Мова
Мова
Роль жінки під час війни тривалий час, особливо в радянських реаліях, лишалася на узбіччі офіційних репрезентацій подій та комеморативних практик. Коли ж подібні сюжети й виринали, то звучали в унісон із загальнодержавним каноном подання історії “Великої Вітчизняної війни” і лише як доповнення до “героїчного пориву радянського народу” в боротьбі з ворогом.
Ми ще можемо дізнатися про жінку у військовій формі на передовій, про санітарку, що виносила поранених під зливою куль. А от про жінку, яка жила під нацистською окупацією і не чинила збройного опору, не була підпільницею, а просто чекала своїх синів або рятувала чужих дітей, вижила або загинула під час Голокосту, та про багатьох інших, навіть не згадувалося. Дозволялося лише про героїзм і жертовність.
На початку 1980-х нобелівська лауреатка Світлана Алексієвич привернула увагу до долі жінок, подивилася на війну їхніми очима: “Все, що нам відомо про війну, ми знаємо з “чоловічого голосу”. Ми всі в полоні “чоловічих” уявлень і “чоловічих” відчуттів війни. “Чоловічих” слів. А жінки мовчать. […] Мовчать навіть ті, хто був на фронті. Якщо раптом починають згадувати, то розповідають не “жіночу” війну, а “чоловічу” (“У війни не жіноче обличчя”). Письменниця зібрала спогади жінок-червоноармійок, і згодом вони стали основою її книжки.
Проте перше видання побачило світ із численними купюрами. Радянська візія війни як романтичного, героїчного, переможного пориву народу спотворювало і спотворює уявлення нащадків. Людина постійно жила у воєнізованому суспільстві, мусила бути готовою взятися за зброю у будь-який момент, померти в ім’я вождя за батьківщину. Такі уявлення про війну насаджують у Росії й донині.
Насправді ж війна — це катастрофа, трагедія, мільйони загиблих, скалічені тіла і душі… Розуміння цього допомагає уникати майбутніх конфліктів, натомість героїзація і романтизація війни призводить до ескалації нових.
Повертатися до жіночих історій Другої світової в Україні почали лише нещодавно. Важливу роль у поверненні в людську пам’ять забутих сюжетів війни відіграло видання 2015 р. збірника “Жінки Центральної та Східної Європи у Другій світовій війні”. Цьогоріч заходи з відзначення 8 і 9 Травня — Дня пам’яті та примирення і Дня перемоги над нацизмом — відбуватимуться і на вшанування жінок, на долю яких випало пережити ту добу. УІНП започаткував проект “Жіночі історії Другої світової”.
Назва книжки Світлани Алексієвич “У війни не жіноче обличчя…” стала із часом крилатим висловом. У цій публікації пропонуємо історії чотирьох жінок, яким довелося пережити жахіття і бойових, і окупаційних буднів.
Листи донечці
Марія Бабінчук (псевдо — “Ксеня”, “Калина”, у шлюбі — Вацеба), член ОУН, підпільниця, народилася 1924 р. у селі Старий Лисець Тисменицького району Станіславської (нині — Івано-Франківської області). Закінчила гімназію сестер-василіанок у Станіславі та медичні курси. Війна для Марії почалася найраніше за всіх героїнь цієї оповіді, 1 вересня 1939 р. Коли спалахнула німецько-радянська, Марії виповнилося сімнадцять. Тоді ж, 1941 р., вона вступила до ОУН, організувала юнацький осередок у рідному селі. Працюючи у станіславському шпиталі, діставала ліки для підпільників. У підпіллі опинилася 1944 р.
Упівці продовжували боротися за незалежність України й після завершення Другої світової. Серед них Марія знайшла і свою долю — Григорія Вацебу (“Сулиму”), який очолював Станіславський і Галицький надрайоновий провід, а згодом — Надвірнянський. 1950-го став заступником керівника Калуського окружного проводу ОУН. 6 липня 1950 р. відбулося весілля “Калини” і “Сулими”. А 28 серпня у молодят народилася донечка, яку назвали Мотрею. Молода мати не мала можливості вповні відчути своє материнство: “На четвертому дні після Твого народження батько з хлопцями забрав Тебе від мене і поніс в село на виховання.
