Лев Симиренко: Альдона Гружевська,

Олена Уварова, Софія Хорішман

Симиренко Левко Платонович (06.02.1855–06.01.1920) – видатний учений-помолог, фундатор наук. садівництва в Україні. Син П.Симиренка, батько В.Симиренка, онук Ф.Симиренка. Навчався в Київському і Новоросійському (Одеса) університетах. За революційну діяльність 1879 заарештований, висланий до Красноярського краю. На засланні (1880–87) займався садівництвом, заснував міський парк у Красноярську. Після повернення в Україну був позбавлений права займатися науковою та викладацькою роботою в державних закладах. 1888 заснував у своєму маєтку в с. Мліїв колекційний сад і приватний Помологічний розсадник (помологія – наука про сорти плодових і ягідних рослин), який згодом перетворився на науковий центр садівництва і мав найбагатшу в Європі колекцію плодових і ягідних культур. Особисто вивів сорт яблуні, названий іменем батька, – «ренет Платона Симиренка». Діяльність Семиренка отримала світове визнання. Підтримував наукові контакти з багатьма науковими закладами і розсадниками, зокрема, був обраний членом-кореспондентом Бельгійського товариства садівників, почесним членом Французького національного помологічного товариства, брав участь у численних міжнародних виставках. Був відомий доброчинною діяльністю.

Народився Льовочка, як його називали в дитинстві, 18 лютого 1855 року на хуторі Мліїв Черкаського повіту Київської губернії в сім'ї відомого в ті часи цукрозаводчика Платона Федоровича Симиренка. Коріння цього роду сягає в глибоку давнину української землі, починаючи від козаків, чумаків, кріпаків до викупу із неволі самотужки, аж до отримання титулу купця першої гільдії і особисто від царя Миколи І рангу Почесного громадянина Російської імперії, що було рівнозначно дворянству і передавалося спадково, даючи особливі права і привілеї всій родині.

Цей ранг отримав дід Льовочки Федір Степанович. Він, будучи кріпаком, так розвинув свою трудову і комерційну діяльність, що на зароблені гроші викупив себе із кабали (не без сприяння поміщиці, яка йому симпатизувала), забезпечивши дітей і онуків волею та первинним капіталом...

Мати Льови, Тетяна Іванівна, походила від знатного одеського сімейства Авчіннікових і змогла, залишивши культурну Одесу, прижитися на тихому хуторі. Допомагала своєму чоловікові — одному з перших цукроварів України, який, закінчивши в Парижі Політехнічний інститут, ще й долучився до садівництва і паркового будівництва.

Лев Симиренко з дітьми

Тетяна Іванівна стала душею маленького осередку інтелектуалів, які складали керівництво та інженерно-технічний персонал цукрового заводу, люди доволі прогресивних поглядів. До цього осередку входили також іноземні фахівці-французи, запрошені для впровадження на далекому українському хуторі світових технічних досягнень у технології цукроваріння. До Мліїва часто приїжджали гості. Побував у Симиренків у 1859 роцi Тарас Шевченко, якому Платон Федорович допоміг грошима у виданні «Кобзаря». Шевченко був у захваті від заводу, від заводського селища і прекрасних умов життя робітників. Усі покоління Симиренків традиційно вкладали гроші не тільки у розвиток виробництва, а й в українську культуру.

Наслухавшись в юності думок про волю, Лев не випадково, навчаючись у Київському, а потім у Новоросійському (м. Одеса) університетах, стає народовольцем, за що був засланий до Сибіру – в місто Красноярськ, незважаючи на ранг Почесного громадянина Росії. Диплом кандидата природничих наук він отримав, як кажуть, навздогін, перебуваючи у пересильній тюрмі.

У Сибіру, займаючись садівництвом і квітникарством, Лев Платонович продовжує свою народовольчу діяльність. За це знову потрапив у тюрму, де важко захворів на тиф. Від смерті його врятувала польська революціонерка Альдона Гружевська, яка в Красноярську відбувала заслання і працювала тюремним фельдшерем. Благородний і вдячний 27-річний Лев, не дочекавшись з України своєї коханої Олени Уварової, з якою дружив з дитинства і пізнав перше кохання, бере шлюб з Альдоною. Повінчалися вони в тюремній церкві.

