Мова
Мова
Як ми виглядаємо? Ми більше думаємо про це, чи відчуваємо? Ми знаємо про це, чи залежні від оцінок оточення?
Ми кожного дня дивимось у дзеркало, проте наше ставлення до тіла визначає переживання власної привабливості та повноти присутності в світі.
Тілесність є важливою ознакою стану культури, у ній втілено її визначальні смисли і цінності. Вона проявляє себе як у мистецтві, так і у повсякденних практиках. Ми одразу впізнаємо єгипетську статуарність, античну скульптурність або барокову химерність. До слова, «тіло» і «тілесність» – різні поняття. Тіло є даним від природи. Тілесність спирається на культурну символіку та орієнтується на естетичні ідеали, зокрема ідеали краси (наприклад, жінки Ботічеллі, Рембрандта, Рафаеля, Мікеланджело, Ренуара…)
У ХХ-ХХІ столітті відбуваються суттєві зміни тілесних кодів.
Якщо раніше тіло було вбудовано у традиційні культурні практики, то тепер тіло часто стає об’єктом критики. Боротьба проти «недосконалого природного тіла» призводить до культивації гламуру, практик медикалізації та стерилізації тіла, екстремальної та гіпертрофованої тілесності у різноманітних селфі-проєктах.
У медіапросторі виникають нові тілесні практики.
В «belfie», «fish gape», «duckface», «insta sit», «relfie», «footfy» та ін. увагу часто зосереджено на фрагментах тіла, штучно збільшених органах, демонстрації потаємних моментів інтимного життя. Ці нові коди тілесності пропонує нам маскульт медіареальності.
Жінка більше не визначається виключно через погляд чоловіка, ідеали минулого втрачено, чоловіче і жіноче часто переплітаються в андрогінних образах.
Власний образ, який ми будуємо, є скоріш творчим конструктом, дещо нарцистичним. Добре, коли ми шукаємо і виражаємо свою автентику і неповторність. Гірше – коли ми намагаємося бути схожими на модні трафаретні медіа-образи, хочемо наче запозичити буття іншої людини, копіюючи її атрибути, якості, манери. Це простіший шлях. Ігнорувати власну сутність. Сліпо наслідувати.
Філіп Зімбардо, американський психолог, у книзі «Сором’язливість» пропонує таку вправу. Уявіть, що завдяки новим технологіям створено досконалого біоробота, схожого на вас як дві краплини води. Подумайте, у чому ваша «родзинка», ваша особливість як оригіналу, яку неможливо скопіювати?
Приміром, як я мовчу, коли мені хочеться насправді кричати; як я йду звідти, де втрачено мою внутрішню свободу;як я примружую очі, коли промені сонця торкаються мого обличчя; як я посміхаюся, коли ти тримаєш мої руки у свої долонях...
Відтворюйте свою унікальність, усвідомлюйте власну неповторність!
Бути собою, це і є – мати все.
Оксана Пушонкова
На фото картини з фондової колекції Черкаського обласного художнього музею:
Афонін В. «Жіночий портрет»
Подеревянський С. «На репетиції»
Целоусов В. «Людмила»
Штенгель Г. «Автопортрет»
Яковець В. «Дитинство»
Якшин Є. «Коля»
Тілесність є важливою ознакою стану культури, у ній втілено її визначальні смисли і цінності. Вона проявляє себе як у мистецтві, так і у повсякденних практиках. Ми одразу впізнаємо єгипетську статуарність, античну скульптурність або барокову химерність. До слова, «тіло» і «тілесність» – різні поняття. Тіло є даним від природи. Тілесність спирається на культурну символіку та орієнтується на естетичні ідеали, зокрема ідеали краси (наприклад, жінки Ботічеллі, Рембрандта, Рафаеля, Мікеланджело, Ренуара…)
У ХХ-ХХІ столітті відбуваються суттєві зміни тілесних кодів.
Якщо раніше тіло було вбудовано у традиційні культурні практики, то тепер тіло часто стає об’єктом критики. Боротьба проти «недосконалого природного тіла» призводить до культивації гламуру, практик медикалізації та стерилізації тіла, екстремальної та гіпертрофованої тілесності у різноманітних селфі-проєктах.
У медіапросторі виникають нові тілесні практики.
В «belfie», «fish gape», «duckface», «insta sit», «relfie», «footfy» та ін. увагу часто зосереджено на фрагментах тіла, штучно збільшених органах, демонстрації потаємних моментів інтимного життя. Ці нові коди тілесності пропонує нам маскульт медіареальності.
Жінка більше не визначається виключно через погляд чоловіка, ідеали минулого втрачено, чоловіче і жіноче часто переплітаються в андрогінних образах.
Власний образ, який ми будуємо, є скоріш творчим конструктом, дещо нарцистичним. Добре, коли ми шукаємо і виражаємо свою автентику і неповторність. Гірше – коли ми намагаємося бути схожими на модні трафаретні медіа-образи, хочемо наче запозичити буття іншої людини, копіюючи її атрибути, якості, манери. Це простіший шлях. Ігнорувати власну сутність. Сліпо наслідувати.
Філіп Зімбардо, американський психолог, у книзі «Сором’язливість» пропонує таку вправу. Уявіть, що завдяки новим технологіям створено досконалого біоробота, схожого на вас як дві краплини води. Подумайте, у чому ваша «родзинка», ваша особливість як оригіналу, яку неможливо скопіювати?
Приміром, як я мовчу, коли мені хочеться насправді кричати; як я йду звідти, де втрачено мою внутрішню свободу;як я примружую очі, коли промені сонця торкаються мого обличчя; як я посміхаюся, коли ти тримаєш мої руки у свої долонях...
Відтворюйте свою унікальність, усвідомлюйте власну неповторність!
Бути собою, це і є – мати все.
Оксана Пушонкова
На фото картини з фондової колекції Черкаського обласного художнього музею:
Афонін В. «Жіночий портрет»
Подеревянський С. «На репетиції»
Целоусов В. «Людмила»
Штенгель Г. «Автопортрет»
Яковець В. «Дитинство»
Якшин Є. «Коля»
" data-image="/storage/app/uploads/public/604/ccd/372/604ccd3722be5024433276.jpeg" data-services="vkontakte,facebook,odnoklassniki,gplus,twitter">