Мова
Мова
Клименко (Синьоок) Ганна Андріївна народилася у с. Свидівок Черкаського району Черкаської області. Середню освіту здобула в Першій міській гімназії м. Черкаси. У 2002 році з відзнакою закінчила Черкаський державний університет імені Богдана Хмельницького за спеціальністю «Українська мова та література». З 2002 року працює на кафедрі української літератури та компаративістики Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького. Кандидат філологічних наук, доцент. 2009 року захистила кандидатську дисертацію на тему «Леонід Первомайський і Арсеній Тарковський: співмірність творчих особистостей і художньої спадщини». Поетеса. Авторка трьох поетичних збірок: «Дитя липневих сутінків» (2014), «Таємно-лелече» (2014), «Відчувати на дотик грозу» (2015). Окремі вірші друкувалися в місцевій періодиці, колективних поетичних збірках «Варіації» (1999), «Мелодії смарагдової мушлі» (2005 – цикл «Таємно-лелече»), «Світлотіні теплих слідів» (2009 – цикл «Синьооківське»), журналі «Дніпро» (2015). Окрім оригінальної творчості, активно займається поетичним перекладацтвом, зосібна здійснила низку художніх перекладів творів «культурної емігрантки» Анни Ахматової (Горенко), які має на меті видати окремою книгою, доповнивши поетичні тексти матеріалом про українські корені мисткині. З 2015 року очолює літературну студію при кафедрі української літератури та компаративістики ЧНУ: заняття відвідують студенти, котрі тяжіють до творчості, художнього слова, пробують себе у різних царинах письменства – поезії, прозі, драматургії, перекладацтві.
– Ганно, поділіться з нами, що (чи хто?) спонукало(в) Вас до творчості? Чи має Ваш хист генетичні витоки? Розкажіть про Ваш творчий шлях.
– Народилася я в сім’ї далебі не літературній: мама Ніна Іванівна Синьоок (у дівоцтві Хоменко) – лікар-лаборант, батько Андрій Федорович Синьоок (уже майже 11 років як відійшов у кращі світи) – інженер-будівельник. Переконана, що поетичний хист – усуціль дар Божий. Ще з дитинства мала глибинну спрагу до книги й писання. Цьому сприяли зосібна прагнення самотності, що стало результатом направду надмірної скромності і сором’язливості. Знадобилося чимало часу, немало зусиль, аби подолати в собі ці комплекси й невпевненість. У шкільні роки, коли, бувало, не відвідувала уроки через недугу, читала цілими днями. Тато приносив із бібліотеки по 4-5 книг – і я натхненно мандрувала сторінками дитячих видань. Вірші почала писати орієнтовно у 7-8 років, але перші «проби пера», на превеликий жаль, не збереглися. Хоча минулого року (після моєї першої презентації у стінах університету) мама пригадала, що, коли була на курсах підвищення кваліфікації у Кривому Розі, отримала від мене, другокласниці, поетичного листа. Як тоді читала моє ліричне послання вголос, усі присутні плакали. Шкода, та мама теж не пам’ятає, куди поклала той лист, зізналася, що викинути не могла. Можливо, колись і віднайдеться… То буде доброю несподіванкою передовсім для мене. Потім у моїй ранній творчій долі вималювалася пауза. І повернулася я до поезії вже у п’ятнадцятирічному віці. Спонукою (либонь традиційно!) стало перше кохання. Вірші натхненно записувала в зошити: всі вони зберігаються й досі. То, звісно, не «шедеври», але дорогі моєму серцю. Потужним поштовхом до самовдосконалення, активних пошуків оригінальних образів стала поезія Ліни Костенко, ліричні рядки якої є епіграфами до окремих ранніх творів. Ось один із таких віршів, що увійшов до першої збірки «Дитя липневих сутінків».
***
Ну, от і все. Одплачеться природа.
Їй стане легше, певно, як мені.
Ліна Костенко.
Ну, от і все. Одплакалась природа…
Затих вітрець, сховавшись за вербу.
І Мавка тихо по лататтю ходить,
Щоб не збудити мачуху журбу.
Гортає хвилі Водяник старенький,
Читає вчення річки, мов буквар.
Десь арію співає соловейко,
Чи не природу звеселя бува?
Хто зна? Можливо, навіть і природі
Натхненно так співає про життя,
Про молодість, і радощі, і вроду,
Про неземні і чисті почуття…
Хто зна? Можливо, і мені співає,
Відлунням, як на скрипці, виграє.
Життя одне – і те колись минає.
І час-пустун протікає своє.