Згодом молодята вирушають у свою «шлюбну подорож» на нове місце заслання, призначене Симиренку, в місто Балаганськ. Це був ще глухіший за Красноярськ закуток сибірських просторів. До цього часу строк заслання Альдони закінчився, і вона подала прохання на дозвіл жити поряд із чоловіком. Жило подружжя в холодному бараку. Там вони втратили свого первістка...

Відбувши сім років сибірського заслання, Лев Платонович iз дружиною приїжджає до рідного Мліїва. Йому не дозволили жити в містах, тому він змушений через обставини і за покликом душі займатися садівництвом, зокрема виведенням і розмноженням сортів плодово-ягідних і декоративних дерев, кущів, а також квітникарством, продовжуючи при цьому справу свого батька.

Альдона Еміліївна, витримавши тяжкі випробування засланням, народивши на хуторі двох синів і дочку, не змогла стерпіти тихе й спокійне хуторське життя з порпанням у землі. Вона виїхала спочатку до Черкас, потім до Києва, займалася громадською діяльністю під прикриттям товариства Червоного Хреста. Діти взимку жили з матір'ю і навчалися в Києві, а влітку — у батька, насолоджуючись природою мліївських лісів, садів і парків.

Перше кохання Лева Платоновича й Олени Уварової спалахнуло з новою силою, і Олена, нібито спокутуючи свою вину перед судженим за те, що не поїхала за ним до Сибіру, стає Симиренкові дружиною і другом, активною помічницею вченого в його справах.

А Лев з особливою наснагою займається справами плодового розсадника, слава про який вийшла вже за кордони Російської імперії. Його статті публікують у наукових журналах, він розсилає в різні куточки імперії та в інші країни численні сорти саджанців яблук, груш, ягідників. А. П. Чехов замовляє йому троянди для своєї підмосковної дачі. Імперські кубки, золоті медалі зарубіжних товариств прикрашають його кабінет, завалений рукописами, вітчизняними і зарубіжними книгами, журналами.

У великому розсаднику, який мав сотні гектарів плодових насаджень, багато будівель, різноманітного інвентаря і в якому працювали десятки робітників, роль економки, дбайливої господарки виконувала Олена Уварова.

Олена Олександрівна ввійшла до домівки Симиренка і як господарка, і як турботлива дружина, розуміючи, що коханого треба звільнити від щоденних обов'язків побуту, які забирають багато часу, відриваючи від головного — від науки. Вона була і ключницею, і бухгалтером, і касиром, і вчителькою, а іноді й фельдшером, і акушеркою. Активна, красномовна, розумна і невтомна, вона встигала всюди: її можна було бачити в саду, в городі, в теплиці, в сушильні, в упаковочній для саджанців. При цьому Олена вважала себе щасливою, що мала можливість допомагати своєму чоловікові.

Ще відразу після заслання, повернувшись на батьківщину, Лев Платонович звернув увагу на яблуню біля домівки, вирощену його батьком. Плоди були зеленувато-золотисті зі специфічним ароматом і смаком. У жодному з вітчизняних і зарубіжних описів сортів яблук такого сорту не було зафіксовано. І Симиренко взявся активно за розмноження цього оригінального сорту, що якимось чудом з'явився на мліївській землі. Оцінюючи таку подію з висоти знань XXI століття, можна припустити, що з випадкового яблучного зернятка, яке впало на грунт, виросло дерево, високі якості якого з'явилися в результаті мутації. І це, звичайно, випадковість. Але те, що це дерево було помічене, доглянуте, вирощене і розповсюджене Симиренками, закономірна ознака величезної любові до кожної рослини і наукового підходу до долі унікального сорту. І в цьому заслуга і Платона, і Лева Симиренків.

Лев Платонович описав цей сорт, назвавши його на честь батька «Ренет Платона Симиренка». До наших днів дійшла легенда, яка розповідає про те, що цей сорт у Парижі на виставці плодової продукції, де була представлена велика кількість сортів яблук, отримав останнє місце за зовнішній вигляд і перше — золоту медаль — за смакові властивості й особливий аромат.

