Мова
Мова
Аліна Чорниш
Олександр Пушкін та Софія Кисельова
В 20-х роках XIX ст. у кам’янецькому гарнізоні несли службу офіцери Костянтин Батюшков і Володимир Раєвський. Напевно, що від друзів Пушкін і дізнався про благословенну подільську землю, сповнену легенд і переказів. Саме тоді він дізнався і про княжну-бранку Марію Потоцьку, доля якої запала йому в душу. Мов була та Марія дружиною коменданта Кам’янецької фортеці Брюля. Її викрали татари для гарему кримського хана Керим-Гірея, який закохався в неї та одружився за християнським обрядом. У гаремі Марія пробула недовго. Вона померла, зачахнувши від туги та відчаю. Закоханий Гірей наказав поховати її в мавзолеї та встановити над її могилою пам’ятник «Фонтан сліз». Над мавзолеєм було зроблено напис: «Нехай буде милосердя Боже над Дилярою. Молитва за упокой душі Диляри-Бикеч».
Легенда лягла в основу поеми «Бахчисарайський фонтан», яка мала гучний успіх серед читачів. За перше видання поеми Пушкін отримав фантастичний гонорар - три тисячі золотом. Це ознаменувало появу в Росії першого літератора-професіонала.
"В Тавриду возвратился хан
И в память горестной Марии
Воздвигнул мраморный фонтан,
В углу дворца уединенный.
Младые девы в той стране
Преданье старины узнали,
И мрачный памятник они
Фонтаном слез именовали..."
Олександр Пушкін
Однак сам поет був незадоволений поемою: не міг визначитися в її істині. Поет зізнався, що почув цю історію від загадкової «діви», в яку був безнадійно закоханий. Серед дослідників-пушкіністів ця проблема отримала назву «Потаємне кохання».
На роль «потаємного кохання» претендувало з десяток жінок пушкінської доби: Карамзіна, Голіцина, Собанська, Кочубей, Марія, Катерина та Олена Раєвські.
Пушкін зашифрував її ім’я під літерою «К». У кримському щоденнику поета є запис: «Я й раніше чув про дивний пам’ятник закоханого хана. К... поетично змальовувала мені його, називаючи фонтаном сліз».
Таємничою «К…» була Софія Станіславівна Кисельова, дочка знаменитої авантюристки Софії Вітте-Потоцької, на честь якої було названо парк в Умані та Місхорі, вулицю в Одесі (нині вулиця Короленка), маєтки Софіополь біля Тульчина та Софіополіс у Криму тощо.
Мати досить рано стала виводити її в світ. Юна врода причарувала багатьох чоловіків. Друг Пушкіна князь В᾿яземський був свідком того, як штатні купідони Олександра Сергійовича, які завжди роїлися над господарем премногим числом, цього разу катастрофічно не влучали в ціль. Софію-молодшу князь охарактеризував вичерпно: “Хороша, как Минерва в час похоти”.
Унаслідок роздільної угоди отримала з батьківського спадку 2 млн злотих. У 1817 році, під час перебування Олександра І в Тульчині, нібито мала з ним, як і її сестра Ольга, короткий роман за наказом матері. Та намагалася заручитися підтримкою імператора в юридичній війні за спадок по чоловікові, яку вона вела з його дітьми від другого шлюбу. Того ж року її руки почав добиватися граф Павло Кисельов (1788 – 1872 рр.), флігель-ад’ютант і улюбленець імператора, з 1817 року інспектор, а з 1819 року начальник штабу Другої армії в Тульчині.
Улітку 1821 р. Софія вийшла за нього заміж. У 1823 р. Кисельов став генерал-ад’ютантом, 1835 р. – членом Державної ради, потім – міністром державних маєтків, а після закінчення Кримської війни – російським послом у Парижі; був людиною освіченою та прогресивною. Кисельова отримала в посаг від матері (навпіл із сестрою Ольгою) Немирів Брацлавського повіту з 10 тис. кріпаків і окремо – на 30 тис. дукатів коштовностей і на 20 тис. дукатів срібла.
В юності Софія славилась своєю красою і мала багато залицяльників, серед яких був і О. Пушкін. Останній познайомився з красунею ще до її одруження, ймовірно, у Петербурзі, де вона подовгу жила з матір’ю після смерті батька.