Навчання на факультеті української філології Черкаського національного (тоді ще державного) університету імені Богдана Хмельницького та участь у студентському літоб’єднанні «Варіації» стали важливими моментами у моєму творчому визріванні. Окрім того, зустріч на тому чи іншому етапі життя з різними творчими особистостями, майстрами і знавцями Слова (з-поміж них – професор і колега по кафедрі Василь Іванович Пахаренко; на жаль, уже покійний Григорій Павлович Білоус, колишній голова Черкаського осередку Національної спілки письменників України; поети Ігор Володимирович Забудський, Сергій Миколайович Руднєв, Олексій Антонович Озірний (автор передмов до трьох моїх збірок), Валентина Михайлівна Коваленко, кандидат педагогічних наук, доцент, письменниця, екс-голова Черкаського осередку національної спілки письменників України).
– Розкажіть про своїх дітей, чим вони займаються, чи мають хист до поетичної творчості?
– Я – мама двох діток. Старший – п’ятнадцятирічний син Роман – навчається у Першій міській гімназії. Молодша – доня Аліна, учениця СШ № 17. Син уже професійно займається легкою атлетикою, до творчості його душа далебі не лежить. А ось Аліна попри ранній вік уже має перші творчі «напрацювання» – як поетичні, так і прозові (фрагмент повісті). Можливо, дається взнаки її присутність на моїх творчих зустрічах. У березні відбувся доньчин «дебют» у конференц-залі ЧНУ з моїм віршем «Письмо бійцеві»:
Пише доня листа бійцеві,
Прикрашає гербом і прапором.
На уроках письма в ліцеї
Поспішала ручка за крапкою.
…Не вдається. Ламаються лінії.
Паста швидко здає позиції.
– Що ж ви, пальчики, стали невмілими,
Недоладними одиницями?
Нажаліюся Богу-Отцеві
І наскаржуся мамі увечері!
Як відправлю листа бійцеві
Із пакунком солодкого печива?
Я ж навчалась виводити рисочки,
Малювати відрізки і промені…
Що ж ви, пальці, на соту чи тисячну
Спробу ніби уперше втомлені?..
…витирає, наводить літери…
Плине день, як сніги марцеві.
Кожна крапка оздоблена квітами.
Пише доня листа бійцеві.
– Здається, що у поезії Ви трохи інша, життя змушує бути сильною, а як Ви відчуваєте, чи «збіжні» Ви зі своєю ліричною героїнею?
– Найчастіше питання про відсоток автобіографізму ставлять щодо збірки «Таємно-лелече». Відповідаю так: лірична героїня моїх інтимних поезій – це не стовідсоткова «Я», але сутнісна частина мене. А подеколи – і моя протилежність. Буває й таке, а чому б ні? Дозволяю собі інколи у віршах побешкетувати, зіронізувати, накапостити й одичавіти. Бо хіба може це собі дозволити у реальному житті мати двох дітей і викладач університету? Що ж до творів філософського, міфософського, історіософського кшталтів – тут рефлексії сягають значно далі за моє особисте, осібне, індивідуальне… Іноді боюся себе … тих мотивів, що нерідко є прогностичними… Надто, коли спливає щось драматичне – до болю у грудині…
Цей біль грудний – за межами груднини.
Той свист і хрип – за рамками душі.
Нічого особистого в людині
Кривавий мир уже не залишив.
Завше кажу: митець перебуває на перетині часово-просторових координат, він може відчувати-прочувати те, що є недосяжним для ока широкого загалу… Це цікаво, таємниче й водночас відповідально, навіть боязно…
Читаю березень, як збірку катастроф.
Задимлені і небо, і угіддя.
Коли чужим постане кревно рідне,
Просочиться із тіла сонця кров.
І що воно?.. І як мені із ним?..
Початок Посту – віра у Надсуще.
Чому ж душа кривавиться ще дужче
І березень вгортається у дим?
Або ось інший твір, писаний того ж дня:
Боюся повторитись. Що як раптом
Життя примусить віршем ставить крапку?..
Волатиме хтось вкрай несамовито:
«Невже не хочеш дійство повторити?..»
Чи зважуся – і продублюю риму…
Чи в пошуках знайду неповториме…
Де та межа, йменована міжсвіттям,
Де відчуваєш вдих і видих світла?
Проймає дрож у березні осіння.
Тремтить рядок – не відає спасіння.
Боїться повторитись. Що як раптом
Душі забракне духу ставить крапку?..
– Ваші три збірки «Дитя липневих сутінків», «Таємно-лелече», «Відчувати на дотик грозу» – яскравий акорд. Цікаво, чим вони різняться, адже інтервал між ними досить незначний? І чи відображено в них сучасні драматичні колізії долі української нації?
