Олександр Богомазов та Ванда Монастирська

Дерев’янко Олександра Юріївна,

ЧНУ ім.Б.Хмельницького

ННІ економіки і права

Кафедра туризму і ГРС

2 курс, групи 2-Т

7 квітня 1880 народився великий український графік, живописець Олександр Костянтинович Богомазов (1880-1930), педагог, теоретик мистецтва. Був чільним представником українського й світового авангарду. Абсолютно дивовижний художник. Геніальний киянин, пам'ять про якого кремлівська влада намагається повністю забути. Навіть в 60-ті роки його роботи зберігалися в квартирі дружини просто згорнуті в рулон. Увійшов до історії українського мистецтва як один із фундаторів національного кубофутуризму. Автор теорії «якісних ритмів». 1913 - одружився із київською художницею Вандою Монастирською, яка була музою творчості митця. Саме їй присвятив він свій, написаний у Боярці, новаторський трактат «Живопис та елементи» (1913–1914). О. Богомазов завжди був прив’язаний до родини, сімейного вогнища, майже нікуди не виїжджав. На початку минулого століття, Богомазова, як і всіх авангардистів, огульно звинувачували в усіх смертних гріхах. На картини, нині визнані геніальними, накладали табу. Відкрито знущалися, принижували, фактично знищували.

О. Богомазов з донькою та дружиною

Навіть батько, який виростив сина без матері, але дав йому гарну — земну й хлібну — професію агронома, щиро обурювався: «Картини твої «мазанина». Годі спілкуватися з пустими людьми. Ти не бачиш, як глибоко впав». І, бажаючи Сашкові тільки добра, відмовляв йому в даху і подальшій матеріальній підтримці.

І тільки молоденька дівчина Ванда Монастирська, яка вчилася з Олександром Богомазовим в одному художньому училищі та згодом стала його музою і дружиною (за визначенням чоловіка, який присвятив їй одну зі своїх найзначніших теоретичних праць — трактат «Живопис і елементи», «чуйною супутницею життя»), повірила в коханого. «Як хочеться мені сказати, — писала йому ще в 1916-му, — що ти не звичайний смертний у мистецтві, що твори твої величні й глибоко прекрасні, що в них жагуча сила ліній, рух усіх молекул світу, що вони загадкові, як буває загадковою сила усього сущого у світі видимому і тому, котрий бачать думки й душа».

Вони зустрічалися майже п’ять років. Але навіть одружившись, змушені були подовгу жити в розлуці. Пошук елементарного заробітку — буквально на шматок хліба — змушував Олександра Богомазова за гроші працювати вчителем малювання то на Північному Кавказі, то в Золотоноші, то у передмісті Києва Боярці. До речі, це були для нього найплідніші роки. Може,

тому, що інших йому випало надто мало. Адже він прожив лише 50 років! Ось тільки в Парижі, визнаному тоді Меккою художників, Олександру Богомазову так і не вдалося побувати. Зате перша персональна виставка нашого видатного художника відбулася... саме у Франції. У Тулузі. Щоправда, через багато років після його смерті — в 1991 році. Радянську владу Олександр Богомазов прийняв із надією на краще майбутнє. І охоче приєднався до її будівництва. Став першим секретарем профспілки художників України. Захоплено працював інспектором секції художньо-просвітнього Комітету образотворчого мистецтва, старшим майстром державної декоративної майстерні. Керував відомою художньою виставкою 1919 року. Брав у ній участь. Але часи були непрості, неспокійні. Напередодні приходу денікінців Олександр Богомазов, тоді відповідальний художник 12-ї армії, займається оформленням агітаційних пароплава й потяга. Саме там — у холоді та вологості, при постійному недосипанні, недоїданні — він «підхоплює» споконвічну хворобу бідняків сухоти. Тоді це було смертельно. Молодий, плечистий, високий хлопець тане прямо на очах. Йому б на південь, на курорт. Та хто тоді думав про курорти? Йому б просто теплий одяг і нормальне харчування. Але навіть за його — куплені за безцінь — геніальні картини держава розплачувалася роками, доводячи художника до принизливих кількаразових нагадувань і прохань: «Прошу надати мені матеріальну можливу допомогу, бо я хворий на туберкульоз».

Проте він продовжує працювати. Розробляє навчальні програми з живопису і «фортеху» (формальні технічні дисципліни). Багато положень цих програм донині не втратили актуальності, їх вивчають у відповідних вузах. Викладає в Київському художньому інституті, стає одним із найулюбленіших студентами професорів. Іронія долі: створює плакат «Сухоти виліковні», а сам марніє. Але кисті з рук не випускає. На виставці «10 років Жовтня» з’являється його знаменита картина «Пильщики», яка нині знаходиться в Національному художньому музеї України. П’ятдесятилітнього (за життєвою логікою — час найбурхливішого розквіту людських і творчих сил!) художника не стало 3 червня 1930 року.

