Мова
Мова
В усі часи людство цікавило, що таке доля. Чи керує доля життям людини, а ми в змозі лише змінити своє відношення до обставин? Чи все ж таки можливо повернути корабель життя у бажаному напрямі усупереч тим або іншим обставинам?
В усі часи філософи намагались дати відповіді на ці питання. Але закритість долі для пізнання і незалежність від людської волі завадили створити омріяний людством щасливий рецепт.
У Стародавній Греції доля виступала як рок, грецькі мойри і римські парки хаотично і наосліп розподіляли кожному його варіант життєвого шляху. Тюхе, Фортуна – вже на більш усвідомленому рівні дарували долю через випадок, щасливий або ні. Проте примхлива Фортуна могла обернутися чим завгодно. І страх перед майбутнім залишався.
Мабуть, тому в усі часи людина хотіла навчитися контролювати майбутнє. Але чи не є це бажання абсурдним? І чи дійсно безпечним є це знання?
Страх перед майбутнім невідомий людині, яка знає своє призначення, вона в іншій «системі координат». Тоді доля стає інструментом для реалізації сенсу життя, і ця мета робить життя осмисленим.
Доля – це передусім естетичний феномен. Дійсно, життя схоже на музичний твір, який людина виконує нота за нотою, переплітаючи різні теми і мотиви, розвиваючи деякі з них, створюючи неперевершену гармонію, або додекафонію… У кого як виходить. Проте всі ми намагаємось «тримати» свою мелодію. Ми розгортаємо своє життя, як величезне поліфонічне полотно, і, мабуть, нас мають цікавити Правда і Краса, так, як вони цікавлять художника.
Любов Міненко, робота якої сьогодні ілюструє нашу тему – канівська художниця, член Національної спілки художників України, лауреат премії імені Василя Стуса. Працює в техніках: олії, акварелі, аплікації. Її твори знаходяться в багатьох музеях і закордонних колекціях.
Світовідчуття мисткині сформовано під впливом українського пісенного фольклору, творів Тараса Шевченка, Лесі Українки, Григорія Сковороди, Миколи Гоголя…
Критики і художники відмічають особливу енергетику творів Любові Міненко, яка виражає найтонші порухи української душі, силу духу, свободу, моральний вибір, красу, зокрема, уявлення про долю.
У картині «Та, що відає», яка знаходиться у фондовій колекції Черкаського художнього музею, бачимо національний варіант запитування долі. Кожен може розуміти картину по-своєму. Спокуса знати майбутнє в українській ментальності завжди було переплетено з фаталізмом долі, наче заздалегідь вишитої, як у пісні, на маминому рушнику.
Неоднозначність твору спонукає замислитися над тим, як ми створюємо своє майбутнє? І в який спосіб ми запитуємо власну Долю.
Оксана Пушонкова
В усі часи філософи намагались дати відповіді на ці питання. Але закритість долі для пізнання і незалежність від людської волі завадили створити омріяний людством щасливий рецепт.
У Стародавній Греції доля виступала як рок, грецькі мойри і римські парки хаотично і наосліп розподіляли кожному його варіант життєвого шляху. Тюхе, Фортуна – вже на більш усвідомленому рівні дарували долю через випадок, щасливий або ні. Проте примхлива Фортуна могла обернутися чим завгодно. І страх перед майбутнім залишався.
Мабуть, тому в усі часи людина хотіла навчитися контролювати майбутнє. Але чи не є це бажання абсурдним? І чи дійсно безпечним є це знання?
Страх перед майбутнім невідомий людині, яка знає своє призначення, вона в іншій «системі координат». Тоді доля стає інструментом для реалізації сенсу життя, і ця мета робить життя осмисленим.
Доля – це передусім естетичний феномен. Дійсно, життя схоже на музичний твір, який людина виконує нота за нотою, переплітаючи різні теми і мотиви, розвиваючи деякі з них, створюючи неперевершену гармонію, або додекафонію… У кого як виходить. Проте всі ми намагаємось «тримати» свою мелодію. Ми розгортаємо своє життя, як величезне поліфонічне полотно, і, мабуть, нас мають цікавити Правда і Краса, так, як вони цікавлять художника.
Любов Міненко, робота якої сьогодні ілюструє нашу тему – канівська художниця, член Національної спілки художників України, лауреат премії імені Василя Стуса. Працює в техніках: олії, акварелі, аплікації. Її твори знаходяться в багатьох музеях і закордонних колекціях.
Світовідчуття мисткині сформовано під впливом українського пісенного фольклору, творів Тараса Шевченка, Лесі Українки, Григорія Сковороди, Миколи Гоголя…
Критики і художники відмічають особливу енергетику творів Любові Міненко, яка виражає найтонші порухи української душі, силу духу, свободу, моральний вибір, красу, зокрема, уявлення про долю.
У картині «Та, що відає», яка знаходиться у фондовій колекції Черкаського художнього музею, бачимо національний варіант запитування долі. Кожен може розуміти картину по-своєму. Спокуса знати майбутнє в українській ментальності завжди було переплетено з фаталізмом долі, наче заздалегідь вишитої, як у пісні, на маминому рушнику.
Неоднозначність твору спонукає замислитися над тим, як ми створюємо своє майбутнє? І в який спосіб ми запитуємо власну Долю.
Оксана Пушонкова