Мова
Мова
В суботу 16 вересня о 12.00 у Черкаському обласному художньому музеї (Хрещатик, 259) відбулась творча зустріч з ТЕТЯНОЮ СОСУЛІНОЮ авторкою виставки гобеленів, присвяченої 20-ій річниці пам᾿яті М. Приймаченко.
Гості заходу дізнались про унікальне соціокультурне явище, котре зародилося в колективній свідомості народу – наївне мистецтво, про архетипи, закодовані в оригінальних художніх образах авторки, про деякі секрети техніки створення гобеленів.
Українське «наївне» мистецтво є унікальним культурним явищем, котре зародилося в колективних практиках народу і розвивалося за власними законами відтворення міфопростору свідомості. Воно має міцні фольклорні корені і тісно пов’язане з народним мистецтвом, що обумовлює його автентичність і національну самобутність. Народні митці часто запозичували та переосмислювали сюжети знаних художників, пов’язані з народним побутом і традиціями.
На початку ХХ століття поглиблюється взаємодія між професійним та наївним мистецтвом, й починається зворотний процес: художники різних течій авангарду захоплюються безпосередністю і простотою творчості непрофесійних малярів і популяризують їхні роботи. Відомі приклади: Пабло Пікассо, Анрі Матісс, Казимир Малевич.
Особливістю українського культурного простору був інтерес до творчості майстрів народного примітиву впродовж майже всієї другої половини XX ст. Результатом такої співпраці стала творчість цілої плеяди «наївних» митців, які творили на межі з авангардом, одна з яких – Марія Приймаченко.
Марія Приймаченко запозичувала окремі сюжети, іконографічні схеми від народної картини, застосовуючи орнаментальні метафори та символи, подаючи їх крізь призму власного світосприйняття, не порушуючи «вихідний код» твору. У такий спосіб відбувається трансляція в культурі глибоко традиційних, автентичних образів колективної свідомості народу.
На початку ХХІ століття в Україні посилилося тяжіння митців до фольклору і міфологізму, до чистих джерел «наївного» мистецтва. Сучасні художники, звертаючись до цієї теми, формують своєрідний діалог з «наївом», пропонуючи власну візуальну рецепцію традиційних сюжетів.
Концепт виставки Тетяни Сосуліної якраз і містить у собі ідею «збереження пам᾿яті», трансляції архетипних образів колективного несвідомого українців від «наївного» мистецтва Марії Приймаченко.
Виставка викликала неабиякий інтерес у студентів та викладачів нашого інституту. Це – інтерес до теми українського наїву та культурного запозичення, як форми самозбереження культури.
В межах гуманітарного напряму «Мистецтво естетичного сприймання» ми проводимо творчі зустрічі з художниками, творчість яких викликала резонанс, схвилювала, змусила замислитись. Ми такі зустрічі окреслили спільною назвою «Філософ і художник: поле перетину».
Пушонкова Оксана та Шевченко Зоя провели інтерв᾿ю з художницею, яка розкрила своє розуміння власного виставкового проекту.
П.О. Тетяно! Що надихнуло Вас на створення цієї виставки? Адже ми знаємо Вас я авторку багатьох виставок гобеленів, які в змістовному відношенні презентують широку палітру почуттів та переживань сучасної людини, відтворюють різноманітні стани природи в різних техніках, й звісно, це – міфосвіт українства.
С.Т. Моя виставка присвячена Марії Приймаченко, яку я по праву вважаю «українською Піросмані». Моя мета – подати не лише в іншому матеріалі, але й в іншому контексті її роботи, які, як я знаю, ще за радянських часів зазнавали недбалості у збереженні, тому місія сучасних художників – продовжити життя її творів. Ця виставка – вшанування пам᾿яті великої Марії, адже в роботах залишилась її Душа. І хоча сьогодні Марію Приймаченко часто позиціонують як візуальний бренд української культури – думаю, ми маємо розуміти, що за життя ця людина не була гідно пошанована, як і той же Піросмані. Грузинський художник Кандарелі для мене був прикладом в роботі, бо він сотворив диво творчості в своєму гобелені-присвяті Піросмані і отримав у Грузії ще за часів СРСР за неї Державну премію. Маємо розуміти, що за кожним твором – жива людина.
П.О. Хочу Вас запитати про вищезгадані контексти. Які особливості власне Вашого світобачення в цих роботах представлено?