Чи можеш собі уявити, як нелегко мені було віддати Тебе у невідоме! Але не було ради: колиба, холодно, молока нема… “Партизанка з дитиною!.. Неможливе…” Я кричала, била всіх, грозила, але тільки в душі, бо коли подумала, що кривда діється тільки для мене, то привела нерви до порядку, помолилась і віддала Тебе на опіку Всевишнього і чужим людям. Ми самі собі не належимо”. Так писала Марія в листі до своєї малої в надії, що донечка колись його прочитає.
За чотири тижні батьки мусили вирушити на Захід, лишивши дитину. Молода мати загинула в сутичці з гебістами на хуторі Ловаги Рожнятівського району…
Для Марії Бабінчук війна тривала найдовше — ще кілька років після 1945-го. Їй не довелося зазнати радості перемоги над ворогом, бо вона не повернулася з цієї, її, війни.
Донечку Григорія і Марії виховала Гафія Маківчук, яка 1957 р. передала дитину рідним Марії. Як пам’ять про себе, як заповіт дитині батьки залишили два листи — від мами, інтимний і проникливий, і від батька, який прагнув бачити в дочці гідну продовжувачку його життєвих принципів: “Залишаю на твоїм чолі батьківський поцілунок і благословляю тебе! Хай Всевишній обереже тебе своєю опікою і дозволить дожити до волі, якої ми так прагнемо! Останні мої слова до тебе — це заповіт: Добро нації — найвищий наказ! Для неї маєш віддати свої сили, розум, життя — так, як ми з матір’ю кладемо свої голови на її жертівник”.
Вижила, щоб свідчити
Геня Баташева, киянка з єврейської родини, народилася 1924 р. Саме перед війною пішла працювати. Батька мобілізували до Червоної армії. Сім’я лишилася в окупованому Києві: мама, якій не виповнилося й 40 років, сестра- близнючка Ліза і братик 11 років. Мешкали на вулиці Тургенєвській, 46. В інтерв’ю, яке Геня Яківна дала в Ізраїлі 1992 р., вона дуже тепло згадує своє дитинство, сусідів, спільне життя, ігри, маленькі свята.
19 вересня 1941 р. німці увійшли в Київ. 28 вересня з’явилися оголошення з вимогою всім євреям зібратися на вулицях Мельникова і Дегтярівській. Різні чутки ширилися серед населення, а найбільше про те, що всіх євреїв вивезуть на нове місце проживання. Родина Баташевих опинилася в Бабиному Яру. Те, що побачила Геня, глибоко вразило її. На землі лежало й плакало кимось загублене немовля. Нацист підійшов і прикладом розтрощив йому голівку… Геня знепритомніла. Коли оговталася, рідних поруч не було. Вона кинулася шукати, але натрапила в натовпі тільки на 14-річну дівчинку, що мешкала в тому ж дворі. Її звали Марія Пальті. Обидві були біляві, і їм якось вдалося переконати охоронців, що вони не єврейки.
Опинившись у своєму дворі, дівчата постукали до підвалу. Там мешкала сім’я Лущеєвих. У них була донька, 17-річна Оля, яка товаришувала з Гениною сестрою Лізою. Геня і Марія якийсь час переховувалися в цих добрих людей, але весь час думали, як бути далі. Бо якби схованку викрили, смерть загрожувала б не тільки їм, єврейкам, а й усій родині Лущеєвих.
На щастя, Микола Сорока, який мешкав у їхньому дворі, був підпільником. Він дістав дівчатам фальшиві документи і допоміг вибратися з окупованого Києва. Геня і Марія витримали чимало випробувань перш ніж перейшли лінію фронту. В тилу дівчата працювали на різних роботах. Після війни батько Гені повернувся з фронту додому, шукав сім’ю, якої вже не було… Тільки згодом через Лущеєвих знайшов єдину вцілілу Геню. Після війни Геня Баташева повернулася до Києва, вийшла заміж, працювала бухгалтером. Вона була одним з небагатьох свідків розстрілів у Бабиному Яру. Проте згадувати про трагедію єврейства в СРСР було заборонено, говорили про місце масової страти “радянських мирних громадян”. На повен голос ця історія зазвучала після здобуття Україною незалежності. Геня Баташева давала свідчення про злочини нацистів, стала героїнею фільмів “Шолом, мир вам” (1990), “Дорога довжиною в півстоліття” (1991) та ін. На початку 1990-х виїхала до Ізраїлю, де й померла 1999 р.
