Мова
Мова
Кличков Дмитро , ННІ історії і філософії, 3-А
Тарас Шевченко та Лукерія Полусмак
.. Л.
Поставлю хату і кімнату,
Садок-райочок насаджу.
Посиджу я і походжу
В своїй маленькій благодаті.
Та в одині-самотині
В садочку буду спочивати.
Присняться діточки мені,
Веселая присниться мати,
Давнє-колишній та ясний
Присниться сон мені!.. і ти!..
Ні, я не буду спочивати,
Бо й ти приснишся. І в малий
Райочок мій спідтиха-тиха
Підкрадешся, наробиш лиха...
Запалиш рай мій самотний.
27 вересня [1864 С.-Петербург]
Для кого хотів збудувати хату великий Кобзар? Для своєї останньої коханої Лукерії Полусмак, яка наймитувала у Петербурзі. Відомо, як він зваблював її подарунками, але вона не схотіла залишити столичного життя і переїзджати в Україну, щоб жити у селі.
Влітку 1860 року Шевченко намалював портрет Полусмакової (Тонований папір, італійський олівець). На звороті малюнка вгорі чорнилом Б. Микешин написав: «Сим свидетельствую, что этот рисунок рисован поетом Шевченком и подарен моему отцу Академику М. Микешину в бытность его в Академии художеств вместе с Шевченко. 17 сентября 1900 г. С.-Петербург. Б. Микешен». Портрет датується часом знайомства Шевченка з Ликерою. Це знайомство відбулося влітку 1860 р. на дачі Н. М. Забіли-Білозерської в Стрєльні під Петербургом, де Карташевські залишили Ликеру на час свого від’їзду за кордон. Про це пише дочка Н. М. Забіли-Білозерської – Н. М. Кибальчич: «Родные мои летом [1860] жили на даче в Стрельне с Лукерьей» (Н. М. Кибальчич, Воспоминание о Шевченко, «Киевская старина», 1890, кн. II, стор. 177). З листа Шевченка до Н. М. Забіли-Білозерської від 18 вересня 1860 р. видно, що дружні відносини між Шевченком і Ликерою на той час уже порвалися (див. т.VI, стор. 219). Напис на звороті портрета підтверджує, що це є той самий малюнок, про який писав М. Й. Мікешин у своїх спогадах. «Он [Шевченко]... хотел изорвать очень мило набросанный им портрет своей неверной «любы»; но я портрет этот у него отнял и храню его доселе» («Кобзарь з додатком споминок про Шевченка Костомарова и Микешина», Прага, 1876, стор. XXII).
Портрет зберігається в Національному музеї Тараса Шевченка.
Лукерія Полусмак
Вона покинула поета й він її одрікся…..
Вічною обителлю Шевченко стала Чернеча гора під Каневом. Заповіт поета – бути похованим в Україні над Дніпром – здійснили ще його сучасники. А ось бажання мати власне житло, «садок-райочок», до сих пір не виконано, хоча зберігся власний проект Шевченка на обраному ним самим місці. Розмір дерев'яної дерев'яної хати, згідно з проектом Шевченка, 12 на 24 аршини (8,5 на 17 метрів). Він «любив мистецтво архітектури, відчував красу її форм і в своїх рисунках виразно і ефективно подавав архітектурну пам’ятку…Холодної, безликої архітектури в творах Шевченко не знайти». Він сам проектував хатину у якій збирався жити. Варіант проекту – плану хати з круглим скляним ганком Шевченко надіслав В. Г. Шевченку разом з листом від 18.11.1860р.: «Посилаю тобі нашвидку зроблений план хати. Поміркуй і роби, як сам добре знаєш. Мені тілько треба, щоб робоча була дубова, та круглий ганок скляний на Дніпро». Відомий ще один варіант плану хати з скляним ганком. Він був надісланий В. Г. Шевченку разом з листом від 25.08.1860 р.: «Посилаю тобі план хати. Коли ти найдеш не так, то поправ і пришли мені…». Задум не був здійснений через смерть Шевченка, а також через навмисне зволікання продажу землі з боку поміщиків, які не хотіли мати Шевченка своїм сусідом. Після смерті Шевченка ці проекти були куплені Честахівським. За свідченням Карачевської, один план фасаду та два схематичні плани експонувались у 1929 р. на виставці творів Т. Шевченка в Чернігові. В каталозі ювілейної шевченківської виставки в Києві також зареєстровані два проекти фасадів хати та один план хати.