Відомо, що любов до жінки для Пушкіна була цілющим джерелом його натхнення і творчості. Поет любив багатьох жінок і якось, напередодні одруження, очевидно, підводячи підсумок любовним захопленням, взимку 1829 – 1830 рр., будучи в гостях у московських сестер Катерини і Єлизавети Ушакових, написав їм в альбом два списки жінок, яких кохав. Цей список згодом отримав назву Дон-Жуанського. Перший був списком серйозних захоплень, його закінчувала майбутня дружина Наталія, а другий – менш серйозних. Так от, вже в першому списку поет ввів інтригу тим, що четверту позицію позначив NN.
Кого тільки не готували на місце NN! В книзі П. Губера «Дон-Жуанський список О.С. Пушкіна» перераховано декількох претенденток на таємну любов. Серед них називалися: Марія Аркадіївна Голіцина, внучка генералісимуса О.В. Суворова, графиня Наталія Вікторівна Кочубей, в заміжжі Строганова, чотири дочки прославленого у війні 1812 р. генерала Раєвського – Катерина, Олена, Марія (Волконська), Софія – і дружина історика Карамзіна – Катерина Андріївна.
У виданні Пушкінського Дому «Пушкін. Дослідження і матеріали» є цікава стаття Л.П. Гроссмана «Біля витоків Бахчисарайського фонтану». Тут вперше, достатньо обґрунтовано, таємним коханням була названа Софія Станіславівна Потоцька.
Якщо вірити «Дон-Жуанському списку», те четверте любовне захоплення Пушкіна виявилося найсильнішим і найтривалішим саме через недосяжність предмета почуттів.
Ймовірно, ще в Петербурзі поет дізнався, що зиму сестри Софія і Ольга проводили в Тульчині і Умані, а на літо виїжджали в Кримську Масандру. Саме в Петербурзі поет обговорював з Миколою Миколайовичем Раєвським-молодшим ідею поїздки з сімейством його прославленого батька до Криму.
Реалізацію його мрії наблизило заслання на південь в травні 1820 р.
У кінці листопада 1820 р. Пушкін їде в Кам’янку, в маєток Давидових і Раєвських, і, звичайно ж, вирушає до Тульчина, де жила Софія Потоцька, але, очевидно, теж без успіху.
Другий раз Пушкін побував в Тульчині в листопаді 1822 р., по дорозі до Києва.
Неприступність Софії пояснювалася, по-перше, дивно цілісним її характером, по-друге, принциповою натурою і тим, що вона ще з 1817 р. закохалася в одного з найблискучіших представників гвардії, що відрізнився у війні 1812 р., генерала Павла Дмитровича Кисельова. До речі, все своє довге життя вона залишалася вірна цій любові, незважаючи навіть на зраду чоловіка. Пушкін, звичайно ж, про це здогадувався, але надії не втрачав до тих пір, поки не дізнався, що Софія оголошена нареченою Кисельова і вони отримали благословення Государя.
Софія Кисельова
Доля Софії Станіславівни склалася нещасливо. Молодята поселилися в Тульчині, містечку Потоцьких, де знаходився головний штаб Другої армії, начальником якого був П.Д. Кисельов. В 1822 р. в Берліні померла її матінка Софія Потоцька. Помираючи, вона доручила молодшу дочку Ольгу піклуванню Кисельових, і це розбило щастя Софії.
Сестра Ольга своєю красою і практицизмом незабаром в очах Кисельова затьмарила Софію. Одного разу Софія навіть застала чоловіка в обіймах своєї сестри. Горда полячка вже не змогла пробачити свого чоловіка, хоча і продовжувала його любити.
Пушкін, знаючи характер своєї «гордої діви», все ще на щось сподівався. В липні 1823 р. поет переїхав з Кишинева до Одеси і був напевно присутній на вінчанні Ольги Потоцької з генералом Левом Олександровичем Наришкіним у Грецькому соборі, бував він і в будинку Потоцьких, бачився з Софією.
Тут Пушкін закінчує «Бахчисарайський фонтан». В травні 1823 р. поет почав писати роман у віршах «Євгеній Онєгін», багатопланову енциклопедію російського життя. Сімейна лінія в романі в основі своїй написана з сімейства Потоцьких-Кисельових.