– Ви знаєте, саме драматично-трагічні події останніх років стали зламним і поворотним етапом у моїй творчій долі. Ніби щось повернулося-перевернулося в душі… Земні, суєтні речі виявилися вторинними і незначущими… Я відчула невимовне бажання видати власні твори… Доклала максимальних зусиль, аби зібрати кошти на видрук. Звісно, довелося економити на собі, родині… Але що вдієш? Спонсорів не шукала. Перша збірка «Дитя липневих сутінків» є «колекцією» віршів, написаних впродовж досить тривалого часу (1996–2014). Тут і юнацькі ліричні твори з розділу «Проліски душі», й філософські поезії як свідчення духовного й особистісного росту, гартування, утвердження (друга частина «Осіннє причастя»), поетичні розмисли про драматичнотрагічні події української нації (розділ «Зцілення від безпам’яті»). Для мене важливо спонукати читача відшукати ті внутрішні важелі, які триматимуть тіло й душу, розвиватимуть Дух. Бог, Батьківщина, Родина – три нескасовні «опори», котрі живлять і стимулюють, наснажують і благословляють. Втрата бодай одної з трьох основ вносить дисонанс, руйнує і підточує. Саме ця (перша!) збірка присвячена світлій пам’яті мого батька, вона є своєрідним подоланням прірви у просторі й часі.
Вірші другої книги «Таємничо-лелече» об’єднані мотивом любові. Кожен із читачів може доповнити, довершити мою Таїну своєю власною, невідомою широкому загалові. До цієї збірки особливо тяжіє жіноча аудиторія.
Третя збірка – «Відчувати на дотик грозу» – як на мене, довершена і зріла. Вона вібрує живим зболеним нервом стражденної української душі, котра неспроможна відокремитися, ізолюватися від драматично-трагічного сьогодення з напругою над 220 вольт. Одна з поезій присвячена пам’яті Євгена Сверстюка, разом із тим, резонує трагізм доби:
Куди не глянеш – усе втрати, втрати…
Чи ж синій птах подався у світи?
Відходять ті, кого б могли спитати…
Відходять у далекі засвіти…
Побожники, стоять поблизу Бога.
Тримають сонце за хрестову вісь.
Але земним не легшає від того.
Вже смертники чи ще не відбулись?
І де межа того і цього світу?
Їх тут нема. А ми ще ніби є.
Сивіє світ. Душі бракує світла.
Останній світоч в небі розтає.
Кілька віршів із цієї збірки представлені у книзі «Дитя липневих сутінків» (розділ «Зцілення від безпам’яті»). Але тут уже системно осягнено, прорефлексовано долю України від Революції Гідності до неоголошеної війни з Росією включно. Є й інші філософсько-поетичні інтенції. Назва збірки – невипадкова. Символіка грози – всеохопна, універсальна, здатна поєднати амбівалентні первні та площини: Минуле/Майбутнє, Небо/Земля, Світло/Темрява, Вогонь/Вода, мир/війна, буття/інобуття, вічне/тлінне, святе/грішне, язичницьке/християнське. Бажаю кожному не лише відчути на дотик Мудру й Могутню Грозу, а й побачити Спасенне Сонце…
– Ганно, дозвольте нам, непосвяченим, зазирнути до Вашої творчої майстерні. Які таємниці Ви можете повідати, а які лишаєте «за лаштунками»?
– Я належу до тих митців, котрі завше відверті, готові поділитися своїми творчими секретами – без остраху, що хтось, приміром, із молодших, складе конкуренцію. Бо Воно або є тут (показує на серце), або Його немає, і за жодних обставин не знайдеш. У моїй творчості дається взнаки фах, він, либонь, накладає свій карб на всі етапи творчого «ремесла». Цей чинник і допомагає, і рівночасно заважає. Як літературознавець, критик я ставлю до себе, мисткині, надто суворі вимоги – навіть більші, ніж до інших. Найменша хиба чи похибка позбавляє душевного спокою… Самокритика – найвищий рівень критицизму. Ніколи не зупиняюся на первинному варіанті твору, постійно повертаюся, перечитую, коригую… Буває, що відразу пишеться легко і втішно. Якщо від власного твору тенькає у серці – це добрий знак. Довіряю Відчуттю. Більшість поезій писані в сутінкову пору, але це не закономірність: рядки приходять і вдень – дорогою в маршрутці, під час проведення ЗНО, у школі, коли чекаю на дитину…
– Як Вам вдається гармонійно поєднувати різні іпостасі – поетеси, перекладача, науковця?