Кріпачка Ликера Полусмак відіграла в житті Тараса Шевченка воістину фатальну роль. Вони зустрілися 1860 року в Петербурзі, далеко від рідної землі: українська дівчина й український поет. Вона служила в панів, знайомих Шевченка, він навідувався до них у гості. ...Це було третє, після заслання, вільне поетове літо. Як згодом з’ясувалося, третє і – останнє. Либонь, душа чула, що дні пораховано. І дозволила собі востаннє закохатися.
Різне про них казали, 19-річну Ликеру сварили за те, що не щадила Шевченкового серця, легковажила, давала приводи для ревнощів. 44-річного «жениха» лаяли за необдуманість вчинку, навіть вимагали розірвати заручини. А дехто просто не йняв віри, що Тарас, знаменитий батько Тарас,та й полюбився з простою служницею. Їхнє кохання тривало, може, сто днів. Перші пориви осіннього вітру принесли холод в їхні стосунки, а згодом і геть їх розірвали. І хоча Ликера Полусмак була вже самостійною у своїх учинках (завдяки клопотанню поета її було відпущено на волю), і хоч мала власне помешкання, яке їй винайняв той же Шевченко, і хоч кпини панів останнім часом були менш колючими – як-не-як Ликера Полусмак от-от мала стати Ликерою Шевченко, трагічний кінець невпинно наближався. Надто втомленим був наречений. Надто юною була наречена. Авжеж, 19-річна дівчина не зуміла втримати біля себе неприкаяного поета, не подужала його складних почуттів. Одне слово, не вберегла Тараса. Ба, дехто формулює жорсткіше – занапастила.
Він одрікся від неї в листопаді [1]. Що стало останньою краплею – достеменно не відомо. Більшість дослідників сходяться на думці, що скоріш за все то було «...фліртування, залицяння Ликери до когось іншого...» (О. Дорошкевич). Факти свідчать, що Шевченко в ці дні перебував у цілковитому розпачі. «А те, що осталося в Ликери (йдеться про його дарунки), спаліть, та й годі!». Або: «Крім речей, котрі я вас просив спалить при її очах, треба, щоб вона заплатила на квартиру 14 руб., за ключ, нею загублений, – 1 руб.», – пише він у листах до своїх знайомих Н. Забіли та М. Макарова. А ще через сто днів поета не стало...
Вона знайшла того ключа. Запізно, але знайшла. Пошуки тривали довго. Після смерті Шевченка Ликера Полусмак мусила заробляти в Петербурзі собі на прожиток швачкою, згодом переїхала до Царського Села, де вийшла заміж за перукаря, такого собі Яковлева. Народила й виховувала дітей. Подейкують, чоловік пиячив, тож мусила хатнє господарство утримувати самотужки. А коли діти зіп’ялися на ноги, стала готуватися в далеку подорож до Канева. Усе відкладала поїздку, а 1904 року після смерті чоловіка таки зважилася. Розуміла-бо: там ключ до всього – і до того, що мала, і до того, що втратила. Далебі, їй було вже не дев’ятнадцять. Згодом жінка перебралася сюди назавжди.
Близько десяти років – аж до своєї смерті 1917-го – Ликера Полусмак мешкала в Каневі. Містечкові діти так її й прозивали: «Тарасова наречена». Уся в траурі, вона приносила на гору гостинці, роздавала дітям, годинами просиджувала біля могили, плакала. Ось запис із тогочасної книги відвідувачів: «13 травня 1905 року приїхала твоя Ликера, твоя люба, мій друже. Сьогодні мій день ангела. Подивись на мене, як я каюсь».
Тарас Шевченко
Утім, і тут, біля самісінької усипальниці Кобзаря, її наздоганяла людська огуда. Казали, буцім 70-річна «наречена» приїхала до Канева, аби нажебрати багато грошей. Казали, що хоче погрітися на старості літ у променях Шевченкової слави. Казали, що вона просто грає свою роль покаяльниці[2]. Багато чого казали. Либонь у кожній плітці була дещиця правди. Можливо, якийсь мізер їй і перепадав. Але яких великих грошей за того (та й за нинішнього) часу можна нажебрати у цім святім місці?