Героїнь свого "Євгенія Онєгіна" Пушкін узагалі "списав" із сестер Софії та Ольги Потоцьких. Причому Ользі лишив навіть те саме ім’я. Софію ж перейменував на Тетяну, вважається, з двох можливих причин: або через те, що Тетянин день – 12 січня 1817 року – це був день їхнього знайомства з юною Потоцькою, або через те, що "Тетяна" в перекладі з грецької – "засновниця", тобто засновниця роману. Оскільки, як твердять дослідники, Пушкін ніколи не обмежувався лише якимись єдиними прототипами, то, на жаль, у самому романі ми не знаходимо жодних натяків на конкретні місця, "Софіївку" чи родовід Потоцьких. Утім, головної суті це не міняє.
Не можна сказати, що Софія Станіславівна зовсім не розуміла і не цінувала генія Пушкіна. Так, в листах (Софія писала виключно французькою мовою) з Тульчина чоловіку до Петербурга в 1827 р. вона писала: «Привези також обидва нові романи Вальтера Скотта і декілька російських віршів Пушкіна, як наприклад, “Бахчисарайський фонтан”, “Онєгін”, нову його трагедію; а якщо побачиш його, передай йому, що я вчуся російської мови, щоб читати його вірші».
Пізніше, в 1828 р., вона хвилювалася, чи не потрапив поет на російсько-турецьку війну. Відомо, що Пушкін просився на війну, але Микола його не пустив.
Тоді Пушкін, не питаючи дозволу, помчав на кавказький фронт, де таки один раз взяв участь в бойових діях, поки про це не доповіли генералу Паськевичу, і той, вручивши відомому на всю Росію поету шаблю, відправив його назад. Отже, як бачимо, Софія добре знала характер поета і тому вельми співчутливо віднеслася до його загибелі в 1837 р.
Хоч і дуже тонка, але все-таки "нитка" пов’язує Пушкіна з Уманню ще й через його товариша, поета й вояка Олександра Шишкова. Адже Шишков свого часу одружився з дочкою уманчанина Твардовського Теклею, яку, до речі, викрав у батьків. Через ту уманську дружину Теклю сердешний Шишков пізніше загинув на дуелі, а Олександр Пушкін, пройнявшись співчуттям, не тільки подбав про видання творів Шишкова, але й клопотався про його вдову, колишню уманчанку, та доньку (теж Софію).
Є й нитка, яка ще переконливіше пов’язує Пушкіна з Уманню. Це декабрист Сергій Волконський, який з 1821 року, отримавши під свою команду 1-у бригаду 19-ї піхотної дивізії 2-ї армії, виїздить на місце служби в Умань. Дуже скоро, 1825 року, він привозить сюди і юну дружину Марію Раєвську (Волконську), тут же його 1826 року й арештовують. Взаємостосунки родини з поетом, котрий шанував Марію за подвиг і теж присвятив їй ряд віршів, у тім числі й епітафію на смерть первістка Волконських Миколи – окрема сторінка, але вона так чи інакше перетинає Умань.
Подальше сімейне життя Софії склалося сумно, у неї вмирає в 1824 р. єдиний син двох років. Далі її з чоловіком розвели різні політичні погляди. Потоцька була на стороні польських таємних організацій і повсталих декабристів. Декабристи, хоча і готували П.Д. Кисельова у свій уряд, але він не був на їх стороні. Софія всіляко ж підтримувала польських повстанців.
Овдовівши у 1846 році Ольга Наришкіна жила у родині своєї доньки Софії, але досить часто хворіла. Розуміючи, що життєві сили її полишають, Ольга їде до Франції, щоб побачити Павла Кисельова – чоловіка своєї рідної сестри, якого вона таємно продовжувала кохати з молодих років. І до самої її смерті в 1861 році вони були нерозлучні. Через одинадцять років Кисельов помирає, причому всі росіяни Парижа оплакували його смерть.
За іронією долі, саме Париж став усипальницею для всіх трьох сторін "любовного трикутника". Софія Кисельова теж помирає в цьому місті в 1875 році, переживши й чоловіка, й сестру-суперницю. Так завершилася ця дивовижна історія кохання, в якій відведено значне місце шаленій пристрасті великого Пушкіна.