– Я не можу стверджувати, що все відбувається в цілковитій гармонії. Нерідко відчуваю розщеплення, внутрішні конфлікти. Буває, написання літературознавчого матеріалу відбирає всі сили, енергію, потугу, либонь, блокуючи творче Натхнення. Буває з точністю до навпаки: наукова стаття начебто провокує, стимулює Музу. Що ж до перекладацтва, то зазвичай кількаденна робота в цій царині поглинає цілковито – а відтак, нелегко повернутися до власного стилю, більше того, до власного «Я». Адже має місце «злиття» з автором оригіналу, певне переродження, метаморфози…
Хтось живе в мені – чи не Ахматова?
Прозираю не-свою печаль.
Бачу, як убивцеві і катові
Гасне перевернута свіча.
Учуваю, як столітнє дерево
Пошептом спогадує війну…
Як на зрубі ночі зблідне темрява,
До своєї долі поверну.
– Ганно, Ви багато віршів присвячуєте Душі. Що є Душа? Чи розрізняєте Ви жіночу і чоловічу душу?
– Душа – складна, непізнана, непізнанна субстанція. Душа дарована Богом. Кожен із нас у цьому світі має надзавдання – зберегти Душу, не спаплюживши, не стративши її задля матеріальних благ і хвилинних насолод. Григорій Сковорода порівнював Душу із джерелом, яке треба пізнавати, розкопувати-розкривати впродовж усього життя. Чи варто розрізняти душі за гендерним принципом? Знаєте, якось на презентації мене запитали, чи згодна я зі судженням, що Поезія має жіноче обличчя… Я тоді оскаржила ту сентенцію. Дещо згодом натрапила на категоричний спротив Анни Ахматової, коли її позиціонували поетесою: мовляв Поет не має статі. Щось подібне можна сказати і про Душу… Хоча, звісно, інтуїцією передовсім наділені жінки… Тимчасом кожна творча людина вочевидь має загострене Відчуття й Передчуття – так звані інструменти Душі…
– Чи змінилося Ваше життя за останні роки і як власне Ви реагуєте на події в країні?
– Так, змінилося – навіть кардинально. Революція Гідності стала потужним поштовхом до творчості, подальші драматично-трагічні події у Криму, на Сході стимулювали натхнення. Кажуть, не дай нам, Боже, жити в час змін. Бувало, й мені спадало на думку, чому випало жити саме в таку тяжку пору. Але нічого немає випадкового. Я усвідомила свою місію, як би пафосно це не звучало. Поет повинен зцілювати від безпам’яті, допомагати віднайти сенс буття… 2014 року побачили світ одразу дві мої збірки. Я довго йшла до них, матеріал був скомпонований ще кількома роками раніше, але вочевидь мав бути якийсь поштовх… І цим поштовхом виявилося наше бентежне сучасся… Лише з виходом дебютної книги усвідомила себе письменницею. А до того, коли, скажімо, були презентації колективних збірок, навіть уникала виступів перед широкою аудиторією… Мабуть, усьому свій час… Усе має свою логіку… Знаєте, завдяки своєму самокритицизму я не приховую слабких моментів у перших двох книгах, відверто зізнаюся щодо окремих банальних чи то неточних рим тощо. Зі з’явою третьої збірки «Відчувати на дотик грозу» прохопилася думка: «А може, не варто було видавати дві перші книги, публікувати ранні речі – почасти незрілі… А відразу вийти на літературну ниву з останньою…» Але чи б творила я далі? – спростувала попередні міркування наступна думка. Чи не була б ота логіка порушена? Справа в тім, що тексти, які увійшли до третьої книги, були писані фактично за один рік… І є вже достатня кількість нових, аби готувати наступну збірку…
– Ганно, Ваші вірші з книги «Відчувати на дотик грозу», присвячені останнім подіям, зокрема війні на Сході України, містять яскраві образи звичайного солдата, кіборга, жінки-матері… Звідки ці образи, що вражають своєю переконливістю?
– Зізнаюся щиро, що в зоні АТО я жодного разу не була. Але відчувала й відчуваю кожну втрату, радію кожній перемозі… Якби Ви знали, яке напруження внутрішнє, душевне я спізнавала, коли приходили ті твори… Багато речей не можу пояснити раціонально, мабуть, на все воля Божа…
Трохи істини… трохи містики…
На освяченім гіллі верби
Притулилися сизі висновки –
Сиві горлиці-голуби.
Димне сяєво весен-засновків.
Дивне мруження висоти.
Таємничу молитву ластівки б
Осягти.
Божа птаха. Гніздо не рушимо.
Звичай маємо стерегти.
Вже щодня з безтілесними душами
Вирушає в надхмарні світи.
Болем скраяні… Богом обрані…
Ген до вирію… на тепло.
Скільки страдників тих за обрії
Відпливло…
Як на паперті, всі у пам’яті…
Боже, змилуйся і спаси!..