Наша газета нещодавно писала («День» №6 від 15 січня ц. р.), що працівники музею Т.Г. Шевченка в Каневі наприкінці 90-х мусять узимку власноруч заготовляти дрова в довколишньому лісі, аби лишень обігріти Тарасову світлицю — грошей катма навіть на вугілля. А на початку століття їх тут не водилося й поготів. Купатися в променях?.. Можливо, аби серце зігріти. Але зажити справдешньої слави в цьому «амплуа» вона могла скоріш у столиці, аніж тут, у глухій провінції, на дніпровській кручі, куди приходив переважно простолюд на прощу до батька Тараса й якому, власне, було байдуже, хто сидить біля могили Великого Кобзаря [3]. Роль покаяльниці?.. Можливо, тим більше, що свого часу зналася в Петербурзі з акторами й акторками. Та роль ця була вельми і вельми трагічною.
Із спогадів письменника-емігранта, канівчанина Олекси Кобця: «Кожного дня... неодмінно заставав стареньку коло могили, де вона з гордо піднесеною вгору головою і задивленим у далину, за Дніпро, поглядом, годинами проходжувалася стежками попри могилу. А коли прочан збирався більший гурт, раптом припадала до могили ниць, розпростирала руки, як птах на льоту, і так непорушне вилежувала по годині й більше». Ликера знайшла ключа, яким дорікнув їй Тарас. Але ціна йому, як виявилося, була не «1 руб.», а ціле життя. Переживши свого коханого на 56 років, Ликера Полусмак закінчила свої дні в канівській богадільні. Забута, самотня, в страшній бідності помирала наречена Тараса Шевченка. 4 (17) лютого 1917 року її не стало.
Ось що пише у книзі «Святиня» заступник директора музею Т.Г. Шевченка в Каневі Зіна Тарахан-Береза: «Єдине, що залишилося від неї на згадку людям, – ...рушник, майже чотириметровий, з домотканого полотна... з вишитою посередині літерою її імені. Над нею – круглий віночок, а збоку – півні. ...За переказами відомо, що Тарас Шевченко хотів мати на весіллі саме рушник із півнями»....Навіть земля роз’єднує їх: він лежить на славетній Горі в Каневі на очах у цілого світу, а її скромна могила заростає бур’яном на старому цвинтарі. Відстань між ними – три версти. Як ішли одне до одного за життя й не змогли дійти, так і вознеслися напівдорозі – Тарас Шевченко й Ликера Полусмак, вічні наречені. Колишня наймичка, кріпачка, українка Лукерія Полусмак – останнє кохання поета. Лукерія уявлялася для Тараса, як остання соломинка, як особистий порятунок від самотності та надія на створення теплого сімейного щастя, але, на жаль, все виявилося не так просто. Шевченко домовляється з друзями про звільнення Лукерії з кріпацтва, пропонує їй одружитися і переїхати в Україну, але Лукерія виходить заміж за Яковлева, який був звичайним перукарем. З ним у шлюбі вона щасливою не була, тому, коли їх діти підросли, Лукерія перебралася з Петербурга до Каневу, щоб до кінця своїх каятися про помилку молодості і днів доглядати за могилою Тараса на Чернечій горі.
ЛИКЕРІ
(Т.Шевченко)
Моя ти любо! мій ти друже!
Не ймуть нам віри без хреста,
Не ймуть нам віри без попа.
Раби, невольники недужі!
Заснули, мов свиня в калюжі,
В своїй неволі! Мій ти друже,
Моя ти любо! Не хрестись,
І не кленись, і не молись
Нікому в світі! Збрешуть люде,
І візантійський Саваоф
Одурить! Не одурить Бог,
Карать і миловать не буде:
Ми не раби Його — ми люде!
Моя ти любо! усміхнись
І вольную святую душу
І руку вольную, мій друже,
Подай мені. То перейти
І Він поможе нам калюжу,
Поможе й лихо донести
І поховать лихе дебеле
В хатині тихій і веселій[4].
Джерела:
1. Електронний ресурс: Режим доступу: http://fakty.ua/7286
2. Електронний ресурс: Режим доступу: http://library.knuba.edu.ua
3. Електронний ресурс: Режим доступу: http://zagadki-proshlogo.io.ua/s104039/poslednyaya...