Керівник проекту: Оксана Пушонкова
Олександр Пушкін та Софія Кисельова
В 20-х роках XIX ст. у кам’янецькому гарнізоні несли службу офіцери Костянтин Батюшков і Володимир Раєвський. Напевно, що від друзів Пушкін і дізнався про благословенну подільську землю, сповнену легенд і переказів. Саме тоді він дізнався і про княжну-бранку Марію Потоцьку, доля якої запала йому в душу. Мов була та Марія дружиною коменданта Кам’янецької фортеці Брюля. Її викрали татари для гарему кримського хана Керим-Гірея, який закохався в неї та одружився за християнським обрядом. У гаремі Марія пробула недовго. Вона померла, зачахнувши від туги та відчаю. Закоханий Гірей наказав поховати її в мавзолеї та встановити над її могилою пам’ятник «Фонтан сліз». Над мавзолеєм було зроблено напис: «Нехай буде милосердя Боже над Дилярою. Молитва за упокой душі Диляри-Бикеч».
Легенда лягла в основу поеми «Бахчисарайський фонтан», яка мала гучний успіх серед читачів. За перше видання поеми Пушкін отримав фантастичний гонорар - три тисячі золотом. Це ознаменувало появу в Росії першого літератора-професіонала.
"В Тавриду возвратился хан
И в память горестной Марии
Воздвигнул мраморный фонтан,
В углу дворца уединенный.
Младые девы в той стране
Преданье старины узнали,
И мрачный памятник они
Фонтаном слез именовали..."
Олександр Пушкін
Однак сам поет був незадоволений поемою: не міг визначитися в її істині. Поет зізнався, що почув цю історію від загадкової «діви», в яку був безнадійно закоханий. Серед дослідників-пушкіністів ця проблема отримала назву «Потаємне кохання».
На роль «потаємного кохання» претендувало з десяток жінок пушкінської доби: Карамзіна, Голіцина, Собанська, Кочубей, Марія, Катерина та Олена Раєвські.
Пушкін зашифрував її ім’я під літерою «К». У кримському щоденнику поета є запис: «Я й раніше чув про дивний пам’ятник закоханого хана. К... поетично змальовувала мені його, називаючи фонтаном сліз».
Таємничою «К…» була Софія Станіславівна Кисельова, дочка знаменитої авантюристки Софії Вітте-Потоцької, на честь якої було названо парк в Умані та Місхорі, вулицю в Одесі (нині вулиця Короленка), маєтки Софіополь біля Тульчина та Софіополіс у Криму тощо.
Мати досить рано стала виводити її в світ. Юна врода причарувала багатьох чоловіків. Друг Пушкіна князь В᾿яземський був свідком того, як штатні купідони Олександра Сергійовича, які завжди роїлися над господарем премногим числом, цього разу катастрофічно не влучали в ціль. Софію-молодшу князь охарактеризував вичерпно: “Хороша, как Минерва в час похоти”.
Унаслідок роздільної угоди отримала з батьківського спадку 2 млн злотих. У 1817 році, під час перебування Олександра І в Тульчині, нібито мала з ним, як і її сестра Ольга, короткий роман за наказом матері. Та намагалася заручитися підтримкою імператора в юридичній війні за спадок по чоловікові, яку вона вела з його дітьми від другого шлюбу. Того ж року її руки почав добиватися граф Павло Кисельов (1788 – 1872 рр.), флігель-ад’ютант і улюбленець імператора, з 1817 року інспектор, а з 1819 року начальник штабу Другої армії в Тульчині.
Улітку 1821 р. Софія вийшла за нього заміж. У 1823 р. Кисельов став генерал-ад’ютантом, 1835 р. – членом Державної ради, потім – міністром державних маєтків, а після закінчення Кримської війни – російським послом у Парижі; був людиною освіченою та прогресивною. Кисельова отримала в посаг від матері (навпіл із сестрою Ольгою) Немирів Брацлавського повіту з 10 тис. кріпаків і окремо – на 30 тис. дукатів коштовностей і на 20 тис. дукатів срібла.
В юності Софія славилась своєю красою і мала багато залицяльників, серед яких був і О. Пушкін. Останній познайомився з красунею ще до її одруження, ймовірно, у Петербурзі, де вона подовгу жила з матір’ю після смерті батька.