Може, станеться – знову стямляться
Голоси.
…Чи то горлиця, чи то ластівка.
Туркотіння чи щебет звідтіль…
Може, висновки, може, засновки…
Було б сонце – зловимо тінь.
Інтерв’ю провела О.Пушонкова // Опубліковано: Музейний альманах. Наукові матеріали: статті, нариси, есе. Випуск 6-7 / Черкаський обласний художній музей; Редкол.: О. Гладун, О. Пушонкова. – Черкаси: [видавець Чабаненко Ю.А], 2016. – С.133-137.
Засновниця та кураторка проекту "Ґендер та мистецька практика": Оксана Пушонкова - доцент кафедри фідлософії та релігієзнавства, вчений секретар Черкаського обласного художнього музею.
– Ганно, поділіться з нами, що (чи хто?) спонукало(в) Вас до творчості? Чи має Ваш хист генетичні витоки? Розкажіть про Ваш творчий шлях.
– Народилася я в сім’ї далебі не літературній: мама Ніна Іванівна Синьоок (у дівоцтві Хоменко) – лікар-лаборант, батько Андрій Федорович Синьоок (уже майже 11 років як відійшов у кращі світи) – інженер-будівельник. Переконана, що поетичний хист – усуціль дар Божий. Ще з дитинства мала глибинну спрагу до книги й писання. Цьому сприяли зосібна прагнення самотності, що стало результатом направду надмірної скромності і сором’язливості. Знадобилося чимало часу, немало зусиль, аби подолати в собі ці комплекси й невпевненість. У шкільні роки, коли, бувало, не відвідувала уроки через недугу, читала цілими днями. Тато приносив із бібліотеки по 4-5 книг – і я натхненно мандрувала сторінками дитячих видань. Вірші почала писати орієнтовно у 7-8 років, але перші «проби пера», на превеликий жаль, не збереглися. Хоча минулого року (після моєї першої презентації у стінах університету) мама пригадала, що, коли була на курсах підвищення кваліфікації у Кривому Розі, отримала від мене, другокласниці, поетичного листа. Як тоді читала моє ліричне послання вголос, усі присутні плакали. Шкода, та мама теж не пам’ятає, куди поклала той лист, зізналася, що викинути не могла. Можливо, колись і віднайдеться… То буде доброю несподіванкою передовсім для мене. Потім у моїй ранній творчій долі вималювалася пауза. І повернулася я до поезії вже у п’ятнадцятирічному віці. Спонукою (либонь традиційно!) стало перше кохання. Вірші натхненно записувала в зошити: всі вони зберігаються й досі. То, звісно, не «шедеври», але дорогі моєму серцю. Потужним поштовхом до самовдосконалення, активних пошуків оригінальних образів стала поезія Ліни Костенко, ліричні рядки якої є епіграфами до окремих ранніх творів. Ось один із таких віршів, що увійшов до першої збірки «Дитя липневих сутінків».
***
Ну, от і все. Одплачеться природа.
Їй стане легше, певно, як мені.
Ліна Костенко.
Ну, от і все. Одплакалась природа…
Затих вітрець, сховавшись за вербу.
І Мавка тихо по лататтю ходить,
Щоб не збудити мачуху журбу.
Гортає хвилі Водяник старенький,
Читає вчення річки, мов буквар.
Десь арію співає соловейко,
Чи не природу звеселя бува?
Хто зна? Можливо, навіть і природі
Натхненно так співає про життя,
Про молодість, і радощі, і вроду,
Про неземні і чисті почуття…
Хто зна? Можливо, і мені співає,
Відлунням, як на скрипці, виграє.
Життя одне – і те колись минає.
І час-пустун протікає своє.
Навчання на факультеті української філології Черкаського національного (тоді ще державного) університету імені Богдана Хмельницького та участь у студентському літоб’єднанні «Варіації» стали важливими моментами у моєму творчому визріванні. Окрім того, зустріч на тому чи іншому етапі життя з різними творчими особистостями, майстрами і знавцями Слова (з-поміж них – професор і колега по кафедрі Василь Іванович Пахаренко; на жаль, уже покійний Григорій Павлович Білоус, колишній голова Черкаського осередку Національної спілки письменників України; поети Ігор Володимирович Забудський, Сергій Миколайович Руднєв, Олексій Антонович Озірний (автор передмов до трьох моїх збірок), Валентина Михайлівна Коваленко, кандидат педагогічних наук, доцент, письменниця, екс-голова Черкаського осередку національної спілки письменників України).
– Розкажіть про своїх дітей, чим вони займаються, чи мають хист до поетичної творчості?