Овдовіла віддана й любляча чоловіка Ванда Вітольдівна Богомазова-Монастирська. Осиротіла їхня єдина дочка Ярослава. Пізніше вона напише безцінні спогади про батька. Як, рятуючи родину від голоду, спорудив стільчик, приладив його на своїй спині і так ніс її, трирічне маля, від Києва до Боярки. Про свої перші іграшки, вирізані з дерева та розфарбовані батьком: «дуже умовну ляльку», стаканчик для олівців, скриньку-цеберко... Усе це зберігається в родині понині. Як пам’ять про улюбленого й шанованого предка.

Коли настав час готувати Ярославу до школи, батько сам намалював їй абетку і зробив касу цифр – на паперових кружечках і квадратах, на тлі відповідних малюнків. Завдяки такій домашній підготовці дівчинка одразу ж вступила у другий клас. Батько чудово знався на музиці. І навчав дочку грати на фортепіано. Але головне — привчав дивитися на світ очима художника: розрізняти гру світла й тіней; розуміти, що у природі не існує будь-якого

«чистого» — чорного або білого — кольору, неодмінно присутній домішок якихось інших кольорів (скажімо, відблиск неба на блакитнуватому чи сіруватому снігу). І завжди наголошував, що світ постійно перебуває в безупинному русі, він мінливий і непередбачуваний. І саме так його варто сприймати.

Ванда Монастирська присвятивши все своє життя чоловіку, зберегла його спадщину в роки гонінь на «формалістів» у нашій країні. А під час війни, коли вулицю, на якій вона жила з чоловіком і потім, після його смерті (нині там встановлено меморіальну дошку), загарбники оголосили «зоною відселення», на тачці перевезла безцінний вантаж картин і рукописів Олександра Богомазова у віддалений за десятки кілометрів від центру Києва Святошин. І таким самим чином повернула усе назад. Завдяки їй ми тепер можемо насолоджуватися роботами всесвітньо визнаного майстра.

Олександр Богомазов мав одну-єдину музу, Ванда Монастирська була вірною дружиною. Вона терпляче зносила все, навіть кубізм у портреті, про який поет сказав: «Что за мода! Ведь такой жены портрет – Повод для развода».

І хоча всього через кілька місяців після смерті роботи Богомазова поїхали у складі «Виставки зразкових творів мистецтва СРСР» до Венеції (1930) і Цюріху (1931). Практично відразу після смерті О. Богомазова було викреслено з історії радянського мистецтва, настали 33 роки заборони та забуття. У час окупації Києва німці примусово виселили Ванду Вітольдівну з будинку. Вона завантажила всі картини, малюнки та документи чоловіка на кравчучку й повезла їх за 15 кілометрів до родичів, які жили в Святошиному. Після боїв вона все повернула назад. І в 60-ті роботи Олександра Богомазова зберігалися в квартирі дружини просто згорнуті в рулон.

Вона десь написала… У статті «Саня і Ванда» є її дуже гарні слова. Вона пише Богомазову: «Ти незвичайний художник. Все, що є видиме, і все, що є невидиме, в тебе це проявляється». Якось дуже зворушливо це. І дуже точно, бо це 1916 рік, коли мало хто (навіть із жінок футуристів) не дуже шанували своїх чоловіків. І не тільки вони. От, наприклад, дружина Сезанна завше вважала, що він якийсь недолугий. Коли помер батько Сезанна, і Сезанн вирішив намалювати його в домовині, знаєте, що сказала дружина? «Зараз не привід для жартів. Запроси справжнього художника». Жила-жила весь вік із ним, а так і не збагнула. А Богомазова знала ціну.

В ексклюзивному інтерв’ю «Дню» внучка відомого художника Тетяна Попова розповіла про родинну атмосферу, творче коло й особливості світосприйняття свого дідуся.

— Тетяно Михайлівно, більшість наукових праць і статей висвітлюють тему Богомазова, в основному, в творчому аспекті. Було б цікаво дізнатися про Богмазова як про особистість — його родину, друзів, життя в Києві.