Хто рятує одне життя, рятує цілий світ
Олександра Шулежко народилася 1903 р. в селі Михайлівка Драбівського району (нині — Черкащина). Походила з заможної родини селян Шелудьків, закінчила гімназію, потім — педучилище. 1921 р. вийшла заміж за Федора Шулежка, який згодом став священиком Української автокефальної православної церкви. Його репресували 1937 р. Олександра залишилася сама з чотирма дітьми. Один син помер немовлям, другий став танкістом, згорів заживо під час війни, а дві доньки, Алла і Лариса, вижили.
У роки війни Олександра Шулежко врятувала від смерті й голоду 102 дитини; з них 25 були євреями. Вона зуміла організувати притулок для дітей-безхатченків у Черкасах. Після окупації Черкас Олександра Максимівна бачила багато бездомних і сиріт. До рішення створити притулок спонукала зустріч з маленьким хлопчиком. Він сидів біля померлої жінки на вулиці. Олександра Максимівна привела дитину до себе додому. Згодом з’явився ще один знайда. Вона звернулася до гебітскомісара Черкас із пропозицією створити дитячий будинок. Ініціатива знайшла відгук. Із часом Олександра змогла якимось дивом розжитися й на фінансові вливання від німецької влади для дитбудинку. Організувала на невеличкій земельній ділянці господарство: тримали курей, кіз, поросят. Усім тим опікувалися вихованці.
Завдяки хоробрості, винахідливості й піклуванню Олександри Шулежко діти вижили. Вона приймала у притулок усіх без винятку. Поміж інших дітей з’явилися й єврейські. Їх записували як українців, греків, вірмен або татар залежно від особливостей зовнішності. Цій мужній жінці було що втрачати: вона ризикувала власним життям і життям своїх дітей. Черкаські поліцаї написали на неї донос, і німецька поліція частенько навідувала притулок. Єврейських дітей переховували в ізоляторі. Німцям казали, що там тримають інфекційних хворих. Олександра Максимівна, завдяки доброму знанню німецької мови, переконала гебітскомісара у безпідставності підозр поліцая Руднєва.
Коли німці відступали, вони примусово евакуювали й дитячий будинок. Гебітскомісар виділив дві машини. Олександра Шулежко прилаштувала частину вихованців у навколишніх селах, але з іншими мусила рушати з німцями. Вони доїхали до Вінницької області. Звідти Олександра Максимівна зуміла знову дістатися з дітьми до Черкас. Та тут її чекали. У місто повернулася радянська влада. Виховательку відсторонили від спілкування з дітьми, заборонили працювати за фахом. Олександра Максимівна влаштувалася на роботу до реєстратури. До 1968 р. її підозрювали у співпраці з нацистами. Натомість вихованці жінки завжди тепло згадували свою другу маму.
Олександра Шулежко померла 1994 р. Через рік їй присвоїли почесне звання Праведник народів світу.
Сила материнської любові
Євдокії Лисенко на момент початку війни між СРСР і Третім Рейхом виповнилося 52 роки. Мешкала вона в селі Бровахи (нині — Корсунь-Шевченківського району на Черкащині). Жінка рано овдовіла: чоловік Макар Несторович помер перед війною. Дітей мали шістнадцятеро: 11 хлопців і п’ятьох дівчат. 1933-го один хлопчик помер. Можемо собі уявити, як тяжко було жінці! Ніхто з її дітей не закінчив повністю школи, бо жили бідно, всі мусили працювати. Коли почалася війна, мати провела всіх десятьох синів до Червоної армії. П’ятьох з них призвали вже після визволення села від німців. Материнська молитва зберегла дітей: усі десятеро синів Євдокії Лисенко повернулися живими! Першим, іще 1944 р., до матері прийшов син Микола. Дивом вижив, усі його товариші загинули. Син Феодосій під Будапештом натрапив на міну і залишився без ноги. Мати плакала, та все ж тішилися, що вернувся живим. Василь Лисенко, єдиний серед братів офіцер, командував взводом, мінометною батареєю. Останніми повернулися Степан і Павло — аж 1947-го. Брати воювали в різних військових підрозділах. Їхні дороги пролягли через Україну, Румунію, Болгарію, Угорщину й Чехословаччину. Наймолодшому Олександрові, якому 1944 р. виповнилося лише вісімнадцять, довелося штурмувати Берлін.