– Я – мама двох діток. Старший – п’ятнадцятирічний син Роман – навчається у Першій міській гімназії. Молодша – доня Аліна, учениця СШ № 17. Син уже професійно займається легкою атлетикою, до творчості його душа далебі не лежить. А ось Аліна попри ранній вік уже має перші творчі «напрацювання» – як поетичні, так і прозові (фрагмент повісті). Можливо, дається взнаки її присутність на моїх творчих зустрічах. У березні відбувся доньчин «дебют» у конференц-залі ЧНУ з моїм віршем «Письмо бійцеві»:
Пише доня листа бійцеві,
Прикрашає гербом і прапором.
На уроках письма в ліцеї
Поспішала ручка за крапкою.
…Не вдається. Ламаються лінії.
Паста швидко здає позиції.
– Що ж ви, пальчики, стали невмілими,
Недоладними одиницями?
Нажаліюся Богу-Отцеві
І наскаржуся мамі увечері!
Як відправлю листа бійцеві
Із пакунком солодкого печива?
Я ж навчалась виводити рисочки,
Малювати відрізки і промені…
Що ж ви, пальці, на соту чи тисячну
Спробу ніби уперше втомлені?..
…витирає, наводить літери…
Плине день, як сніги марцеві.
Кожна крапка оздоблена квітами.
Пише доня листа бійцеві.
– Здається, що у поезії Ви трохи інша, життя змушує бути сильною, а як Ви відчуваєте, чи «збіжні» Ви зі своєю ліричною героїнею?
– Найчастіше питання про відсоток автобіографізму ставлять щодо збірки «Таємно-лелече». Відповідаю так: лірична героїня моїх інтимних поезій – це не стовідсоткова «Я», але сутнісна частина мене. А подеколи – і моя протилежність. Буває й таке, а чому б ні? Дозволяю собі інколи у віршах побешкетувати, зіронізувати, накапостити й одичавіти. Бо хіба може це собі дозволити у реальному житті мати двох дітей і викладач університету? Що ж до творів філософського, міфософського, історіософського кшталтів – тут рефлексії сягають значно далі за моє особисте, осібне, індивідуальне… Іноді боюся себе … тих мотивів, що нерідко є прогностичними… Надто, коли спливає щось драматичне – до болю у грудині…
Цей біль грудний – за межами груднини.
Той свист і хрип – за рамками душі.
Нічого особистого в людині
Кривавий мир уже не залишив.
Завше кажу: митець перебуває на перетині часово-просторових координат, він може відчувати-прочувати те, що є недосяжним для ока широкого загалу… Це цікаво, таємниче й водночас відповідально, навіть боязно…
Читаю березень, як збірку катастроф.
Задимлені і небо, і угіддя.
Коли чужим постане кревно рідне,
Просочиться із тіла сонця кров.
І що воно?.. І як мені із ним?..
Початок Посту – віра у Надсуще.
Чому ж душа кривавиться ще дужче
І березень вгортається у дим?
Або ось інший твір, писаний того ж дня:
Боюся повторитись. Що як раптом
Життя примусить віршем ставить крапку?..
Волатиме хтось вкрай несамовито:
«Невже не хочеш дійство повторити?..»
Чи зважуся – і продублюю риму…
Чи в пошуках знайду неповториме…
Де та межа, йменована міжсвіттям,
Де відчуваєш вдих і видих світла?
Проймає дрож у березні осіння.
Тремтить рядок – не відає спасіння.
Боїться повторитись. Що як раптом
Душі забракне духу ставить крапку?..
– Ваші три збірки «Дитя липневих сутінків», «Таємно-лелече», «Відчувати на дотик грозу» – яскравий акорд. Цікаво, чим вони різняться, адже інтервал між ними досить незначний? І чи відображено в них сучасні драматичні колізії долі української нації?
– Ви знаєте, саме драматично-трагічні події останніх років стали зламним і поворотним етапом у моїй творчій долі. Ніби щось повернулося-перевернулося в душі… Земні, суєтні речі виявилися вторинними і незначущими… Я відчула невимовне бажання видати власні твори… Доклала максимальних зусиль, аби зібрати кошти на видрук. Звісно, довелося економити на собі, родині… Але що вдієш? Спонсорів не шукала. Перша збірка «Дитя липневих сутінків» є «колекцією» віршів, написаних впродовж досить тривалого часу (1996–2014). Тут і юнацькі ліричні твори з розділу «Проліски душі», й філософські поезії як свідчення духовного й особистісного росту, гартування, утвердження (друга частина «Осіннє причастя»), поетичні розмисли про драматичнотрагічні події української нації (розділ «Зцілення від безпам’яті»). Для мене важливо спонукати читача відшукати ті внутрішні важелі, які триматимуть тіло й душу, розвиватимуть Дух. Бог, Батьківщина, Родина – три нескасовні «опори», котрі живлять і стимулюють, наснажують і благословляють. Втрата бодай одної з трьох основ вносить дисонанс, руйнує і підточує. Саме ця (перша!) збірка присвячена світлій пам’яті мого батька, вона є своєрідним подоланням прірви у просторі й часі.