С.Т. Перш за все, це – колір, техніка виконання, гра фактур. Образи Марії Приймаченко канонічно усталені, впізнанні. Їх неможливо змінити по формі. Як і іконний канон. Звісно, вони в моєму контексті переосмислюються, «граються». Деякі роботи знаходять собі пару, бо створюють диптихи, триптихи, тоді я відповідно контексту даю їм і іншу назву, як от триптих «Герніка по-українськи» та диптих «Пара». Проте в самій роботі смислове навантаження на кольорах та об᾿ємній фактурі, притримуючись канонічності образів.
П.О. Так, якщо згадати мистецтво орнаментальних гобеленів, там також йде незмінна канва, на яку напластовується творча фантазія ретранслятора, тобто автора, який вступає начебто в діалог з традицією.
Ш.З. Тетяно, розкажіть докладніше про триптихи. Я помічаю в Ваших роботах ідеї взаємодії чоловічого й жіночого начал, як універсальних принципів світобудови.
С.Т. Так, зверніть увагу на ці три гобелени – «Герніка по-українські». Так я їх з любов᾿ю називаю. Їх поєднує не лише кольорова гама. Центральна частина триптиха – «Квітка пам᾿яті» – мальва, своєрідне дерево життя, яке вібрало в собі орнаменти соборної України і символізує два Майдани. Дві квітки по вертикалі – пам᾿ять. Працюючи над гобеленом, я розкриваю різні смислові пласти образів. Центр квітки це й підкова, й водночас синя птаха щастя. Мальва тут – дерево життя, а права й ліва частини триптиха – жіночий й чоловічий образи, які через колір намагаюсь розкрити характерно, як це роблю в живописі. Вона – лагідна, але й хитренька «Панна», він – агресивний, сильний, але водночас добрий душею, намагається співати – «Перша пісня на Землі». Можливо, так зароджується кохання? Ось ці двоє – теж парочка. Вона – «Курка-Чубатурка», яка зайнята спогляданням свого прекрасного хвоста в очікуванні золотих яєць, продовження роду. Типовий образ з матріархату. Він – «Бикокріль». Але хіба можна поєднати в собі такі протилежні риси – бика й кроля водночас? Силу і слабкість? Тому він тут дещо у розпачі (Сміється). Змирився…
П.О. В Ваших роботах я не вперше спостерігаю багато іронії.
С.Т. Гарні вчителі були. Мала з кого брати приклад, у кого вчитись. Хоча би у Діда Нарбута, класики літератури: Котляревський, Гоголь, Нечуй-Левицький, тощо.
Ш.З. Розкажіть про техніку гобелену. З якими проблемами Ви зіштовхуєтесь, скільки часу витрачаєте на створення одного гобелену?
С.Т. Ця техніка затратна в часі, доволі проста у виконанні. Потребує певних знань та досвіду. Звісно, вона є затратною в матеріальному відношенні, але й навіть це не головна проблема. Наприклад, раніше я користувалась російськими нитками, «Черкащанкою», «Дарничанкою», нитками Чернігівського камвольно-суконного комбінату, а зараз турецькими, тому деякі роботи, що було розпочато, доводилось «рятувати», адже ці нитки абсолютно різні.
У день я роблю приблизно 5 см роботи.
П.О. Як Ви ставитесь до самого процесу роботи? Що для Вас ця кропітка робота означає?
С.Т. Марія Приймаченко казала, що любить вузлики зав᾿язувати на чому прийдеться. От і я вузликами користуюсь. Вплітаю їх у тло гобелена. Працюю. Творю. Хоча для наших предків плетіння, зав᾿язування вузликів носило сакральний характер. А я ще й притримуюсь думки, що при ткацтві використовують в роботі дві руки, а отже працюють обидві півкулі мізків. Заряджуюсь на добро!
Ш.З. Так, навіть вважалося що через таку роботу дівчина «тче долю».
Т.С. Так, для молодого покоління, учнів і студентів, сьогодні цікаво не лише подивитися, а й зрозуміти, як це робили наші предки, для чого, що вони переживали, частиною якого обрядового дійства це було. У професійних художників, на відміну від «наївних», примітив вже не є способом світобачення, а певним прийомом, фактором стильового збагачення. Тому хотілося б через форми музейної педагогіки розкрити для підростаючого покоління та студентів глибину й велич цих образів, їхню живу динаміку, буття в культурі. Вічне.