— Мій дідусь дуже любив Київ і прожив у ньому все своє життя, не рахуючи від’їздів (Росія, Фінляндія, Кавказ). Він зробив багато київських зарисовок, любив малювати старі мудрі дерева на «гірці» — між будинком, де жив, і

художнім інститутом, ходив на пленер на Гончарку. Вже з 1913 року роботи, присвячені Києву, сповнені руху, динаміки: особливий ритм силуетів будинків і дахів, ліхтарів, вікон, дерев і фігур перехожих, які поспішають, робить ці роботи живими й неповторними. З Києвом пов’язані такі відомі роботи Богомазова як «Сінний ринок», який я ще застала, «Трамвай» — намальований з натури на вулиці Львівській — тепер це вулиця Воровського, «В’язниця» — це все та сама сьогоднішня в’язниця на Лук’яновці.+

Про рідне місто він так написав у своєму листі до бабусі: «...Київ у своєму пластичному об’ємі сповнений прекрасного, різноманітного, глибокого динамізму. Тут вулиці впираються в небо, форми напружені, лінії енергійні, вони падають, розбиваються, співають і грають. Загальний темп життя ще більше підкреслює цей динамізм, дає йому, так би мовити, законну підставу і широко розливається довкола, поки не заспокоїться на берегах лівого Дніпра».

— Цікавим є його листування з Вандою Вітольдівною, певне уявлення про їх взаємини можна скласти з архівних експонатів на виставці. Тетяно Михайлівно, розкажіть про цей союз.

— Із Вандою Вітольдівною Монастирською дідусь познайомився в 1908—1909 роках, під час навчання у київському художньому училищі. І закохався! Почалася довга дружба із зустрічами та листуванням. Вже в перші роки знайомства, дідусь писав своїй Музі не лише про свої почуття, але й про своє відношення до праці творця, про служіння високим ідеалам мистецтва. Майже завжди, в листах та живому спілкуванні, дідусь називав Ванду «голубка Діна». 1913 року вони одружилися, повінчавшись у Боярці. Ванда стала його вірною супутницею по життю. Бабуся брала участь у виставці «Кільце», в холодні та голодні роки вони разом розписували Луцькі казарми (які пізніше були знищені). 1914 року Олександр Богомазов пише трактат «Живопис та елементи» і присвячує його своїй Ванді: «Присвячую свою працю моїй чуйній супутниці по життю В.В. Богомазовій-Монастирській». А пізніше Ванда писала йому: «...Усім своїм єством я відчувала силу твоїх ліній, переконливість і невідворотність форм, своєрідне їх життя, впевнене життя, повне барвистого красномовства. Вони ніколи не стомлювали (глибокого погляду) очей, тому що ти вмієш знаходити безсмертну точку руху, отже, ти даєш їм вічне життя».

Таке взаєморозуміння в творчості буває дуже рідко, чудове їхнє листування. Дідусь писав і малював бабусю. Вони пройшли дуже важке життя, були громадянські війни, хаос і безлад післяреволюційних років, хвороба і боротьба з нею, але дідусь вірив у своє одужання і зробив плакат «Туберкульоз виліковний». Звичайно, в їх спільному житті були щасливі роки кохання, народження дочки Ярослави (Асі), спільний творчий шлях.

— Розкажіть детальніше про атмосферу в сім’ї.

— Дідусь зумів створити дуже теплу атмосферу, він був різносторонньою і талановитою людиною. Грав на віолончелі, у нього був дуже приємний, трішки глухий, голос, робив цікаві вироби з дерева. В сім’ї досі збереглася

дерев’яна лялька, розписана ним для дочки, є стакан, у якому я зараз тримаю пензлі, з чудовим дідовим розписом танцюючих фігур... Він зробив і розмалював для своєї дочки справжню Абетку, аби вона вчилася читати. У моєї мами Ярослави Олександрівни є спогади, надруковані за допомогою О. Федорука і Е. Димшиця в «Українському мистецтвознавстві» (випуск I. 1993 р.). Там є спогад про один з чудових вечорів, коли вони сиділи всі разом у Боярці, і дідусь, вже будучи дуже хворим, раптом заспівав, а мама підхопила, і пісня тихо полилася над сонним лісом.

Духовний світ художника був багатим та змістовним, про що красномовно свідчать зокрема його листи до близьких і друзів та нотатки у щоденнику, який він вів із 1899-го року. О. Богомазов хотів самотужки розібратися у найсуттєвіших питаннях буття, осмислити роль і призначення людини, митця. Наукові дослідження О. Богомазова, його аналітична творчість не повинні, однак, заступати живої людини, романтика, мрійника, який вірив у безмежні можливості Почуття, Краси, Творчості. “Розумом без почуття ніколи не збагнути краси, – писав він до своєї майбутньої дружини, – бо логіка розуму не збігається з логікою краси, для якої існують зовсім інші масштаби, яких не виміряти логічним аршином. Красиві є зірки, красива й троянда, та чому? Розум не скаже, скаже лишень, що зірок з неба не зняти, троянду можна зірвати. А Краса скаже: зірка прекрасна, інколи я знімаю її з неба і прикрашаю трояндою мого кохання” (лист від 29.07.1909 р.).