Логотерапія мистецтвом: Українські мандрівні музиканти – «люди Божі»

В українській традиції співець-мандрівник завжди був шанованою особою, мав авторитет і повагу людей. В українському фольклорі в міфологізованому образі козака-Мамая закладено ідею поєднання Шляху і Пісні. Прикметною рисою багатьох «мамаїв» є бандура в руках козака або поряд з ним. Проте картини з зображенням козака-бандуриста неминуче викликають асоціативний зв’язок з кобзарями – сліпими «Гомерами України», носіями епічної пісенно-музичної спадщини українського народу.

Ці яскраві образи бачимо в картинах з експозиції музею Василя Євича «Кришталева чара» та у диптиху Сергія Латанського «Богдан Хмельницький».

Невід’ємною частиною традиційного сільського та й міського громадського побуту в Україні від ХV і аж до початку ХХ сторіччя було кобзарство і лірництво. Кобзарями, бандуристами і лірниками – мандрівними музикантами й співцями, – ставали, як правило, сліпці.

Пісня споконвічно була важливою частиною життя українців. Через пісню виражали горе і радість, пісня була невід’ємною складовою народної обрядовості, через пісні відбувалося осмислення історії. У своїх спогадах про Україну мандрівник Й. Г. Коль зазначає: «Українці – це, мабуть, найбільш співочий народ у світі; хоч вони не дарували ще Європі жодного композитора, співають вдень і вночі, при забаві і при роботі» ( Січинський В. Чужинці про Україну: вибір з описів подорожей по Україні та інших писань чужинців про Україну за десять століть // В. Січинський. – К.:Довіра, 1992. – с.195).

Репертуар кобзарів був дуже широкий: від високої героїчної патетики та жалібних траурних інтонацій до веселих танцювальних мелодій та наспівів. Виконували вони історичні, сатиричні та жартівливі пісні, а також твори релігійно-моралістичні. Основу кобзарського репертуару становили думи, до яких самі кобзарі ставилися з особливою пошаною та пієтетом, називаючи їх «Думками», «Плачами», «Козацькими» або «Лицарськими піснями».

Німецько-американська письменниця і фольклористка Тереза Робінсон (Тальві), авторка перекладів кількох українських історичних пісень німецькою мовою (1866 р.), зазначила, що «визвольні бої проти ворогів України зродили дуже багато гарних і могутніх пісень. Формою і характером та сміливістю поетичних почувань вони вельми відмінні від великоросійських. Сміливий розмах українських пісень нагадує шотландські баляди. Козак не піддається долі, а з нею бореться, бо українська пісня зродилася під свист куль, під брязкіт шабель у часі довгих воєн, що століттями кипіли від Карпат аж поза Дніпро» (Січинський В. Чужинці про Україну: вибір з описів подорожей по Україні та інших писань чужинців про Україну за десять століть // В. Січинський. – К.:Довіра, 1992. – с. 216).

Кобзарі та лірники, яких водили хлопці-поводирі, супроводжували козаків у їхніх походах, а також ходили по селах і містах. Вони грали й співали на ярмарках, храмових та інших святах, запрошували їх на весілля, хрестини тощо. Більшість із них вміли імпровізувати; дехто й сам складав пісні. Ходили по селах кобзарі і лірники цілий рік, часом роблячи перерви лише взимку (у холод та заметілі), навесні та у косовицю й жнива. Найбільше вони були задіяні у періоди календарних свят, на храмові свята і ярмарки, особливо в осінньо-зимовий час, коли відбувалися весілля.

Будучи також виконавцями творів релігійно-моралізаторського змісту, вони виступали охоронцями традиційної моралі й давніх звичаїв в українському селі. У народі вони вважалися «людьми Божими».

Тип мандрівного співця є сакральним для української культури. Недарма одного з найвизначніших наших земляків – Тараса Григоровича Шевченка, – ми називаємо Кобзарем. Мандрівні музиканти також є захисниками української ідентичності, але в інший спосіб, ніж козаки: вони захищають культурну пам’ять народу, зберігають традиції та героїко-патріотичний український епос.

Євіч В. П. Кришталева чара (1978 р) з Експозиції Черкаського обласного художнього музею

Латанській С.В. Диптих Богдан Хмельницький (1980-ті рр.) З Експозиції Черкаського обласного художнього музею