4. Електронний ресурс: Режим доступу: http://storinka-m.kiev.ua/article.php?id=127
Тарас Шевченко та Лукерія Полусмак
.. Л.
Поставлю хату і кімнату,
Садок-райочок насаджу.
Посиджу я і походжу
В своїй маленькій благодаті.
Та в одині-самотині
В садочку буду спочивати.
Присняться діточки мені,
Веселая присниться мати,
Давнє-колишній та ясний
Присниться сон мені!.. і ти!..
Ні, я не буду спочивати,
Бо й ти приснишся. І в малий
Райочок мій спідтиха-тиха
Підкрадешся, наробиш лиха...
Запалиш рай мій самотний.
27 вересня [1864 С.-Петербург]
Для кого хотів збудувати хату великий Кобзар? Для своєї останньої коханої Лукерії Полусмак, яка наймитувала у Петербурзі. Відомо, як він зваблював її подарунками, але вона не схотіла залишити столичного життя і переїзджати в Україну, щоб жити у селі.
Влітку 1860 року Шевченко намалював портрет Полусмакової (Тонований папір, італійський олівець). На звороті малюнка вгорі чорнилом Б. Микешин написав: «Сим свидетельствую, что этот рисунок рисован поетом Шевченком и подарен моему отцу Академику М. Микешину в бытность его в Академии художеств вместе с Шевченко. 17 сентября 1900 г. С.-Петербург. Б. Микешен». Портрет датується часом знайомства Шевченка з Ликерою. Це знайомство відбулося влітку 1860 р. на дачі Н. М. Забіли-Білозерської в Стрєльні під Петербургом, де Карташевські залишили Ликеру на час свого від’їзду за кордон. Про це пише дочка Н. М. Забіли-Білозерської – Н. М. Кибальчич: «Родные мои летом [1860] жили на даче в Стрельне с Лукерьей» (Н. М. Кибальчич, Воспоминание о Шевченко, «Киевская старина», 1890, кн. II, стор. 177). З листа Шевченка до Н. М. Забіли-Білозерської від 18 вересня 1860 р. видно, що дружні відносини між Шевченком і Ликерою на той час уже порвалися (див. т.VI, стор. 219). Напис на звороті портрета підтверджує, що це є той самий малюнок, про який писав М. Й. Мікешин у своїх спогадах. «Он [Шевченко]... хотел изорвать очень мило набросанный им портрет своей неверной «любы»; но я портрет этот у него отнял и храню его доселе» («Кобзарь з додатком споминок про Шевченка Костомарова и Микешина», Прага, 1876, стор. XXII).
Портрет зберігається в Національному музеї Тараса Шевченка.
Лукерія Полусмак
Вона покинула поета й він її одрікся…..
Вічною обителлю Шевченко стала Чернеча гора під Каневом. Заповіт поета – бути похованим в Україні над Дніпром – здійснили ще його сучасники. А ось бажання мати власне житло, «садок-райочок», до сих пір не виконано, хоча зберігся власний проект Шевченка на обраному ним самим місці. Розмір дерев'яної дерев'яної хати, згідно з проектом Шевченка, 12 на 24 аршини (8,5 на 17 метрів). Він «любив мистецтво архітектури, відчував красу її форм і в своїх рисунках виразно і ефективно подавав архітектурну пам’ятку…Холодної, безликої архітектури в творах Шевченко не знайти». Він сам проектував хатину у якій збирався жити. Варіант проекту – плану хати з круглим скляним ганком Шевченко надіслав В. Г. Шевченку разом з листом від 18.11.1860р.: «Посилаю тобі нашвидку зроблений план хати. Поміркуй і роби, як сам добре знаєш. Мені тілько треба, щоб робоча була дубова, та круглий ганок скляний на Дніпро». Відомий ще один варіант плану хати з скляним ганком. Він був надісланий В. Г. Шевченку разом з листом від 25.08.1860 р.: «Посилаю тобі план хати. Коли ти найдеш не так, то поправ і пришли мені…». Задум не був здійснений через смерть Шевченка, а також через навмисне зволікання продажу землі з боку поміщиків, які не хотіли мати Шевченка своїм сусідом. Після смерті Шевченка ці проекти були куплені Честахівським. За свідченням Карачевської, один план фасаду та два схематичні плани експонувались у 1929 р. на виставці творів Т. Шевченка в Чернігові. В каталозі ювілейної шевченківської виставки в Києві також зареєстровані два проекти фасадів хати та один план хати.