Відомо, що любов до жінки для Пушкіна була цілющим джерелом його натхнення і творчості. Поет любив багатьох жінок і якось, напередодні одруження, очевидно, підводячи підсумок любовним захопленням, взимку 1829 – 1830 рр., будучи в гостях у московських сестер Катерини і Єлизавети Ушакових, написав їм в альбом два списки жінок, яких кохав. Цей список згодом отримав назву Дон-Жуанського. Перший був списком серйозних захоплень, його закінчувала майбутня дружина Наталія, а другий – менш серйозних. Так от, вже в першому списку поет ввів інтригу тим, що четверту позицію позначив NN.
Кого тільки не готували на місце NN! В книзі П. Губера «Дон-Жуанський список О.С. Пушкіна» перераховано декількох претенденток на таємну любов. Серед них називалися: Марія Аркадіївна Голіцина, внучка генералісимуса О.В. Суворова, графиня Наталія Вікторівна Кочубей, в заміжжі Строганова, чотири дочки прославленого у війні 1812 р. генерала Раєвського – Катерина, Олена, Марія (Волконська), Софія – і дружина історика Карамзіна – Катерина Андріївна.
У виданні Пушкінського Дому «Пушкін. Дослідження і матеріали» є цікава стаття Л.П. Гроссмана «Біля витоків Бахчисарайського фонтану». Тут вперше, достатньо обґрунтовано, таємним коханням була названа Софія Станіславівна Потоцька.
Якщо вірити «Дон-Жуанському списку», те четверте любовне захоплення Пушкіна виявилося найсильнішим і найтривалішим саме через недосяжність предмета почуттів.
Ймовірно, ще в Петербурзі поет дізнався, що зиму сестри Софія і Ольга проводили в Тульчині і Умані, а на літо виїжджали в Кримську Масандру. Саме в Петербурзі поет обговорював з Миколою Миколайовичем Раєвським-молодшим ідею поїздки з сімейством його прославленого батька до Криму.
Реалізацію його мрії наблизило заслання на південь в травні 1820 р.
У кінці листопада 1820 р. Пушкін їде в Кам’янку, в маєток Давидових і Раєвських, і, звичайно ж, вирушає до Тульчина, де жила Софія Потоцька, але, очевидно, теж без успіху.
Другий раз Пушкін побував в Тульчині в листопаді 1822 р., по дорозі до Києва.
Неприступність Софії пояснювалася, по-перше, дивно цілісним її характером, по-друге, принциповою натурою і тим, що вона ще з 1817 р. закохалася в одного з найблискучіших представників гвардії, що відрізнився у війні 1812 р., генерала Павла Дмитровича Кисельова. До речі, все своє довге життя вона залишалася вірна цій любові, незважаючи навіть на зраду чоловіка. Пушкін, звичайно ж, про це здогадувався, але надії не втрачав до тих пір, поки не дізнався, що Софія оголошена нареченою Кисельова і вони отримали благословення Государя.
Софія Кисельова
Доля Софії Станіславівни склалася нещасливо. Молодята поселилися в Тульчині, містечку Потоцьких, де знаходився головний штаб Другої армії, начальником якого був П.Д. Кисельов. В 1822 р. в Берліні померла її матінка Софія Потоцька. Помираючи, вона доручила молодшу дочку Ольгу піклуванню Кисельових, і це розбило щастя Софії.
Сестра Ольга своєю красою і практицизмом незабаром в очах Кисельова затьмарила Софію. Одного разу Софія навіть застала чоловіка в обіймах своєї сестри. Горда полячка вже не змогла пробачити свого чоловіка, хоча і продовжувала його любити.
Пушкін, знаючи характер своєї «гордої діви», все ще на щось сподівався. В липні 1823 р. поет переїхав з Кишинева до Одеси і був напевно присутній на вінчанні Ольги Потоцької з генералом Левом Олександровичем Наришкіним у Грецькому соборі, бував він і в будинку Потоцьких, бачився з Софією.
Тут Пушкін закінчує «Бахчисарайський фонтан». В травні 1823 р. поет почав писати роман у віршах «Євгеній Онєгін», багатопланову енциклопедію російського життя. Сімейна лінія в романі в основі своїй написана з сімейства Потоцьких-Кисельових.