Довгий час за життя Симиренка, та й після його смерті, особливо в радянські часи, цей сорт і його регінатор (розповсюджувач) зазнавали нападків. Вважали, що цей сорт запозичено з-за кордону. Та всі докази антисимиренківців розбивались, коли справа доходила до характеристики за смаковими якостями, а особливо за його лежкість: яблука Симиренка, дозріваючи взимку, зберігаються до нового врожаю. Забігаючи наперед, скажемо, що сьогодні цей ренет вирощують у багатох країнах: Голландії, Чилі, Бразилії, Тайланді, Іспанії, Мадагаскарі, Португалії (всього в 12 країнах, не рахуючи Україну).

Та повернімося у XIX століття в Україну, яка тоді входила до Російської імперії і називалася зневажливо Малоросією.

Харківський цукрозаводчик Павло Іванович Харитоненко звертається до Симиренка за саджанцями і за порадами для Наталівського парку на Краснокутщині, заснованого його батьком. За це Лев Платонович просить у Павла Івановича не гроші, а знайти для мліївської школи доброго викладача початкових класів. Діти Харитоненка товаришували з сім'єю Мирона Хорішмана, дочка якого щойно закінчила Харківську гімназію. Так Софія Хорішман потрапляє в Мліїв і швидко стає подругою Олени Олександрівни, часто буває в Симиренків, допомагає у справах бухгалтерського обліку, у відправці саджанців та ін.

Раптово Олена Уварова важко захворіла і буквально за кілька днів недуга приковує енергійну жінку до ліжка. Передчуваючи свій близький кінець, вона заповідає своїй подрузі Софії не залишати на самоті Лева Платоновича, забезпечувати його побут і допомагати в його діяльності як ученого...

Свою унікальну книгу «Кримське промислове садівництво» Лев Симиренко присвятив «Світлої пам'яті незабутнього друга Олени Уварової-Симиренко», а над її могилою викарбував:

«Олена Уварова-Симиренко

1859–1906

Одною квіткою земля збідніла,

Одною зіркою збагатилося небо».

І так 28-річна Софія Миронівна стала спочатку другом 50-річного Лева Платоновича, а потім люблячою коханою дружиною і помічником. У них народилося троє дітей — два сина і дочка. Те, що одного з синів назвали на честь батька Левом, а дочку на честь матері Софією, свідчення великого кохання і глибокої взаємоповаги поміж подружжям.

Дякуючи молодій дружині, хоч і не скоро, але все ж затягнулася рана тяжкої втрати. Щастя і благополуччя знову запанували в сім'ї вченого. Він і далі розробляв наукові засади промислового садівництва, створюючи і розмножуючи численний асортимент плодово-ягідних і декоративних культур на основі великої унікальної колекції, яку в XX-му столітті називатимуть «генетичний банк». Такий банк у садівництві Лев Симиренко створив у світі одним із перших.

...Але щастя і нещастя існують у світі поряд. Почалася війна 1914 року. Голод і холод штовхали людей на злочини. Щоб вижити взимку, рубали на дрова навіть плодові дерева колекційного саду і цінні багаторічні насадження знаменитого парку Симиренків. Софія Миронівна стійко переносила всі негаразди життя, виховуючи дітей і даючи можливість чоловіку й далі займатися творчою працею.

Вибухнула революція. За загадкових обставин уночі у своєму будинку був смертельно поранений Лев Платонович. Софія сміливо кинулася в нічну темряву, звідки пролунав фатальний постріл з гвінтівки. До ранку Симиренко помер, не доживши кілька тижнів до 65-го дня народження. Доки дружина з домочадцями вели його коридором до кімнати, бандити вдерлися крізь вікно і, схопивши закривавлену одежу Лева Платоновича, щойно зняту з пораненого, зникли в нічній темряві...