Вірші другої книги «Таємничо-лелече» об’єднані мотивом любові. Кожен із читачів може доповнити, довершити мою Таїну своєю власною, невідомою широкому загалові. До цієї збірки особливо тяжіє жіноча аудиторія.
Третя збірка – «Відчувати на дотик грозу» – як на мене, довершена і зріла. Вона вібрує живим зболеним нервом стражденної української душі, котра неспроможна відокремитися, ізолюватися від драматично-трагічного сьогодення з напругою над 220 вольт. Одна з поезій присвячена пам’яті Євгена Сверстюка, разом із тим, резонує трагізм доби:
Куди не глянеш – усе втрати, втрати…
Чи ж синій птах подався у світи?
Відходять ті, кого б могли спитати…
Відходять у далекі засвіти…
Побожники, стоять поблизу Бога.
Тримають сонце за хрестову вісь.
Але земним не легшає від того.
Вже смертники чи ще не відбулись?
І де межа того і цього світу?
Їх тут нема. А ми ще ніби є.
Сивіє світ. Душі бракує світла.
Останній світоч в небі розтає.
Кілька віршів із цієї збірки представлені у книзі «Дитя липневих сутінків» (розділ «Зцілення від безпам’яті»). Але тут уже системно осягнено, прорефлексовано долю України від Революції Гідності до неоголошеної війни з Росією включно. Є й інші філософсько-поетичні інтенції. Назва збірки – невипадкова. Символіка грози – всеохопна, універсальна, здатна поєднати амбівалентні первні та площини: Минуле/Майбутнє, Небо/Земля, Світло/Темрява, Вогонь/Вода, мир/війна, буття/інобуття, вічне/тлінне, святе/грішне, язичницьке/християнське. Бажаю кожному не лише відчути на дотик Мудру й Могутню Грозу, а й побачити Спасенне Сонце…
– Ганно, дозвольте нам, непосвяченим, зазирнути до Вашої творчої майстерні. Які таємниці Ви можете повідати, а які лишаєте «за лаштунками»?
– Я належу до тих митців, котрі завше відверті, готові поділитися своїми творчими секретами – без остраху, що хтось, приміром, із молодших, складе конкуренцію. Бо Воно або є тут (показує на серце), або Його немає, і за жодних обставин не знайдеш. У моїй творчості дається взнаки фах, він, либонь, накладає свій карб на всі етапи творчого «ремесла». Цей чинник і допомагає, і рівночасно заважає. Як літературознавець, критик я ставлю до себе, мисткині, надто суворі вимоги – навіть більші, ніж до інших. Найменша хиба чи похибка позбавляє душевного спокою… Самокритика – найвищий рівень критицизму. Ніколи не зупиняюся на первинному варіанті твору, постійно повертаюся, перечитую, коригую… Буває, що відразу пишеться легко і втішно. Якщо від власного твору тенькає у серці – це добрий знак. Довіряю Відчуттю. Більшість поезій писані в сутінкову пору, але це не закономірність: рядки приходять і вдень – дорогою в маршрутці, під час проведення ЗНО, у школі, коли чекаю на дитину…
– Як Вам вдається гармонійно поєднувати різні іпостасі – поетеси, перекладача, науковця?
– Я не можу стверджувати, що все відбувається в цілковитій гармонії. Нерідко відчуваю розщеплення, внутрішні конфлікти. Буває, написання літературознавчого матеріалу відбирає всі сили, енергію, потугу, либонь, блокуючи творче Натхнення. Буває з точністю до навпаки: наукова стаття начебто провокує, стимулює Музу. Що ж до перекладацтва, то зазвичай кількаденна робота в цій царині поглинає цілковито – а відтак, нелегко повернутися до власного стилю, більше того, до власного «Я». Адже має місце «злиття» з автором оригіналу, певне переродження, метаморфози…
Хтось живе в мені – чи не Ахматова?
Прозираю не-свою печаль.
Бачу, як убивцеві і катові
Гасне перевернута свіча.
Учуваю, як столітнє дерево
Пошептом спогадує війну…
Як на зрубі ночі зблідне темрява,
До своєї долі поверну.
– Ганно, Ви багато віршів присвячуєте Душі. Що є Душа? Чи розрізняєте Ви жіночу і чоловічу душу?