Євдокії Лисенко присвоїли почесне звання “Мати-героїня”. Хоча в нагородному документі зазначено лише десятеро її дітей. Очевидно, дівчат не врахували… Померла Євдокія Лисенко 1963 р. 1984-го в селі Бровахи їй відкрили пам’ятник. Нині тут на обласному рівні відзначають День матері.
Кожна з викладених вище історій — про звичайну жінку, яких були тисячі в те воєнне лихоліття.
Ще кілька років тому ми, читаючи або чуючи подібні історії, сприймали їх як щось далеке, як події з минулого, що для більшості з нас не були пережитим досвідом. Нині українське суспільство перебуває в умовах війни. Підлої, підступної, неоголошеної. Чоловіки й жінки знову змушені обстоювати власну свободу зі зброєю в руках, виносити поранених з передової, жити в окупації. Діти залишаються сиротами, потребують житла й захисту, матері тривожно чекають повернення синів… Росія, яка нав’язала нам цю війну, успадкувала від СРСР і практику вшанування полеглих у тій війні. Наріжним каменем у цій державі є пам’ять про “Велику Вітчизняну”. Там і далі шукають примарних ворогів: “фашистів”, “нацистів”, “бандерівців”… Україна потребує іншого, не радянського парадного, погляду на Другу світову. Погляду на війну, в якій опинилися звичайні люди, що пройшли через неї різними шляхами або залишилися в її вирі назавжди.
Вікторія Яременко
Джерело: Дзеркало тижня
Ми ще можемо дізнатися про жінку у військовій формі на передовій, про санітарку, що виносила поранених під зливою куль. А от про жінку, яка жила під нацистською окупацією і не чинила збройного опору, не була підпільницею, а просто чекала своїх синів або рятувала чужих дітей, вижила або загинула під час Голокосту, та про багатьох інших, навіть не згадувалося. Дозволялося лише про героїзм і жертовність.
На початку 1980-х нобелівська лауреатка Світлана Алексієвич привернула увагу до долі жінок, подивилася на війну їхніми очима: “Все, що нам відомо про війну, ми знаємо з “чоловічого голосу”. Ми всі в полоні “чоловічих” уявлень і “чоловічих” відчуттів війни. “Чоловічих” слів. А жінки мовчать. […] Мовчать навіть ті, хто був на фронті. Якщо раптом починають згадувати, то розповідають не “жіночу” війну, а “чоловічу” (“У війни не жіноче обличчя”). Письменниця зібрала спогади жінок-червоноармійок, і згодом вони стали основою її книжки.
Проте перше видання побачило світ із численними купюрами. Радянська візія війни як романтичного, героїчного, переможного пориву народу спотворювало і спотворює уявлення нащадків. Людина постійно жила у воєнізованому суспільстві, мусила бути готовою взятися за зброю у будь-який момент, померти в ім’я вождя за батьківщину. Такі уявлення про війну насаджують у Росії й донині.
Насправді ж війна — це катастрофа, трагедія, мільйони загиблих, скалічені тіла і душі… Розуміння цього допомагає уникати майбутніх конфліктів, натомість героїзація і романтизація війни призводить до ескалації нових.
Повертатися до жіночих історій Другої світової в Україні почали лише нещодавно. Важливу роль у поверненні в людську пам’ять забутих сюжетів війни відіграло видання 2015 р. збірника “Жінки Центральної та Східної Європи у Другій світовій війні”. Цьогоріч заходи з відзначення 8 і 9 Травня — Дня пам’яті та примирення і Дня перемоги над нацизмом — відбуватимуться і на вшанування жінок, на долю яких випало пережити ту добу. УІНП започаткував проект “Жіночі історії Другої світової”.