Більше фото ТУТ
Гості заходу дізнались про унікальне соціокультурне явище, котре зародилося в колективній свідомості народу – наївне мистецтво, про архетипи, закодовані в оригінальних художніх образах авторки, про деякі секрети техніки створення гобеленів.
Українське «наївне» мистецтво є унікальним культурним явищем, котре зародилося в колективних практиках народу і розвивалося за власними законами відтворення міфопростору свідомості. Воно має міцні фольклорні корені і тісно пов’язане з народним мистецтвом, що обумовлює його автентичність і національну самобутність. Народні митці часто запозичували та переосмислювали сюжети знаних художників, пов’язані з народним побутом і традиціями.
На початку ХХ століття поглиблюється взаємодія між професійним та наївним мистецтвом, й починається зворотний процес: художники різних течій авангарду захоплюються безпосередністю і простотою творчості непрофесійних малярів і популяризують їхні роботи. Відомі приклади: Пабло Пікассо, Анрі Матісс, Казимир Малевич.
Особливістю українського культурного простору був інтерес до творчості майстрів народного примітиву впродовж майже всієї другої половини XX ст. Результатом такої співпраці стала творчість цілої плеяди «наївних» митців, які творили на межі з авангардом, одна з яких – Марія Приймаченко.
Марія Приймаченко запозичувала окремі сюжети, іконографічні схеми від народної картини, застосовуючи орнаментальні метафори та символи, подаючи їх крізь призму власного світосприйняття, не порушуючи «вихідний код» твору. У такий спосіб відбувається трансляція в культурі глибоко традиційних, автентичних образів колективної свідомості народу.
На початку ХХІ століття в Україні посилилося тяжіння митців до фольклору і міфологізму, до чистих джерел «наївного» мистецтва. Сучасні художники, звертаючись до цієї теми, формують своєрідний діалог з «наївом», пропонуючи власну візуальну рецепцію традиційних сюжетів.
Концепт виставки Тетяни Сосуліної якраз і містить у собі ідею «збереження пам᾿яті», трансляції архетипних образів колективного несвідомого українців від «наївного» мистецтва Марії Приймаченко.
Виставка викликала неабиякий інтерес у студентів та викладачів нашого інституту. Це – інтерес до теми українського наїву та культурного запозичення, як форми самозбереження культури.
В межах гуманітарного напряму «Мистецтво естетичного сприймання» ми проводимо творчі зустрічі з художниками, творчість яких викликала резонанс, схвилювала, змусила замислитись. Ми такі зустрічі окреслили спільною назвою «Філософ і художник: поле перетину».
Пушонкова Оксана та Шевченко Зоя провели інтерв᾿ю з художницею, яка розкрила своє розуміння власного виставкового проекту.
П.О. Тетяно! Що надихнуло Вас на створення цієї виставки? Адже ми знаємо Вас я авторку багатьох виставок гобеленів, які в змістовному відношенні презентують широку палітру почуттів та переживань сучасної людини, відтворюють різноманітні стани природи в різних техніках, й звісно, це – міфосвіт українства.
С.Т. Моя виставка присвячена Марії Приймаченко, яку я по праву вважаю «українською Піросмані». Моя мета – подати не лише в іншому матеріалі, але й в іншому контексті її роботи, які, як я знаю, ще за радянських часів зазнавали недбалості у збереженні, тому місія сучасних художників – продовжити життя її творів. Ця виставка – вшанування пам᾿яті великої Марії, адже в роботах залишилась її Душа. І хоча сьогодні Марію Приймаченко часто позиціонують як візуальний бренд української культури – думаю, ми маємо розуміти, що за життя ця людина не була гідно пошанована, як і той же Піросмані. Грузинський художник Кандарелі для мене був прикладом в роботі, бо він сотворив диво творчості в своєму гобелені-присвяті Піросмані і отримав у Грузії ще за часів СРСР за неї Державну премію. Маємо розуміти, що за кожним твором – жива людина.
П.О. Хочу Вас запитати про вищезгадані контексти. Які особливості власне Вашого світобачення в цих роботах представлено?