Софія Миронівна кинулася за місцевим фельдшером. Але з'ясувалося, що куля, пронизавши передпліччя, перебила вену, і поранений утратив дуже багато крові. На шафі, що стояла в кімнаті, де на ліжку лежав поранений, догорав, потріскуючи, каганець. Лев Платонович важко стогнав, доживаючи останні миті свого життя. Його останні слова були звернені до дружини: «Софійко! Мою останню книгу слід назвати «Опис маточного асортименту мого розсадника»... і підписати – «Світлої пам'яті матері Тетяни Іванівни Овчиннікової-Симиренко». Передихнувши, додав: «Коректувати книгу доручаю своєму другові – Володимиру Микитовичу Дончеву...». Родина Дончевих жила в Бессарабії (тепер – Молдова), і Лев Платонович був у них з дружиною в 1914 році, часто згадував цю зустріч, листувався.... Вивчаючи подробиці цього вбивства, можна дійти висновків, що стріляли у Симиренка бандити, які не були особливо зацікавлені у вбивстві, – їм потрібен був лише доказ виконаного замовлення, а замовник, очевидно, був не місцевий, бо для місцевого не потрібен речовий доказ у вигляді закривавленої одежі. Отже, замовник був здалека – з Черкас чи з Києва, а можливо, ще й далі...Більшість дослідників вважають, що 65-річний український учений Лев Симиренко став чи не найпершою жертвою антиукраїнського молоху тоталітаризму. За загадкових обставин спіткала смерть у 1919 році і двох молодших братів Лева Платоновича – Миколу й Олексія, які мешкали в Києві...І хоч у трагічних подіях прослідковувалася рука нової влади як помста за симпатії до Української Народної Республіки, однак за радянських часів останню сім'ю Симиренка було визнано як сім'ю політичних каторжан і виділено невелике матеріальне забезпечення.

Через те, що син Лева Платоновича від першої дружини, професор Володимир Симиренко, який заснував перший Український інститут плодівництва, в 1938 році був розстріляний за звинуваченням, що не визнає мічуринське вчення, возведеного Сталіним у культ на ниві плодівництва, прізвище Симиренків було забуто на довгі роки...

Софія Миронівна під тиском обставин вимушена була покинути домівку Симиренків і переїхати до батька в Харків. Працювала то бухгалтером на заводі «Серп і молот», то в органах соціального забезпечення. Один із синів довгий час працював на ХТЗ інженером, інший, захопившись геологією, на жаль, загинув в експедиції на Кавказі. Молодша Софійка, закінчивши інститут гідрометеорології, довгі роки працювала викладачем.

У 60-ті роки минулого століття поступово почали повертатися забуті імена, в тому числі і Симиренків – ім'я Лева. Симиренка було присвоєно Мліївському інституту садівництва.

Остання дружина Симиренка Софія – його муза останнів років і днів життя, померла в 1963 році і похована на міському кладовищі Харкова...

Недавно дочці Лева Платоновича Софії Львівні виповнилося 90 років. Софія Львівна береже сімейні реліквії, які заповіла їй мати, не наважуючись поки що передати їх до музею. Це – сибірський щоденник Лева Платоновича, його книжка «Кримське промислове садівництво», численні фотознімки і сумний раритет — кулю, якою був смертельно поранений учений...

Минули десятиліття. Прокотилися українською землею роки тоталітаризму, голодомору і страшенної війни. Та на сотнях тисяч гектарів квітують приватні і громадські сади України. Квітує сад і в Млієві, де на теренах садової станції створено Мліївський інститут садівництва імені Лева Платоновича Симиренка. Існує музей родини Симиренків. Вічним пам'ятником династії Симиренків є квітучі сади України, а серед них один з кращих сортів яблуні – Ренет Симиренка.

Джерела:

1. Електронний ресурс: Режим доступу: http://cherkasy24.info/print:page,1,3546-muzi-sadv...

2. Електронний ресурс: Режим доступу: http://www.umoloda.kiev.ua/number/873/169/31785/

3. Електронний ресурс: Режим доступу: http://www.horodysche.org.ua/load/gazeta/horodysche/42.pdf

4. Електронний ресурс: Режим доступу: http://narodna.pravda.com.ua/local/4a499841ecbd6/