Назва книжки Світлани Алексієвич “У війни не жіноче обличчя…” стала із часом крилатим висловом. У цій публікації пропонуємо історії чотирьох жінок, яким довелося пережити жахіття і бойових, і окупаційних буднів.
Листи донечці
Марія Бабінчук (псевдо — “Ксеня”, “Калина”, у шлюбі — Вацеба), член ОУН, підпільниця, народилася 1924 р. у селі Старий Лисець Тисменицького району Станіславської (нині — Івано-Франківської області). Закінчила гімназію сестер-василіанок у Станіславі та медичні курси. Війна для Марії почалася найраніше за всіх героїнь цієї оповіді, 1 вересня 1939 р. Коли спалахнула німецько-радянська, Марії виповнилося сімнадцять. Тоді ж, 1941 р., вона вступила до ОУН, організувала юнацький осередок у рідному селі. Працюючи у станіславському шпиталі, діставала ліки для підпільників. У підпіллі опинилася 1944 р.
Упівці продовжували боротися за незалежність України й після завершення Другої світової. Серед них Марія знайшла і свою долю — Григорія Вацебу (“Сулиму”), який очолював Станіславський і Галицький надрайоновий провід, а згодом — Надвірнянський. 1950-го став заступником керівника Калуського окружного проводу ОУН. 6 липня 1950 р. відбулося весілля “Калини” і “Сулими”. А 28 серпня у молодят народилася донечка, яку назвали Мотрею. Молода мати не мала можливості вповні відчути своє материнство: “На четвертому дні після Твого народження батько з хлопцями забрав Тебе від мене і поніс в село на виховання.
Чи можеш собі уявити, як нелегко мені було віддати Тебе у невідоме! Але не було ради: колиба, холодно, молока нема… “Партизанка з дитиною!.. Неможливе…” Я кричала, била всіх, грозила, але тільки в душі, бо коли подумала, що кривда діється тільки для мене, то привела нерви до порядку, помолилась і віддала Тебе на опіку Всевишнього і чужим людям. Ми самі собі не належимо”. Так писала Марія в листі до своєї малої в надії, що донечка колись його прочитає.
За чотири тижні батьки мусили вирушити на Захід, лишивши дитину. Молода мати загинула в сутичці з гебістами на хуторі Ловаги Рожнятівського району…
Для Марії Бабінчук війна тривала найдовше — ще кілька років після 1945-го. Їй не довелося зазнати радості перемоги над ворогом, бо вона не повернулася з цієї, її, війни.
Донечку Григорія і Марії виховала Гафія Маківчук, яка 1957 р. передала дитину рідним Марії. Як пам’ять про себе, як заповіт дитині батьки залишили два листи — від мами, інтимний і проникливий, і від батька, який прагнув бачити в дочці гідну продовжувачку його життєвих принципів: “Залишаю на твоїм чолі батьківський поцілунок і благословляю тебе! Хай Всевишній обереже тебе своєю опікою і дозволить дожити до волі, якої ми так прагнемо! Останні мої слова до тебе — це заповіт: Добро нації — найвищий наказ! Для неї маєш віддати свої сили, розум, життя — так, як ми з матір’ю кладемо свої голови на її жертівник”.
Вижила, щоб свідчити
Геня Баташева, киянка з єврейської родини, народилася 1924 р. Саме перед війною пішла працювати. Батька мобілізували до Червоної армії. Сім’я лишилася в окупованому Києві: мама, якій не виповнилося й 40 років, сестра- близнючка Ліза і братик 11 років. Мешкали на вулиці Тургенєвській, 46. В інтерв’ю, яке Геня Яківна дала в Ізраїлі 1992 р., вона дуже тепло згадує своє дитинство, сусідів, спільне життя, ігри, маленькі свята.