Кріпачка Ликера Полусмак відіграла в житті Тараса Шевченка воістину фатальну роль. Вони зустрілися 1860 року в Петербурзі, далеко від рідної землі: українська дівчина й український поет. Вона служила в панів, знайомих Шевченка, він навідувався до них у гості. ...Це було третє, після заслання, вільне поетове літо. Як згодом з’ясувалося, третє і – останнє. Либонь, душа чула, що дні пораховано. І дозволила собі востаннє закохатися.
Різне про них казали, 19-річну Ликеру сварили за те, що не щадила Шевченкового серця, легковажила, давала приводи для ревнощів. 44-річного «жениха» лаяли за необдуманість вчинку, навіть вимагали розірвати заручини. А дехто просто не йняв віри, що Тарас, знаменитий батько Тарас,та й полюбився з простою служницею. Їхнє кохання тривало, може, сто днів. Перші пориви осіннього вітру принесли холод в їхні стосунки, а згодом і геть їх розірвали. І хоча Ликера Полусмак була вже самостійною у своїх учинках (завдяки клопотанню поета її було відпущено на волю), і хоч мала власне помешкання, яке їй винайняв той же Шевченко, і хоч кпини панів останнім часом були менш колючими – як-не-як Ликера Полусмак от-от мала стати Ликерою Шевченко, трагічний кінець невпинно наближався. Надто втомленим був наречений. Надто юною була наречена. Авжеж, 19-річна дівчина не зуміла втримати біля себе неприкаяного поета, не подужала його складних почуттів. Одне слово, не вберегла Тараса. Ба, дехто формулює жорсткіше – занапастила.
Він одрікся від неї в листопаді [1]. Що стало останньою краплею – достеменно не відомо. Більшість дослідників сходяться на думці, що скоріш за все то було «...фліртування, залицяння Ликери до когось іншого...» (О. Дорошкевич). Факти свідчать, що Шевченко в ці дні перебував у цілковитому розпачі. «А те, що осталося в Ликери (йдеться про його дарунки), спаліть, та й годі!». Або: «Крім речей, котрі я вас просив спалить при її очах, треба, щоб вона заплатила на квартиру 14 руб., за ключ, нею загублений, – 1 руб.», – пише він у листах до своїх знайомих Н. Забіли та М. Макарова. А ще через сто днів поета не стало...
Вона знайшла того ключа. Запізно, але знайшла. Пошуки тривали довго. Після смерті Шевченка Ликера Полусмак мусила заробляти в Петербурзі собі на прожиток швачкою, згодом переїхала до Царського Села, де вийшла заміж за перукаря, такого собі Яковлева. Народила й виховувала дітей. Подейкують, чоловік пиячив, тож мусила хатнє господарство утримувати самотужки. А коли діти зіп’ялися на ноги, стала готуватися в далеку подорож до Канева. Усе відкладала поїздку, а 1904 року після смерті чоловіка таки зважилася. Розуміла-бо: там ключ до всього – і до того, що мала, і до того, що втратила. Далебі, їй було вже не дев’ятнадцять. Згодом жінка перебралася сюди назавжди.
Близько десяти років – аж до своєї смерті 1917-го – Ликера Полусмак мешкала в Каневі. Містечкові діти так її й прозивали: «Тарасова наречена». Уся в траурі, вона приносила на гору гостинці, роздавала дітям, годинами просиджувала біля могили, плакала. Ось запис із тогочасної книги відвідувачів: «13 травня 1905 року приїхала твоя Ликера, твоя люба, мій друже. Сьогодні мій день ангела. Подивись на мене, як я каюсь».
Тарас Шевченко
Утім, і тут, біля самісінької усипальниці Кобзаря, її наздоганяла людська огуда. Казали, буцім 70-річна «наречена» приїхала до Канева, аби нажебрати багато грошей. Казали, що хоче погрітися на старості літ у променях Шевченкової слави. Казали, що вона просто грає свою роль покаяльниці[2]. Багато чого казали. Либонь у кожній плітці була дещиця правди. Можливо, якийсь мізер їй і перепадав. Але яких великих грошей за того (та й за нинішнього) часу можна нажебрати у цім святім місці?