Героїнь свого "Євгенія Онєгіна" Пушкін узагалі "списав" із сестер Софії та Ольги Потоцьких. Причому Ользі лишив навіть те саме ім’я. Софію ж перейменував на Тетяну, вважається, з двох можливих причин: або через те, що Тетянин день – 12 січня 1817 року – це був день їхнього знайомства з юною Потоцькою, або через те, що "Тетяна" в перекладі з грецької – "засновниця", тобто засновниця роману. Оскільки, як твердять дослідники, Пушкін ніколи не обмежувався лише якимись єдиними прототипами, то, на жаль, у самому романі ми не знаходимо жодних натяків на конкретні місця, "Софіївку" чи родовід Потоцьких. Утім, головної суті це не міняє.
Не можна сказати, що Софія Станіславівна зовсім не розуміла і не цінувала генія Пушкіна. Так, в листах (Софія писала виключно французькою мовою) з Тульчина чоловіку до Петербурга в 1827 р. вона писала: «Привези також обидва нові романи Вальтера Скотта і декілька російських віршів Пушкіна, як наприклад, “Бахчисарайський фонтан”, “Онєгін”, нову його трагедію; а якщо побачиш його, передай йому, що я вчуся російської мови, щоб читати його вірші».
Пізніше, в 1828 р., вона хвилювалася, чи не потрапив поет на російсько-турецьку війну. Відомо, що Пушкін просився на війну, але Микола його не пустив.
Тоді Пушкін, не питаючи дозволу, помчав на кавказький фронт, де таки один раз взяв участь в бойових діях, поки про це не доповіли генералу Паськевичу, і той, вручивши відомому на всю Росію поету шаблю, відправив його назад. Отже, як бачимо, Софія добре знала характер поета і тому вельми співчутливо віднеслася до його загибелі в 1837 р.
Хоч і дуже тонка, але все-таки "нитка" пов’язує Пушкіна з Уманню ще й через його товариша, поета й вояка Олександра Шишкова. Адже Шишков свого часу одружився з дочкою уманчанина Твардовського Теклею, яку, до речі, викрав у батьків. Через ту уманську дружину Теклю сердешний Шишков пізніше загинув на дуелі, а Олександр Пушкін, пройнявшись співчуттям, не тільки подбав про видання творів Шишкова, але й клопотався про його вдову, колишню уманчанку, та доньку (теж Софію).
Є й нитка, яка ще переконливіше пов’язує Пушкіна з Уманню. Це декабрист Сергій Волконський, який з 1821 року, отримавши під свою команду 1-у бригаду 19-ї піхотної дивізії 2-ї армії, виїздить на місце служби в Умань. Дуже скоро, 1825 року, він привозить сюди і юну дружину Марію Раєвську (Волконську), тут же його 1826 року й арештовують. Взаємостосунки родини з поетом, котрий шанував Марію за подвиг і теж присвятив їй ряд віршів, у тім числі й епітафію на смерть первістка Волконських Миколи – окрема сторінка, але вона так чи інакше перетинає Умань.
Подальше сімейне життя Софії склалося сумно, у неї вмирає в 1824 р. єдиний син двох років. Далі її з чоловіком розвели різні політичні погляди. Потоцька була на стороні польських таємних організацій і повсталих декабристів. Декабристи, хоча і готували П.Д. Кисельова у свій уряд, але він не був на їх стороні. Софія всіляко ж підтримувала польських повстанців.
Овдовівши у 1846 році Ольга Наришкіна жила у родині своєї доньки Софії, але досить часто хворіла. Розуміючи, що життєві сили її полишають, Ольга їде до Франції, щоб побачити Павла Кисельова – чоловіка своєї рідної сестри, якого вона таємно продовжувала кохати з молодих років. І до самої її смерті в 1861 році вони були нерозлучні. Через одинадцять років Кисельов помирає, причому всі росіяни Парижа оплакували його смерть.
За іронією долі, саме Париж став усипальницею для всіх трьох сторін "любовного трикутника". Софія Кисельова теж помирає в цьому місті в 1875 році, переживши й чоловіка, й сестру-суперницю. Так завершилася ця дивовижна історія кохання, в якій відведено значне місце шаленій пристрасті великого Пушкіна.
Керівник проекту: Оксана Пушонкова
" data-image="/storage/app/uploads/public/58c/81d/9c6/58c81d9c6860b591794552.jpg" data-services="vkontakte,facebook,odnoklassniki,gplus,twitter">