С.Т. Перш за все, це – колір, техніка виконання, гра фактур. Образи Марії Приймаченко канонічно усталені, впізнанні. Їх неможливо змінити по формі. Як і іконний канон. Звісно, вони в моєму контексті переосмислюються, «граються». Деякі роботи знаходять собі пару, бо створюють диптихи, триптихи, тоді я відповідно контексту даю їм і іншу назву, як от триптих «Герніка по-українськи» та диптих «Пара». Проте в самій роботі смислове навантаження на кольорах та об᾿ємній фактурі, притримуючись канонічності образів.
П.О. Так, якщо згадати мистецтво орнаментальних гобеленів, там також йде незмінна канва, на яку напластовується творча фантазія ретранслятора, тобто автора, який вступає начебто в діалог з традицією.
Ш.З. Тетяно, розкажіть докладніше про триптихи. Я помічаю в Ваших роботах ідеї взаємодії чоловічого й жіночого начал, як універсальних принципів світобудови.
С.Т. Так, зверніть увагу на ці три гобелени – «Герніка по-українські». Так я їх з любов᾿ю називаю. Їх поєднує не лише кольорова гама. Центральна частина триптиха – «Квітка пам᾿яті» – мальва, своєрідне дерево життя, яке вібрало в собі орнаменти соборної України і символізує два Майдани. Дві квітки по вертикалі – пам᾿ять. Працюючи над гобеленом, я розкриваю різні смислові пласти образів. Центр квітки це й підкова, й водночас синя птаха щастя. Мальва тут – дерево життя, а права й ліва частини триптиха – жіночий й чоловічий образи, які через колір намагаюсь розкрити характерно, як це роблю в живописі. Вона – лагідна, але й хитренька «Панна», він – агресивний, сильний, але водночас добрий душею, намагається співати – «Перша пісня на Землі». Можливо, так зароджується кохання? Ось ці двоє – теж парочка. Вона – «Курка-Чубатурка», яка зайнята спогляданням свого прекрасного хвоста в очікуванні золотих яєць, продовження роду. Типовий образ з матріархату. Він – «Бикокріль». Але хіба можна поєднати в собі такі протилежні риси – бика й кроля водночас? Силу і слабкість? Тому він тут дещо у розпачі (Сміється). Змирився…
П.О. В Ваших роботах я не вперше спостерігаю багато іронії.
С.Т. Гарні вчителі були. Мала з кого брати приклад, у кого вчитись. Хоча би у Діда Нарбута, класики літератури: Котляревський, Гоголь, Нечуй-Левицький, тощо.
Ш.З. Розкажіть про техніку гобелену. З якими проблемами Ви зіштовхуєтесь, скільки часу витрачаєте на створення одного гобелену?
С.Т. Ця техніка затратна в часі, доволі проста у виконанні. Потребує певних знань та досвіду. Звісно, вона є затратною в матеріальному відношенні, але й навіть це не головна проблема. Наприклад, раніше я користувалась російськими нитками, «Черкащанкою», «Дарничанкою», нитками Чернігівського камвольно-суконного комбінату, а зараз турецькими, тому деякі роботи, що було розпочато, доводилось «рятувати», адже ці нитки абсолютно різні.
У день я роблю приблизно 5 см роботи.
П.О. Як Ви ставитесь до самого процесу роботи? Що для Вас ця кропітка робота означає?
С.Т. Марія Приймаченко казала, що любить вузлики зав᾿язувати на чому прийдеться. От і я вузликами користуюсь. Вплітаю їх у тло гобелена. Працюю. Творю. Хоча для наших предків плетіння, зав᾿язування вузликів носило сакральний характер. А я ще й притримуюсь думки, що при ткацтві використовують в роботі дві руки, а отже працюють обидві півкулі мізків. Заряджуюсь на добро!
Ш.З. Так, навіть вважалося що через таку роботу дівчина «тче долю».
Т.С. Так, для молодого покоління, учнів і студентів, сьогодні цікаво не лише подивитися, а й зрозуміти, як це робили наші предки, для чого, що вони переживали, частиною якого обрядового дійства це було. У професійних художників, на відміну від «наївних», примітив вже не є способом світобачення, а певним прийомом, фактором стильового збагачення. Тому хотілося б через форми музейної педагогіки розкрити для підростаючого покоління та студентів глибину й велич цих образів, їхню живу динаміку, буття в культурі. Вічне.
Більше фото ТУТ
" data-image="/storage/app/uploads/public/59c/389/132/59c389132a948204857364.jpg" data-services="vkontakte,facebook,odnoklassniki,gplus,twitter">