19 вересня 1941 р. німці увійшли в Київ. 28 вересня з’явилися оголошення з вимогою всім євреям зібратися на вулицях Мельникова і Дегтярівській. Різні чутки ширилися серед населення, а найбільше про те, що всіх євреїв вивезуть на нове місце проживання. Родина Баташевих опинилася в Бабиному Яру. Те, що побачила Геня, глибоко вразило її. На землі лежало й плакало кимось загублене немовля. Нацист підійшов і прикладом розтрощив йому голівку… Геня знепритомніла. Коли оговталася, рідних поруч не було. Вона кинулася шукати, але натрапила в натовпі тільки на 14-річну дівчинку, що мешкала в тому ж дворі. Її звали Марія Пальті. Обидві були біляві, і їм якось вдалося переконати охоронців, що вони не єврейки.
Опинившись у своєму дворі, дівчата постукали до підвалу. Там мешкала сім’я Лущеєвих. У них була донька, 17-річна Оля, яка товаришувала з Гениною сестрою Лізою. Геня і Марія якийсь час переховувалися в цих добрих людей, але весь час думали, як бути далі. Бо якби схованку викрили, смерть загрожувала б не тільки їм, єврейкам, а й усій родині Лущеєвих.
На щастя, Микола Сорока, який мешкав у їхньому дворі, був підпільником. Він дістав дівчатам фальшиві документи і допоміг вибратися з окупованого Києва. Геня і Марія витримали чимало випробувань перш ніж перейшли лінію фронту. В тилу дівчата працювали на різних роботах. Після війни батько Гені повернувся з фронту додому, шукав сім’ю, якої вже не було… Тільки згодом через Лущеєвих знайшов єдину вцілілу Геню. Після війни Геня Баташева повернулася до Києва, вийшла заміж, працювала бухгалтером. Вона була одним з небагатьох свідків розстрілів у Бабиному Яру. Проте згадувати про трагедію єврейства в СРСР було заборонено, говорили про місце масової страти “радянських мирних громадян”. На повен голос ця історія зазвучала після здобуття Україною незалежності. Геня Баташева давала свідчення про злочини нацистів, стала героїнею фільмів “Шолом, мир вам” (1990), “Дорога довжиною в півстоліття” (1991) та ін. На початку 1990-х виїхала до Ізраїлю, де й померла 1999 р.
Хто рятує одне життя, рятує цілий світ
Олександра Шулежко народилася 1903 р. в селі Михайлівка Драбівського району (нині — Черкащина). Походила з заможної родини селян Шелудьків, закінчила гімназію, потім — педучилище. 1921 р. вийшла заміж за Федора Шулежка, який згодом став священиком Української автокефальної православної церкви. Його репресували 1937 р. Олександра залишилася сама з чотирма дітьми. Один син помер немовлям, другий став танкістом, згорів заживо під час війни, а дві доньки, Алла і Лариса, вижили.
У роки війни Олександра Шулежко врятувала від смерті й голоду 102 дитини; з них 25 були євреями. Вона зуміла організувати притулок для дітей-безхатченків у Черкасах. Після окупації Черкас Олександра Максимівна бачила багато бездомних і сиріт. До рішення створити притулок спонукала зустріч з маленьким хлопчиком. Він сидів біля померлої жінки на вулиці. Олександра Максимівна привела дитину до себе додому. Згодом з’явився ще один знайда. Вона звернулася до гебітскомісара Черкас із пропозицією створити дитячий будинок. Ініціатива знайшла відгук. Із часом Олександра змогла якимось дивом розжитися й на фінансові вливання від німецької влади для дитбудинку. Організувала на невеличкій земельній ділянці господарство: тримали курей, кіз, поросят. Усім тим опікувалися вихованці.
Завдяки хоробрості, винахідливості й піклуванню Олександри Шулежко діти вижили. Вона приймала у притулок усіх без винятку. Поміж інших дітей з’явилися й єврейські. Їх записували як українців, греків, вірмен або татар залежно від особливостей зовнішності. Цій мужній жінці було що втрачати: вона ризикувала власним життям і життям своїх дітей. Черкаські поліцаї написали на неї донос, і німецька поліція частенько навідувала притулок. Єврейських дітей переховували в ізоляторі. Німцям казали, що там тримають інфекційних хворих. Олександра Максимівна, завдяки доброму знанню німецької мови, переконала гебітскомісара у безпідставності підозр поліцая Руднєва.