– Душа – складна, непізнана, непізнанна субстанція. Душа дарована Богом. Кожен із нас у цьому світі має надзавдання – зберегти Душу, не спаплюживши, не стративши її задля матеріальних благ і хвилинних насолод. Григорій Сковорода порівнював Душу із джерелом, яке треба пізнавати, розкопувати-розкривати впродовж усього життя. Чи варто розрізняти душі за гендерним принципом? Знаєте, якось на презентації мене запитали, чи згодна я зі судженням, що Поезія має жіноче обличчя… Я тоді оскаржила ту сентенцію. Дещо згодом натрапила на категоричний спротив Анни Ахматової, коли її позиціонували поетесою: мовляв Поет не має статі. Щось подібне можна сказати і про Душу… Хоча, звісно, інтуїцією передовсім наділені жінки… Тимчасом кожна творча людина вочевидь має загострене Відчуття й Передчуття – так звані інструменти Душі…
– Чи змінилося Ваше життя за останні роки і як власне Ви реагуєте на події в країні?
– Так, змінилося – навіть кардинально. Революція Гідності стала потужним поштовхом до творчості, подальші драматично-трагічні події у Криму, на Сході стимулювали натхнення. Кажуть, не дай нам, Боже, жити в час змін. Бувало, й мені спадало на думку, чому випало жити саме в таку тяжку пору. Але нічого немає випадкового. Я усвідомила свою місію, як би пафосно це не звучало. Поет повинен зцілювати від безпам’яті, допомагати віднайти сенс буття… 2014 року побачили світ одразу дві мої збірки. Я довго йшла до них, матеріал був скомпонований ще кількома роками раніше, але вочевидь мав бути якийсь поштовх… І цим поштовхом виявилося наше бентежне сучасся… Лише з виходом дебютної книги усвідомила себе письменницею. А до того, коли, скажімо, були презентації колективних збірок, навіть уникала виступів перед широкою аудиторією… Мабуть, усьому свій час… Усе має свою логіку… Знаєте, завдяки своєму самокритицизму я не приховую слабких моментів у перших двох книгах, відверто зізнаюся щодо окремих банальних чи то неточних рим тощо. Зі з’явою третьої збірки «Відчувати на дотик грозу» прохопилася думка: «А може, не варто було видавати дві перші книги, публікувати ранні речі – почасти незрілі… А відразу вийти на літературну ниву з останньою…» Але чи б творила я далі? – спростувала попередні міркування наступна думка. Чи не була б ота логіка порушена? Справа в тім, що тексти, які увійшли до третьої книги, були писані фактично за один рік… І є вже достатня кількість нових, аби готувати наступну збірку…
– Ганно, Ваші вірші з книги «Відчувати на дотик грозу», присвячені останнім подіям, зокрема війні на Сході України, містять яскраві образи звичайного солдата, кіборга, жінки-матері… Звідки ці образи, що вражають своєю переконливістю?
– Зізнаюся щиро, що в зоні АТО я жодного разу не була. Але відчувала й відчуваю кожну втрату, радію кожній перемозі… Якби Ви знали, яке напруження внутрішнє, душевне я спізнавала, коли приходили ті твори… Багато речей не можу пояснити раціонально, мабуть, на все воля Божа…
Трохи істини… трохи містики…
На освяченім гіллі верби
Притулилися сизі висновки –
Сиві горлиці-голуби.
Димне сяєво весен-засновків.
Дивне мруження висоти.
Таємничу молитву ластівки б
Осягти.
Божа птаха. Гніздо не рушимо.
Звичай маємо стерегти.
Вже щодня з безтілесними душами
Вирушає в надхмарні світи.
Болем скраяні… Богом обрані…
Ген до вирію… на тепло.
Скільки страдників тих за обрії
Відпливло…
Як на паперті, всі у пам’яті…
Боже, змилуйся і спаси!..
Може, станеться – знову стямляться
Голоси.
…Чи то горлиця, чи то ластівка.
Туркотіння чи щебет звідтіль…
Може, висновки, може, засновки…
Було б сонце – зловимо тінь.
Інтерв’ю провела О.Пушонкова // Опубліковано: Музейний альманах. Наукові матеріали: статті, нариси, есе. Випуск 6-7 / Черкаський обласний художній музей; Редкол.: О. Гладун, О. Пушонкова. – Черкаси: [видавець Чабаненко Ю.А], 2016. – С.133-137.
Засновниця та кураторка проекту "Ґендер та мистецька практика": Оксана Пушонкова - доцент кафедри фідлософії та релігієзнавства, вчений секретар Черкаського обласного художнього музею.