Мова
Мова
Логотерапія мистецтвомТурбота
(до філософії візуальних образів О. Шепенькова)
Між любов’ю та страхом обираймо любов
Ми часто говоримо про турботу або піклування, адже це є важливим проявом людяності. Проте, що таке взагалі турбота? Турбота, це дії стосовно людини, націлені на її благополуччя, увага до чиїхось потреб, піклування про кого-небудь або що-небудь. Але чи завжди наше піклування є доцільним і дійсно приносить користь та сприяє розвитку? З точки зору етики і психології у турботі має прояв материнське начало, а взаємовідносини матері та дитини на ранніх етапах мають залежний характер. З моменту народження ми потребуємо насамперед прийняття і любові матері, які є фундаментом нашої майбутньої незалежності.
Проте у соціумі ми часто зіштовхуємось з сурогатами турботи. Коли ми робимо за людину те, що має робити вона сама – це не турбота… Коли ми контролюємо кожен крок близької людини, нав’язуючи їй правильний з нашої точки зору сценарій життя – це не турбота… Коли ми ставимося до «обоженого» нами ближнього некритично, схвалюючи абсолютно усі його вчинки – це не турбота… Коли ми вимагаємо уваги та вдячності, в обмін на любов – це не турбота…
Ми різні. І, втрачаючи почуття окремішності та автономності іншої людини, сприймаючи її як власне продовження, ми знаходимося у стані втрати меж і нездатні робити добро. Тому, перш ніж турбуватися про когось, спитай себе, чи маєш ти право турбуватися про цю людину? Чи не є це проявом ролі Рятівника з трикутника Карпмана? Або дивною потребою – «наздогнати і заподіяти добро»?
Розпізнаючи в собі та інших маски і сурогати турботи, ми стаємо більш щирими і здатними до освоєння єдиної практики, яка нам дійсно потрібна – вміння «реагувати з любові» на все, що з нами відбувається…
Але часто цьому заважають страхи: страх самотності, страх втрати контролю над ситуацією, страх зради «правильним» переконанням, страх свободи і відповідальності.
Набута з віком відповідальність за себе породжує щире почуття вдячності тим, хто цьому так або інакше сприяв. Тим, хто колись проявив до нас справжню турботу.
У творчості Олександра Шепенькова є роботи, що спонукають замислитись над цими питаннями, мають смислову неоднозначність і залишають тривалий післясмак… Автор запрошує нас поміркувати над особливостями стосунків між людьми і, незалежно від обраних художніх засобів, його абстрактні і образно-символічні твори розкривають глибинну філософію міжособистісної взаємодії, зокрема турботи. У чому ж вона проявляється? Чи не є визнання та прийняття істинних потреб ближнього першою необхідною умовою турботи? Як ви думаєте?
Якою є ваша модель турботи?
Куратор: Оксана Пушонкова.
Роботи Олександра Шепенькова з приватної колекції автора.
Оксана Пушонкова
(до філософії візуальних образів О. Шепенькова)
Між любов’ю та страхом обираймо любов
Ми часто говоримо про турботу або піклування, адже це є важливим проявом людяності. Проте, що таке взагалі турбота? Турбота, це дії стосовно людини, націлені на її благополуччя, увага до чиїхось потреб, піклування про кого-небудь або що-небудь. Але чи завжди наше піклування є доцільним і дійсно приносить користь та сприяє розвитку? З точки зору етики і психології у турботі має прояв материнське начало, а взаємовідносини матері та дитини на ранніх етапах мають залежний характер. З моменту народження ми потребуємо насамперед прийняття і любові матері, які є фундаментом нашої майбутньої незалежності.
Проте у соціумі ми часто зіштовхуємось з сурогатами турботи. Коли ми робимо за людину те, що має робити вона сама – це не турбота… Коли ми контролюємо кожен крок близької людини, нав’язуючи їй правильний з нашої точки зору сценарій життя – це не турбота… Коли ми ставимося до «обоженого» нами ближнього некритично, схвалюючи абсолютно усі його вчинки – це не турбота… Коли ми вимагаємо уваги та вдячності, в обмін на любов – це не турбота…
Ми різні. І, втрачаючи почуття окремішності та автономності іншої людини, сприймаючи її як власне продовження, ми знаходимося у стані втрати меж і нездатні робити добро. Тому, перш ніж турбуватися про когось, спитай себе, чи маєш ти право турбуватися про цю людину? Чи не є це проявом ролі Рятівника з трикутника Карпмана? Або дивною потребою – «наздогнати і заподіяти добро»?
Розпізнаючи в собі та інших маски і сурогати турботи, ми стаємо більш щирими і здатними до освоєння єдиної практики, яка нам дійсно потрібна – вміння «реагувати з любові» на все, що з нами відбувається…
Але часто цьому заважають страхи: страх самотності, страх втрати контролю над ситуацією, страх зради «правильним» переконанням, страх свободи і відповідальності.
Набута з віком відповідальність за себе породжує щире почуття вдячності тим, хто цьому так або інакше сприяв. Тим, хто колись проявив до нас справжню турботу.
У творчості Олександра Шепенькова є роботи, що спонукають замислитись над цими питаннями, мають смислову неоднозначність і залишають тривалий післясмак… Автор запрошує нас поміркувати над особливостями стосунків між людьми і, незалежно від обраних художніх засобів, його абстрактні і образно-символічні твори розкривають глибинну філософію міжособистісної взаємодії, зокрема турботи. У чому ж вона проявляється? Чи не є визнання та прийняття істинних потреб ближнього першою необхідною умовою турботи? Як ви думаєте?
Якою є ваша модель турботи?
Куратор: Оксана Пушонкова.
Роботи Олександра Шепенькова з приватної колекції автора.
Оксана Пушонкова