Коли німці відступали, вони примусово евакуювали й дитячий будинок. Гебітскомісар виділив дві машини. Олександра Шулежко прилаштувала частину вихованців у навколишніх селах, але з іншими мусила рушати з німцями. Вони доїхали до Вінницької області. Звідти Олександра Максимівна зуміла знову дістатися з дітьми до Черкас. Та тут її чекали. У місто повернулася радянська влада. Виховательку відсторонили від спілкування з дітьми, заборонили працювати за фахом. Олександра Максимівна влаштувалася на роботу до реєстратури. До 1968 р. її підозрювали у співпраці з нацистами. Натомість вихованці жінки завжди тепло згадували свою другу маму.
Олександра Шулежко померла 1994 р. Через рік їй присвоїли почесне звання Праведник народів світу.
Сила материнської любові
Євдокії Лисенко на момент початку війни між СРСР і Третім Рейхом виповнилося 52 роки. Мешкала вона в селі Бровахи (нині — Корсунь-Шевченківського району на Черкащині). Жінка рано овдовіла: чоловік Макар Несторович помер перед війною. Дітей мали шістнадцятеро: 11 хлопців і п’ятьох дівчат. 1933-го один хлопчик помер. Можемо собі уявити, як тяжко було жінці! Ніхто з її дітей не закінчив повністю школи, бо жили бідно, всі мусили працювати. Коли почалася війна, мати провела всіх десятьох синів до Червоної армії. П’ятьох з них призвали вже після визволення села від німців. Материнська молитва зберегла дітей: усі десятеро синів Євдокії Лисенко повернулися живими! Першим, іще 1944 р., до матері прийшов син Микола. Дивом вижив, усі його товариші загинули. Син Феодосій під Будапештом натрапив на міну і залишився без ноги. Мати плакала, та все ж тішилися, що вернувся живим. Василь Лисенко, єдиний серед братів офіцер, командував взводом, мінометною батареєю. Останніми повернулися Степан і Павло — аж 1947-го. Брати воювали в різних військових підрозділах. Їхні дороги пролягли через Україну, Румунію, Болгарію, Угорщину й Чехословаччину. Наймолодшому Олександрові, якому 1944 р. виповнилося лише вісімнадцять, довелося штурмувати Берлін.
Євдокії Лисенко присвоїли почесне звання “Мати-героїня”. Хоча в нагородному документі зазначено лише десятеро її дітей. Очевидно, дівчат не врахували… Померла Євдокія Лисенко 1963 р. 1984-го в селі Бровахи їй відкрили пам’ятник. Нині тут на обласному рівні відзначають День матері.
Кожна з викладених вище історій — про звичайну жінку, яких були тисячі в те воєнне лихоліття.
Ще кілька років тому ми, читаючи або чуючи подібні історії, сприймали їх як щось далеке, як події з минулого, що для більшості з нас не були пережитим досвідом. Нині українське суспільство перебуває в умовах війни. Підлої, підступної, неоголошеної. Чоловіки й жінки знову змушені обстоювати власну свободу зі зброєю в руках, виносити поранених з передової, жити в окупації. Діти залишаються сиротами, потребують житла й захисту, матері тривожно чекають повернення синів… Росія, яка нав’язала нам цю війну, успадкувала від СРСР і практику вшанування полеглих у тій війні. Наріжним каменем у цій державі є пам’ять про “Велику Вітчизняну”. Там і далі шукають примарних ворогів: “фашистів”, “нацистів”, “бандерівців”… Україна потребує іншого, не радянського парадного, погляду на Другу світову. Погляду на війну, в якій опинилися звичайні люди, що пройшли через неї різними шляхами або залишилися в її вирі назавжди.
Вікторія Яременко
Джерело: Дзеркало тижня
" data-image="/storage/app/uploads/public/590/dc4/760/590dc476015be675252449.jpg" data-services="vkontakte,facebook,odnoklassniki,gplus,twitter">