 році в Канаді.
Маланюк ледве не покінчив життя самогубством, і тільки аристократична гордість поета й воїна не дозволили йому так безглуздо піти з життя. Щоб якось забутися й, можливо, втішитися в жіночих обіймах, Євген наступного року в Празі одружився зі студенткою-медичкою Зоєю Равич, родом з Полтавщини. Поетеса Олена Теліга, яка добре знала всі колізії драматичного роману Маланюка й Лівицької, адже була близькою подругою Наталії, якось обмовилася, що Зоя Равич не підходила «шаленому Маланюку». Такі чоловіки, як він, сказала пані Олена Наталці, «бояться розумної жінки, яка їх може захитати на їхньому п’єдесталі», тому й обирають в дружини «сірих мишок». Однак дехто з дослідників вважає, що відома поетеса сказала так із ревнощів, оскільки сама тоді захоплювалася і самим Євгеном, і його пульсуючою поезією.
Врешті-решт, він розлучився і знову помандрував світом у пошуках щасливої долі. Наступною його дружиною стала чешка Богуміла Савицька. З нею він познайомився у Варшаві, де жінка працювала в чеському посольстві. Вони одружилися в 1933-му, а наступного року народився син Богдан. Сім’я переїхала на батьківщину дружини. Із Богумілою Євген прожив разом до весни 1945-го, коли радянські війська окупували Чехословаччину. Від них він тікав поспіхом, боячись арешту. Потім жив у Західній Німеччині, а Богуміла з сином у Празі. Довгих сімнадцять літ не бачив Маланюк свою сім’ю.
І все ж таки полум’яне кохання «залізного поета» ніяк не хотіло вмирати. Навіть тоді, коли Лівицька стала Холодною, а Маланюк одружився із Зоєю Равич, він продовжував писати листи, в яких свою Наталочку продовжував називати «любою, коханою». Світлу й чисту, але трагічну свою любов Євген Маланюк проніс через все життя.
У 1971 році, оглядаючись на минуле, Наталя Лівицька-Холодна зізнається читачам:
То була пора неповторна,
Як поезія Маланюка,
А була вона недоговорена.
Наче вірші без одного рядка…
Остання зустріч Євгена й Наталії відбулася наприкінці 1967 року в Нью-Йорку, за кілька місяців до смерті поета. Двоє вже немолодих людей зі славним минулим, в якому догорало давнє солодке почуття, але без майбутнього, зустрілися, щоб вшанувати сумну дату — 25-річчя з дня загибелі Олени Теліги. Поет був стриманим і зовсім небалакучим. Можливо, палке кохання далекої молодості пішло в небуття. А може, Маланюка душила давня образа на Лівицьку, з якою він міг бути щасливим. Самотній сивий чоловік просто мовчав. І все. Начебто вже перебував за порогом життя.
Серед українських емігрантів США поет мав надзвичайну популярність. Друзі знали, що Євген любить яблука і яєчню з салом, а також — їсти мед ложками. Однак, як справжній аристократ, шанував коньяк «Курвуазьє» й курив люльку. 16 лютого 1968 року ввечері він збирався йти до театру. Але вдень Маланюка знайшли мертвим у його холостяцькому помешканні. На похоронах соратники по перу плакали й читали його вірші.
Дізнавшись про його смерть, Наталя Лівицька-Холодна, мабуть, вперше сказала правду про їхні заплутані стосунки з Маланюком у вірші «По кому дзвонять»:
Хтось помер. Хтось чужий:
ні брат, ні коханець.
І було між нами скільки завіс!
Можливо, якби жінка сама не створила ці завіси, вони були б щасливими. Хтозна…
Джерела:
1.Фатальне кохання Євгена Маланюка. – Електронний ресурс. – Режим доступу : http://www.kray.ck.ua/suspilstvo/postati/item/739-...