Наша газета нещодавно писала («День» №6 від 15 січня ц. р.), що працівники музею Т.Г. Шевченка в Каневі наприкінці 90-х мусять узимку власноруч заготовляти дрова в довколишньому лісі, аби лишень обігріти Тарасову світлицю — грошей катма навіть на вугілля. А на початку століття їх тут не водилося й поготів. Купатися в променях?.. Можливо, аби серце зігріти. Але зажити справдешньої слави в цьому «амплуа» вона могла скоріш у столиці, аніж тут, у глухій провінції, на дніпровській кручі, куди приходив переважно простолюд на прощу до батька Тараса й якому, власне, було байдуже, хто сидить біля могили Великого Кобзаря [3]. Роль покаяльниці?.. Можливо, тим більше, що свого часу зналася в Петербурзі з акторами й акторками. Та роль ця була вельми і вельми трагічною.
Із спогадів письменника-емігранта, канівчанина Олекси Кобця: «Кожного дня... неодмінно заставав стареньку коло могили, де вона з гордо піднесеною вгору головою і задивленим у далину, за Дніпро, поглядом, годинами проходжувалася стежками попри могилу. А коли прочан збирався більший гурт, раптом припадала до могили ниць, розпростирала руки, як птах на льоту, і так непорушне вилежувала по годині й більше». Ликера знайшла ключа, яким дорікнув їй Тарас. Але ціна йому, як виявилося, була не «1 руб.», а ціле життя. Переживши свого коханого на 56 років, Ликера Полусмак закінчила свої дні в канівській богадільні. Забута, самотня, в страшній бідності помирала наречена Тараса Шевченка. 4 (17) лютого 1917 року її не стало.
Ось що пише у книзі «Святиня» заступник директора музею Т.Г. Шевченка в Каневі Зіна Тарахан-Береза: «Єдине, що залишилося від неї на згадку людям, – ...рушник, майже чотириметровий, з домотканого полотна... з вишитою посередині літерою її імені. Над нею – круглий віночок, а збоку – півні. ...За переказами відомо, що Тарас Шевченко хотів мати на весіллі саме рушник із півнями»....Навіть земля роз’єднує їх: він лежить на славетній Горі в Каневі на очах у цілого світу, а її скромна могила заростає бур’яном на старому цвинтарі. Відстань між ними – три версти. Як ішли одне до одного за життя й не змогли дійти, так і вознеслися напівдорозі – Тарас Шевченко й Ликера Полусмак, вічні наречені. Колишня наймичка, кріпачка, українка Лукерія Полусмак – останнє кохання поета. Лукерія уявлялася для Тараса, як остання соломинка, як особистий порятунок від самотності та надія на створення теплого сімейного щастя, але, на жаль, все виявилося не так просто. Шевченко домовляється з друзями про звільнення Лукерії з кріпацтва, пропонує їй одружитися і переїхати в Україну, але Лукерія виходить заміж за Яковлева, який був звичайним перукарем. З ним у шлюбі вона щасливою не була, тому, коли їх діти підросли, Лукерія перебралася з Петербурга до Каневу, щоб до кінця своїх каятися про помилку молодості і днів доглядати за могилою Тараса на Чернечій горі.
ЛИКЕРІ
(Т.Шевченко)
Моя ти любо! мій ти друже!
Не ймуть нам віри без хреста,
Не ймуть нам віри без попа.
Раби, невольники недужі!
Заснули, мов свиня в калюжі,
В своїй неволі! Мій ти друже,
Моя ти любо! Не хрестись,
І не кленись, і не молись
Нікому в світі! Збрешуть люде,
І візантійський Саваоф
Одурить! Не одурить Бог,
Карать і миловать не буде:
Ми не раби Його — ми люде!
Моя ти любо! усміхнись
І вольную святую душу
І руку вольную, мій друже,
Подай мені. То перейти
І Він поможе нам калюжу,
Поможе й лихо донести
І поховать лихе дебеле
В хатині тихій і веселій[4].
Джерела:
1. Електронний ресурс: Режим доступу: http://fakty.ua/7286
2. Електронний ресурс: Режим доступу: http://library.knuba.edu.ua
3. Електронний ресурс: Режим доступу: http://zagadki-proshlogo.io.ua/s104039/poslednyaya...
4. Електронний ресурс: Режим доступу: http://storinka-m.kiev.ua/article.php?id=127